Ся книжечка прози клясика грузинської літератури (не тямлю, чи він зараз там клясик, бо був марксистом) але станом на 1961 рік, коли книжка побачила світ у Держлітвидаві України, був клясиком.

Переклад Олекси Синиченка.

1. Життєпис. Еґнате Іґнороква народився 17 лютого 1850 року у селі Чірґветі.

Оскільки був зроду кволим, батько-бідака оддав його у науку: спочатку до священика, а потім – долісоторгівця у Поті.

Далі – духовне училище ув Озурґеті. З четвертого курсу виганяють го з вовчим білетом.

У Кутаїсі складає іспит на сільського учителя і учителює у школах Ґурії.

Потім працює залізничником.

Потім набірником у друкарни.

1886 року їде до Франції але там не затримується.

1887 року його бере у свій маєток особистим секретарем князь Ґриґол Ґуріелі. Через два роки Еґнате покидає князя. Але пише роман про селянське повстання у його володіннях.

Обирає псевдонім за ім’ям своєї тітки Ніно – Ніношвілі, себто син Ніно.

1890 року іде на працю до контори марґанцопромисловця у Зестафоні. Там отримує сухоти, які і зведуть його у могилу.

У 1891 році, як і наш Коцюбинський, бере участь ув експедиції, же боролася з філоксерою у Грузії.

Далі Батумі, Ґомі.

З 1892 року – у Тбілісі, де має намір зайнятися винятково літературою.

Зустріч там зі ще не письмаком Алєксєєм Пєшковим.

Революційна діяльність – був затятим марксистом.

З 1893 року – прикутий до ліжка.

1894 року помер.

1. Повість ХРИСТІНЕ.

Улюблена тема автора – багатий сластолюбець, бідна дівчина, що упадає у звабу і отримує трагічне життя у неславі а бруді.

«Коли вирує кров, то клятву легко дати» Шейкспір.

«клянуся Богом, уб’ю тебе»

«смаковито сміявся»

Перекладач якойся не зогледів, же називати жінку з дитиною дівкою – не випадає. При перевиданні – якщо таке колийся буде – варто буде виправити.

«тричі поцілувавши не дитину, а колиску» -- сильна художня деталь.

«хто ся дівчина, схожа на розгніваного янгола?»

Леван Дзвеліселідзе мабуть був бісексуалом, бо сусіди однаково боялися  надсилати у прислугу у йог родину як дівчат, так і хлопців.

Христіне покидає дитя на батьків і тікає зі столичною курвою Соною до Тифлісу. А там: «бездоглядні діти цілими днями блукали вулицями,і хто знає, чим вони тільки не займалися, полишені самі на себе», «тисячі голодних жінок і чоловіків блукають».

«немов сама себе оплакуючи»

«живий жаль було дивитися»

«у безнадійному чеканні»

«похмуре небо погрожувало місту дощем»

У повісти нема геппі-енду.

На жаль, нема і антимосковського протесту. Марксист не міг іти проти московської орди. Отже, парадиґма – погані грузинські богачі проти хороших бідних грузинів. Хоча колізія – як у КАТЕРИНІ Шевченка. Але треба Шевченкової глибинизни, аби показати суть явища – і не бути марксистом.

1. Повість СИМОНА.

«на похиле дерево і кози скачуть»

«оброчне вино»

«та я постарів на сій дорозі»

Ніношвілі дає цікаві мазки звичаїв Грузії (Ґурії): «наставало різдво, а селяни не вельми охочі псувати собі празник чужим нещастям. Хоч би вимерла половина села, ті , хто полишаться живим – весело одгуляють свято»

Нонішвілі майстерно показує діточий характер: «він то плакав разом з матір’ю, не зовсім розуміючи, чого він плаче,  то бігав до комори, де лежав куплений на празник по небіжчику хліб, і, випросивши окраєць, так уминав його, що аж за вухами лящало»

«пекла колобок сироті»

«він ще у попелі лазить»

«підкріпився колобком із сиром»

Симона – се не вона, а він.

