Надія Кир’ян пустила у світ через легкі руки Володимира Даниленка коштом київців (як правило, вони витрачаються на бозна що, але у випадку з Кир’ян – чудова інвестиція) збірку вибраних поезій СВЯТО СПОМИНІВ у 2013 році. Але у мої критичні руки вона потрапила тільки тепер, тому не гріх про неї повести мову.

Авторку спіткала гірка літературна доля, про яку вона щиро мовить у вірші ПРИСВЯТА, адресованому редакторові першої невиданої збірки поетки РОСА НА КРИЛІ  Дмитрові Череднеченкові. До Дмитра Надія ніяких претензій не має, але гіркота од неучасного дебюту, праці у шухляду  -- є.

А поезія вартісна.

І знову серце голе

Немов із пухом одлітає сніг

*

У пам’яти кричать уламки віршів.

Чаркуйся з сонцем – друзів спом’яни.

У поезії Кир’ян багато жіночої тендітности, прагнення любови, тонкого розуміння жіночої неповторности і краси:

І на весь світ

Так хочеться кричати

Як я люблю

*

Сон цвіте весною

Цвіте мені усмішкою такою

Глибокою, що не дістати дна.

ВЕЧІРНЯ ЖІНКА І РАНКОВА ЖІНКА

ЖІНКА, ЩО ІДЕ З ПОБАЧЕННЯ

Чимало віршів – на похилому ярмарку споминів, гіркоти, солоду, радости а печали:

І про загиблих серед хвиль.

Хто сам тонув, кого топили,

Хоч те і те -- одна біда.

*

Одпах барвінок – одпливли вінки

*

І тільки мовчки хрестяться віки

На ті церкви, які ми зруйнували.

Висока школа поетичного модернізму сімдесятників дає неімовірний виплід – вибух – витонченого верлібра, що сягає складної простоти метафоричного пізнання художньої реальности:

ЗМОВА КВІТОК

НАСТРІЙ

ОНОВЛЕННЯ

ОСІННІ КЛЕНИ

РОСА НА КРИЛІ

БІЛА ДОРОГА

ГІРКА ЦИГАРКА

ВОЛОШКИ

КОРОЛІВ ЦВІТ

Надія Кир’ян не губиться у поетичному плині колег, а доповнює їх своїм осібним вартісним людяно жіночним голосом:

І не втекти од тебе, як од себе

*

Бузина—

Моя чорна калина.

На дні серця лежить

Спопеліла.

Тільки білий цвіт:

мов шумовиння –

не тоне.

*

Тоді стану бурулькою,

І ти, хлопчик-пустун,

Одламуватимеш мені пальці.

Я не одчую болю,

Бо одболіла душа ще тоді,

Коли ти був не хлопчик,

А я – не бурулька.

*

Дими дощів

У прозору сітку

Закутали село,

Яке рибиною

Борсається

І задихається,

Викинута на берег

Спеки

*

Мама

Зліпила жайворонка,

Хотіла спекти –

А він полетів.

Одтоді

Щовесни

Шукаю у небі

Птаха

Зліпленого з тіста

 

У МОНОЛОЗІ АТЛАНТА маєме цікаве переосмислення позитивного оспівування зір у поезії. З погляду Атланта: «Здається, мить: і гепнеться додолу Се кляте небо з усіма зірками», «ллється світло зір, як та отрута». Сміливо а художньо вартісно.

ТЕЛЕФОН – цікава а змістовна новела-метафора.

РАНОК – вірш про самоту.

МІЖ ЩАСТЯМ А БОЛЕМ: «Між морем і небом вітрила течуть, як вода. Між морем і небом Украдена у чайок дорога».

Спів чуття – цікаве поетичне одкриття – і не тільки для неофітів, а і для майстрів.

МАЛЯР --- про глухо-німого дядька Григорія Ксьондза з Миргорода. Неймовірно вартісно.

ЧИСТА КРИНИЦЯ, за словами авторки у приватній розмові з автором рецензії, уже цілком заслужено стала піснею.

Діточі вірші.

Є кілька віршів про рабство українців – вони і малохудожні, і цілком несправедливі у достосунку  до української нації. Такі вірші не прикрашають ні збірки поетки, ні її саму.

Про поета, же починається з болю – до болю нагадує чудовий вірш з циклу Первомайського УРОКИ ПОЕЗІЇ  -- «вірш починається з великого болю, якого не зміриш». Пережоване не смачне.

Про колорадського жука улучно – не скажу вартісно – уже написав Петро Засенко.

АМНІСТІЯ Івана Єлаґіна у переспіві з московського наріччя – сильно і актуально для України навіть сьогодні.

Отже, підсумовуючи – поезія – краса – вічна, вона поза часом а простором, поза цензурою а окупаційною системою, поза літпроцесом, який через безголовість літературної еліти переростає у прикру літпроцесію.

Про се свідчить збірка поезій Надії Кир’ян СВЯТО СПОМИНІВ.

Призволяйтеся.