Урешті потрапила мені до рук книжка Олександера Сопронюка  САМОТНІЙ ВОВК, яку 2013 року видав неутомний публікатор загубленої у сьогоденні української літератури живих а мертвих письмаків Володимир Даниленко.

Що маю про неї сказати?

1. Передмова Андрія Савенця з Любліна. На жаль, у ній нема автора збірки. Є море прізвищ – Станіслав Бараньч, Роберт Фрост, Евген Сверстюк, Павло Тичина… Щоправда,  назва чудовезна: ТЕПЛО ЙОГО ЗИМИ.
2. Добрий перший розділ, присвят знаковим українським постатям:

Іванові Царинному: «Я знов -- самотній вовк, і та самотність подивом Рятує мою кров з гнилої глухоти».

Анатолієві Лупиносу: «Я кров’ю йшов», «Упав на хмари, Скрикнув і замовк»

Іванові Козаченку: «Заплакав на Купала сніг», «вовчими чорницями»

Юркові Ґудзю: «Стало небо сторч Прокляте Богом»

Знову Козаченкові, не Василеві, Івану: «Та лиш заблуде той з потворним заборолом Укляк хрестом і рве на шмат мене»

Знову Ґудзю: «Я знав уже тоді, То не моє життя Так падає серпом підбита костерва».

1. Знаковим для Сопронюка – ключем, як мовив би автор передмови з Любліна – є слово чесне: «чесні гріхи», «чесне забуття» тощо.
2. Другий розділ – ружні жінки а мандри Україною.

Чудовий вірш «Сей клекотень – сей журавлиний дим Сей вересневий плач в гріховних плавнях» .

Чудові рядки: «Снігом пече дорога. Очі твої мовчать», «м’яко шелестить твоя волога».

Але на загал поезії катма – уривки, обривки, ритм неулаштованости а незібраности автора.

Ружні жінки – але претензія до них одна: ви погані, а я молодець. Якщо ти такий молодець, то чого їх так багато і чого ти на вулиці і сам?

Питання риторичне.

1. Найцікавішим у книжці є життєпис самого Сопронюка. Він дає відповіді на багато запитань до його теперішнього стану а чимало чого пояснює а прояснює.

Народився у Лубнах (давній столиці господарської імперії Яреми Вишневецького). Мама – викладачка іноземної мови ув училищі, засновниця а керівниця самодіяльного театру. Тато – зробив кар’єру після московського вишу у Лубнах – став урешті головним ветеринаром, тобто увійшов до районної еліти того часу.

Отож – Сашко народився зі срібною ложкою у роті.

Чомусь подався до Харківського військового авіаційного училища. Щойся там сталося, бо на другому курсі  похопився іти пріч. Одпустили з вовчим білетом – до війська.

По війську працював на місцевому заводі ефективної кераміки у Лубнах.

Потім факультет журналістики Київського університету. Закінчив.

Перше місце роботи – обласна ґазета Київщини КИЇВСЬКА ПРАВДА.

Самвидави.

ТАКІ СПРАВИ.

Ґазета СЛОВО.

Участь у громадських рухах.

Війна з Мовчаном.

Суди за матеріали Щербатюка та Рубана.

Пропозиція еміґрувати до Праги і перенести туди видання ґазети СЛОВО. Одмовився.

Українське радіо.

Крах усього: бомжування, пиятика, утрата численних друзів.

Якийся період просвітення – добра жіночка узяла го у свої міцні руки. Оджив. Видав одне число одродженої газети СЛОВО.

Тепер знову – вулиця, понурість, пиятика, жебрання копійок у знайомих.     

Прикро.

Сумно.

Зле.

Але така реальність.

У книжці чимало глупих антисемітських випадів. Пощо? Упорядниця Маричевська чи видавець Даниленко мали би уникнути сього. Але не уникнули. Пані Маричевська мирно трудиться у галереї Поживанова, а от Даниленка просто живцем винесли уперед ногами з київської організації НСПУ «подячні» письмаки.

Сопронюк як дзеркало українства – на вулиці, занедбаний, злиденний, охриплий, не завше тверезий. Така собі ходяча метафора української культури, українського СЛОВА. Як здибаєте його – не одвертайтеся, не кривіться, а дайте йому на Боже і помоліться за Україну.