Здоров-був, мій дорогий а неоціненний друже Левку, письмаку, яйцеголовче, любомудре а палкий читачу.
Уже три довгих гірких роки нема тебе серед нас –, але ти є у моєму серці, у моїх споминах, у моїм літературнім портреті.
У рік твоєї смерти у Львові побачила світ твоя повість-спомин ФОРУМ РОМАНА ЛУБКІВСЬКОГО, але одкіль я мав би про неї знати? А тут знаходжу у тепер рідній мені бібліотеці Остапа Вишні у Київі сю твою повість, беру і читаю, ай вей – дихнуло на мене і твоїм неповторним стилем, і твоєю безмежною мудрістю, і самоіронією твоєю,а іронією теж.
«З висоти похилих літ» ти обсервуєш через себе самого шмат великого життя неспокійних а творчих людей, а особливо – шефка твого, старшого товариша а отворителя літературних брам Романа Лубківського.
Непоквапно, крок за кроком, адекватно а поважно повідаєш, починаючи з 1980 року.
Ти працюєш 23 роки ув науковому інституті ґрунтознавцем, але робота тобі осоружна («ні там, ні сям. Тілом – там, але душею – у літературі»), бо ти уже три роки у Спілці письмаків, бо засмакувала тобі література – як єдине твоє покликання.
І покликав тебе Роман Лубківський до обласної філії Львівської спілки письмаків на посаду фактично літконсультанта, старшого куди пошлють, яйцеголового при діяльному члені партії, яку той використовує на український копил.
Важливий перший кадр: засідання президії уже при Лубківському (його попередника Братуня усунуто).
В’язкими м’язистими мазками – портрети – і се не Труш, а Новаківський:
Роман Іваничук – гуцульський Мефісто.
Роман Федорів – могутній плечак. І радний, же позбувся гіперактивного заступника у журналі ЖОВТЕНЬ, куди його після Братуня-Романченка усадовив (до самої смерти) не хто инший як Дмитро Павличко.
Микола Ільницький – у миротворному спокої.
Ніна Бічуя – не по-львівськи моднецька.
Роман Кудлик – мовчун.
Володимир Лучук а Микола Петренко – у німому дуеті.
Валерій Трипачук – гуморосатирик – секретар парткому, який не нав’язував письмакам партію, а захищав їх од партії, не ґенерував доноси, а захищав од них.
Ґріша Ґлазов – зверхній москворотий московит, ближчий до Москви як до Львова.
«До Лубківського проймалося дивом дивним…несподіваним здивуванням»
«Усе, що діялося у молодости, не схоже на правду».
«У мене уроджене пригальмоване мислення»
«Письменник – папір, перо, чарка».
А Лубківський на посаді – ще і червоний телефон.
Лубківський одвічно будує – реконструює і розширює приміщення Спілки (униз і угору), будує музеї, амбасаду у Празі, і зрештою – свій маєток, у якому – ув абшиті – доживає вікА.
«Такою добірною мовою не брешуть».
«Казав глухий – почуєме, казав сліпий -- побачиме».
«Успішний поет не звик програвати».
Перший у Львові Віктор Добрик, що любив ганусівку під маринований огірочок, полюбив письмака, якого називав БАРАДА: «Маладєц, Барада», «Барада, ти нє протів, єслі я іноґда завалю в етот укромний зальчік с особимі ґостямі?», «Ну, Барада, прівєт. Захаді»
Віктор Романюк зі Стрия будував усе собі – і книжки, і прижиттєвий музей, і гробівець, і надгробок у мармурі уже готові – лиш умри. І умер – у 2023 році. Але графоманище у поезії. Був нардепом.
«Не так пУбліка як публІка»
«Чоловік планує, а дідько торбу шиє».
«секретарка уся пашить привабою молодої жінки». А чоловік її письмак-прозаїк (на одміну од канадійського поверненця-поета) Микола Тарновський.
«він – голова. У сенсі, та, же на плечах»
Коли доходить до проблеми вибору – іти на прю з антиукраїнською системою, чи іти у систему і валити її зсередини, Лубківський, Іваничук, Федорів, Братунь, Драч, Павличко – і ти, друже мій Левку – обрали друге. Але без першого не було би України. Не було би тебе як письмака. Нічого не було би.
Така ось гірка правда.
Візита до Львова Десанки Максимович з Бєлґрада.
Лубківський «умів робити людей щасливими».
Коротка кар’єра Дмитра Герасимчука у Спілці. Прийшов Андропов – Герасимчук мусив піти. І ти, Левку, став на його місце. Айо.
«вибух у формі неетичної розмови»
Увічнення пам’яти Шашкевича. Утручання Гончара. Лубківський меж Добриком а Гончарем «як Христос меж двома розбійниками». Справді?
«радість затверділа у ньому як цемент»
Тарас Мигаль. Цікава а неоднозначна постать. На моє хмикання щодо йОго ти мовив мені – «прочитай БІЛОГО ГУЦУЛА». І я прочитав. І роман ШИНОК НА ЛАНЦЮГУ. Чудовий письмак. Ге ж. Не дарма у Русови уродився, але у його родинному домі – модерний музей Стефаника. А у сільській бібліотеці – жодної го книжки. Жодної.
Борис Возницький у житті Лубківського – їх спільні проектові авантури.
Антонич як опір спольщенню Галичини – цікавий спузир на сего поета, який так по дурному пішов зі світу.
«багаті здобутки»
Цікавий літопис українського ренесансу Ґорбачовської доби.
