Привіт, Іване.

Як тобі там, на тому світі? Тіло зотліло на Берківці, а душа – ув Олірні раює.

Деколи заходить у Русь-Україну небесну, а може і там напостійно.

Ти полишив нам свою поезію – сильну, майстерну, гірку.

Позавше пам’ятаю про тебе – наші розмови а суперечки, твої виступи, твій вечір без тебе, бо ти запізнився, твій наглий одхід серед літа, моє незнання про твій похорон – Бедрик запитав, чи зайнятий я завтра, але почувши, же зайнятий, не мовив про твою смерть ані слова…

ЗИМОВИЙ ПТАХ – 2013. Київ. З легких рук Володимира Даниленка – най дасть Бог здоров’я му а многії літа за се.

Розкрив – і дихнуло густим вином твоєї поезії. Але як пророчо звучить то зараз, коли море графоманів віршомазять на тему вОйни: «обтрушуючи крони мокрі, ті витязі увійшли і сіли, і кожному на плечі голуб сипнув зерна. Трагічна жінко. Малесенька, мов жмутик сіна, що косарі на лоні загублять як підуть на війну. Убивати»

ХРОНІКА

БОРЩ ЗОЛОТИЙ – гірка національна іронія.

У вірші Миколі Закусилу знову пророчо – на виріст – у сьогодні: «Незримий кат орудує ножем, Не вбереглися навіть бережені», «Земля з-під ніг тікає, Бог не чує».

МІСТО РИБ – фантасмагорія твого (і нашого літературного покоління – семеро душ усього, небагато, але що ж) буття у небутті: «померлі риби кличуть нас піском кісток німих», «хвиля в хвилю. Лихо б’є у лихо. Тихо-тихо. Ніж у спину б’є»

У наступному вірші – як перелуння – той же настрій – «Острови надії затонули. Все», «Сохнучі віки жабрами на вітер».

Уже давно нема кафе КОБЗА, де ти переєбав надокучливого Пашковського, а потім присвятив йому чотиривірша, але є твоя художня КОБЗА, яка виявилася довговічнішою за реальну, бо там – гіркота слова про покоління: «Коньяк обпалював гортані. Тремтіли цигарки останні, І вже ніхто не ждав Христа».

ЛЕГЕНДА – ритм.

Але маєш ти оден гріх свідомий, друже мій Іване, не варто було накликати підступну СМЕРТЬ. А ти накликАв: «О, Господи, якби ж то смерть Хоч би дещицю врятувала». Господь почув тебе, Іване. Ти непоодинокий у такому накликАнні смерти – так робив Володимир Кобилянський, так чинили Петро Біливода і Олександер Рихлюк. Смерть любе молодих – жере їх як не у себе, особливо зараз, коли Україна у стані війни з Московською ордою. Але най се стане уроком для инших – нам потрібні живі а діяльні творчі українці, багато таких українців, бо вони творять – але їх так мало – усього 1%. Усі инші – споживачі.

П’ю твою поезію як добре вистояне вино: «Ніч стояла в половині снів», «засміялась дівчина бузково,І обсипалася як попілець».

Славень ЗЛАГОДА, який приніс тобі чималий заробіток але забрав життя – я би не долучав до ЗИМОВОГО ПТАХА. Але удовиці твоїй видніше. То її справа – не моя.

Моя справа – пам’ятати тебе, писати про тебе і торувати свою тяжку непроторену аніким безгрішну (в усіх сенсах сего слова) але таку необхідну нації літературну дорогу.

Душа твоя знає, як то стояти перед Господом на іспиті у БОЖОМУ САДУ. Ти не просрав, не пропив, не прогайнував свою іскру Божу, а явив її світові у духовній практиці українського слова – дякую тобі.

І чекай мене там.

Покажеш дорогу у БОЖИЙ САД.

Альбо спрямуєш у пекло. 

Як Бог дасть.