А що ми знаєме про литовську прозу?

Лаціс, Авіжюс…

Тепер ще і Бубніс.

Його роман ЖАГУЧА ЗЕМЛЯ уражає випуклим, масним, як чорнозем, стилем, сміливим поглядом на важку литовську історію повоєння, яскравими, об’ємними характерами…

«жалюгідні сім гектарів» -- для сучасного українця звучить як знущання. А десять сотих не хочете?

У центрі роману злидень Андрюс, якого сім’я одкидає заради старшого його брата, повноправного спадкоємця землі а ґаздівства. Він іде у найми до заможного а хитрого Маркаускаса. І «дні не твої, дні ґаздові».

«Альбінуке даленіла снігом – легка а бистронога, начебто її вітром несло».

Андрюс: «вихлебтав  горілочку (…) і навіть рота не витер», «видихає злий дим», «од грошей пухнуть кишені, горить лице, живіше б’ється серце», «плює у пінисту воду, начеб комуйся у твар», «робота підганяла роботу», «сльози він ненавидить і не уміє утішати», «і слова успиляють його, як дріб дощу по твердоті даху».

Маркаускас: «його очі, мацьопутні а колючі нипають по туманних осінніх нивах».

Тересе теж наймитує у Маркаускаса, має стару маму, геть набожну і гірку на язик.

Тересе: «вона усе знає, та мовить не те, же могла би сказати», «вона не тямила, же од мислення теж приходить утома», «хто утішить, хто т а к у (себто вагітну) узбагне?», «тільки життя. же юрґалося під грудьми, нагадувало їй – ти не одна. І ніякої радости од сього не було», «голос зривається, гасне, розгорається знову».

Тата вона поховала: «нефарбовану трунву закидали мерзлою землею, начеб камінням».

Учитель на псевдо Сокол пішов у лісові брати – за Литву без московита. Усе важко, людяно а неоднозначно.

Уперше читач бачить Сокола у словесному  зударі з Маркаускасом :

«… добу ми розділили наупіл: день – їх, ніч – наша. – А ми живемо і удень, і уночі. – Не наша вина».

Сокол: «Маєме перетворитися на йоржів, аби стати їм поперек горла».

«За віру ідуть лісовики.

--І катруплять за віру?»

Важко простій людині бачити простір а перспективу. Вони живуть тут і тепер – помежи двох огнів.

Трагічна постать Праніса Нараваса – спокійний, людяний, мирний, але брат начальника банди яструбків, тому мусить виконувати ролю представника окупаційної адміністрації у селі: «на світ дивиться скорботне а байдужий до усього лик Христа. «Давай поміняємеся хрестами» -- з гірким усміхом шепоче  до нього Наравас».

«хлюпоне дощ і так і звершиться день, же і не починався».

Юрґіс Наравас – жорсткий і теж під тиском суспільности рідного села.

«один Господь вічний».

Маркаускене: «їй жодного разу не треба повторювати двічі».

«юшка чомуйся пахне вітром».

Казимірас Аксомайтіс: «босі ноги одчули прохолоду роси на квітках», «його крик мовби пальце показує , де він», «а куди утечеш од своєї землі?», «де у снопах трави нема, солома так і хрущить», «але ж до того завтра ще не одна ніч», «коли не можеш спати спокійно, ночі -- безмір»

Сокол і Тересе: «Усе як на волосині. І якщо ся волосина обірвеься, я не хочу, аби ти опинилася на ній».

Сокіл і Ясен, учень, якого він звабив до лісу.

«терпко пахне папороть».

Анеле: «чорт її ніс да і випала йому з рук», «знала права ґаздині».

«Пахне свіжою росою а уянучим житом»

Панцир – жорстокий а безпринципний лісовик. Він убиває, він ґвалтує Тересе.

Жорстокі до Тересе усі – і мама, і Андрюс.

Андрюс отримує шмат землі Маркаускаса. Тересе теж. Але не маючи засобів виробництва мусять горбатитися на ґазду, як і перше.

Нарешті окупаційна улада висилає Маркаускасів пріч, до Сибіру.

Юрконене, мама Тересе: «Хто не бажає чути, тому хоч до вуха кричи», «бач, вилупився, як котяра, же у борошенце насрав», «те, же безбодний ти, знаю, але хоча би большевиком не будь»

«пахне листям, же поволи гниє»

«сухе березове поліно пахне весною а вітром».

«сідає холодне багряне сонце»

«у вікно падає сонце»

Скиландіс – народна литовська страва: свинячий шлунок, напхом напханий свіжиною і закопчений у копитильні.

Кряуна, батько Анеле, псевдомудрощі: «Кинешся. Як жаба на косу -- заріжуть», «миша у стодолі з голоду не здохне»

«Знемагає од радости жайворонок».

Лист Маркаускасів до колишніх наймитів обурює Тересе. Їхня вимога берегти їхнє майно смішна а жалюгідна.

Андрюс учеплений у землю, його душа прагне уласности, і коли окупаційна адміністрація хоче забрати ї до калґозу – Андрюс бунтує.

Важко Соколу – учитель має учити, а не убивати. Але учити од імени окупанта він не може. Сокол   і є литовська еліта – зі знаком погоні на лацкані, з автоматом у руках і з мрією про вільну Литву.

Роман писано а видано при мсоковитах.

Але ми знаєме, же Сокол переміг, як переміг дрібний уласник Андрюс – вільна Литва стала реальністю, вона у НАТО і ЄС.

А Вітаутас Бубніс – у світовій літературі зі своїм чудовим романом ЖАГУЧА ЗЕМЛЯ.