Яків Погребняк замість Добрика. Ґорбачов у Льовові. Неудоволений буркотун Щербицький.
Виборча кампанія.
Іван Макар як опонент-неудаха.
Лубківський пішов догори – і полишив Спілку на тебе, Левку. На довгі п’ятнадцять літ.
Літературне воскрешення сучасника Антонича Ярослава Цурковського.
Візита до Львова Святослава Гординського. А ти, Левку, штивно а шляхетно мовиш і про його тата Ярослава.
Після парламенту шефко пішов на сім літ надзвичайним а повноважним послом до Праги.
Потім – відділ культури облдержадміністрації, але уже без червоного телефона і ув инших культурно-політичних умовах.
Абшит.
Востатний подих уладного кабінету – коротко – Шевченківський комітет.
Потім – повний абшит.
І спроба повернення на голову Львівської спілки письмаків – і поразка.
«дідько добраніч каже»
«здичілі солов’ї»
«я не звик до його поразок, бо звик до його перемог» -- мовиш ти, але посадою йому не поступився.
Пощо?
«найстрашніша хвороба -- старість»
Так.
Для звичайної людини.
Для нас – творчих – не се.
Для нас найстрашніше – утратити і не оприлюднити, не розтиражувати витворене.
А війна іде потоптом по нас і по створеному нами.
Підсумовуючи, друже мій Левку, мовлю тобі таке: файна книжка, погомоніли файно – дякую.
У чім помилка кардинальна – і Ромця Лубківського, і Ромця Федорова, і Ромця Іваничука, і Ромця Кудлика, і твоя, Левку, теж – ви розтрощили большевицьку ідеологічно-культурну машину а свою – нову, українську, україноцентричну – не витворили. Самі не зробили і нам не дали того зробити. То на що тепер нарікати?
«Пиши тлусті романи» -- казав мені ти, а я тобі казав – «не пиши тлустих романів».
Хто має рацію – ти чи я?
Не тямлю.
Зараз маєме тонни поезій, море макулатури, потоки малохудожніх а припадкових антологій.
Держава кидає кошти платників податків до виходку.
«а щоби ти жив у часи перемін» -- відомий китайський прокльон.
Моє покоління так і живе.
І усе ж принаймні семеро у моєму поколінні стали майстрами поезії. У прозі теж є низка цікавих романів. Новелістів а повістярів нема.
Пам’ятаю, як шукав твої книжки по київських бібліотеках – дарма, бо навіть у Спілці письменників їх не було. Але добре, же ти був живий і був не червоний телефон.
Добре, же твоя повістина-спомин доштреґла столиці а потрапила мені до рук.
Отримав неймовірну насолоду од твоєї іронії, од твоєї штивної української мови а од твого неймовірно вартісного художнього письма.
Добре, же написав про Лубківського а про своє літературне життя.
Але хто напише про тебе? Де той письмак, чи науковець, чи хто би не був? Може, Ростик – син твій? Не тямлю. Я своє учинив у літпортреті. Дасть Біг видати.
А хто про мене напише, Левку?
Ти не написав про мене ні дрібки – а я не прохав, як прохав инших.
Двічі письмаки написали про мою поезію самохіть – Ігор Астапенко а Валентин Собчук. А більше ніхто.
Таке.
Природа художнього тексту не потребує тлумача – ти говориш зі своїм почительником прямо і напряму – через час і простір,-- упевнено а уперто.
Я чую тебе, чую твоє дихання, чую твою іронію а самоіронію.
І ти мене чуєш – я вірю у се, вірю у воскресіння Ісуса Христа і вірю у вічність людської душі – лиш ти нич мені не говориш, і чарки ми не п’єме, і гуляшем твоїм не закушуєме.
Пам’ятаєш останню нашу зустріч?
Я пригадав тобі зустріч за круглим столом у камінному залі ЛИСА МИКИТИ. Були там ти, я, Василь Пилип’юк, Ярослав Павлюк, Наталя Лубківська, Дмитро Герасимчук.
І їх уже нема.
«Лишилися тільки ми з тобою» – мовив тобі я тоді.
З 2021 року лишився тільки я.
Лишився?
Тільки?
Так, Левку, так.
Найстрашніша хвороба не старість, друже мій дорогий, а непам’ять, творчо-літературне забуття.
Що з того, що Лубківський мав море книг, посад, будов, Шевченківку, як з усього писаного ним пам’ятаю тільки перший го вірш, міщений ним у ПЕРВОВІРШІ: «Болять мені, мамо, руки твої, Болять мені, мамо, ноги твої».
І усе.
І більше нич.
Хто його учні у літературі? Де вони?
Де художній журнал, бодай один, бодай ЖОВТЕНЬ часів Братуня, чи Вітчизна часів Дмитерка? Де українське державне видавництво художньої літератури? Де українська ідеологічно-культурна машина?
Нич не є.
Порожнеча.
Пустеля.
Хоч криком кричи.
Є книгарні, видавництва, збірки, книжки, антології.
Державної ідеологічно-культурної машини нема.
Чому?
Бо Іваничук-депутат-письмак не убачав потреби у політичній люстрації.
А Бровченко, утративши компартійну машину, поневірявся то зі Швецем-шахраєм, то з меценатами.
А вороги наші – московити, поляки, румуни, словаки, мадяри, шмоки – мають потужні державні машини інформаційно-культурної інвазії.
А ми – попідтинню у себе удома…
Але нічо.
Бог поможе як запомагав нам завше, Бог любить Україну.
Добре, Левку.
Спочивай з миром і чекай на мій прихід.