Має конфлікт з багачами, а сам – бідний.

Багатій Давид пускає го тюрмами – і Симона дармо грає там з волі сего багатого грузина.

Симона полюбив  Дарію.

Але знову тюрма.

Дарія помагає його матері Кетеван.

«зачини лвері. То недобре, коли ніч дивиться у хату»

«у багатого шабля завше гостріша ніж у бідного» -- марксизм

Симона таки бере за жону Дарію, і вона розгортає у приймах господарство: «невістка, що і на голому камені заведе господарство».

«якщо людина простить то Бог не простить»

У Давида син Тітіко, який палає бажанням до чужої жони.

Вона не хоче іти до церкви на усеношну на храм – ґіорґоба – але Кетеван змушує невістку піти. Там і стається поґвалтування.

«як озме страх, то ноги самі побіжать»

Дарія топиться.

Симона повертається з тюрми і саме на храм убиває синів Давида, а його лишає живим – на муку.

Симона стає абреком, зібравши галайбу однодумців.

«по спеченому та ще і окропом»

Давид розорюється без синів.

Симону убивають.

Його син Ґабріель – у сирітських наймах і тата майже не пам’ятає.

Такий фінал.

1. Повість ЛИЦАР НАШОГО КРАЮ.

 Герої – сільські учителі, які на певній стації потрапляють у тарапати. Багач принижує головного героя на очах у його дружини.

Після сієї події усе у них шкереберть. Дружина хворіє і помирає. Він теж хворіє. Але у фіналі знову потрапляє на те місце на ту стацію – і убиває свого кривдника.

Таке.

Чехов би з сього зробив коротке оповідання-анекдот. Марксист розписує цілу трагедію Шейкспіра.

Тепер сластолюбець називається Таріел. Отримує облизня – се щойся нове для пана марксиста. Але він принижує публічно учителя – на очах у його жінки – насилля усе ж одбувається, але уже чоловіка над чоловіком. Не сексуальне, але фізичне – кинути у боллнийшанець а обібити озброєного пістолем учителя – се таки неабияка наруга.

 Сього не може забути ні жона, ні учитель.

 Не тямлю, чи се психологічно виправдано, автор у сьому малопереконливий художньо.

На жаль.

«хапай кішку так, аби вона не устигла подряпати»

«страх сам по собі є карою і мукою»   

«володати рукою»

«иноді самотність ставала нестерпною»

1. Оповідання ҐОҐІЯ УЙШВІЛІ.

Нонішвілі чимало пише про екуції. Секоли царський режим надсилає казАків-карателів на пошуки абреків, а несуть тягар їх постою усі жителі села.

Сем’я сорокарічного героя готується зустріти Новий рік. Багатодітно. Злидні.

Але режим приходить по сплату податку і забирає усе.

Ґоґія стріляє з новорічної рушниці. Його убивають.

Дружина божеволіє і зарізає найменшу дитину.

Чи психологічно се виправдано?

Ні.

На жаль, ні.

«силою і під гору орють»

1. Оповідання ПАЛІАСТОМІ

Історія про глупу смерть двох грузинів.

Пощо?

Бог зна.

Марксизм превалює над художньою правдою.

«білявий Ніко був ніжної дівочої статури»

«незбагненна страшна та мить, коли людина своїми очима бачить свою загибель»

Ніношвілі писав і про себе теж, бо мав сухоти і знав про свою прийдешню скору смерть.

1. Оповідання РОЗПОРЯДЖЕННЯ.

«живий жаль»

Автор двічі зауважує, же у Кації один віл. Пощо? Читач же не тупак амару…

«а соловей усе тьохкав, заливався, немов бажаючи приспати землю»

Теж дурнувата смерть.

Лягати на рейки під поїзд головоЮ аьи не проспати той поїзд – тільки марксиста і може.

 

Отже, маєме талановитого, поза сумнівом, автора і чудово-штивний переклад Олекси Синиченка.

Чи перевидавати се тепер? А чому ні?

Воно уже є набутком української літератури.