Якщо Надію Кир’ян большевицька система тридцять літ не пускала у літературу, то бердянського самородка Миколу Антощака українська держава пустила раннього а неомайстереного у літературний світ – 2012 року у нього вийшло двійко збірок поезій. ВОІСТИНУ ЛЮБЛЮ – за програмою Президента (хто тоді був президентом? А, бодай не згадувати у порядному середовищі).

Передмова Григорія Лютого – простора а ні про що. Лютого уже нема серед нас – то уже історія.

Що ж до поезії Миколи, то:

1. Весільний спів дощу.
2. Повз серце босе прослизнула

Волоссям п’яти облизнула

І спалахнула свічка сміхом тихим.

1. Ти до мене приходиш у снігах.

Я до тебе у кросівках.

1. Шукаю вірші і твої шукаю очі – ритм.
2. День народження у дядька Миколи – цікаво, потенційно новельна річ, проте бракує авторови майстерности.
3. І звірята приходили… -- цікаво, свіжість рим.
4. З сумних балад виходили тополі… -- дуже добре.
5. Недвозначчя правої руки зринає двічі – варто майстерно се обіграти («Танець правої руки», «правиці рук»).
6. Ягоди будуть

Гладенькі, червонопузі,

Ліплені на гончарному крузі

Гарячими пальцями

Сонця

1. Азовські трави
2. Безмежжя трав.
3. ЗЕЛЕНА ДАЛИНА ДОЛИНИ – чудовно.

Є один образ у Миколи Антощука зразка 2012 року, який варто узяти, осмислити, наповнити художнім змістом і належно глибоко-глибинно розкрити: образ БОЖОГО САДУ. Юний автор уже зробив до сього перший – несміливий, але вартісний – крок:

Я кроки пив а був голодним садом.

Звичайно, за час, що проминув з 2012 року, Микола Антощак, як поет, пройшов могутню – життєву а літературну -- школу Київа, а опригніздився ув Івано-Франківську. Було би цікаво бачити його наступні збірки, подивитися, якою дорогою він пішов у літературних пошуках і чи розвив успіх своєї юначої метафори БОЖОГО САДУ.

Отже, у його читача усе попереду.

Ге ж.