В Україні є два міста, де людей поймає незрозуміла мені гординя – Коломия а Стрий. Усі вони понадто фудульні, самоукохані а дещо позверхні до инших.

Українського письмака а одноразового депутата українського парламенту Романа Іваничука, якого уже нема серед нас – але є його книжки – не поминула чаша сія.

Се добре видно з його книжки (море помилок – значить, Фоліо) ДОРОГИ ВОЛЬНІ І НЕВОЛЬНІ, упорядкованої Василем Габором.

Іваничук – майстер уписувати себе у пріємний для нього контекст: якщо МАЛЬВИ, то обов’язково у сув’язі з СОБОРОМ Гончара, якщо ЖУРАВЛИНИЙ КРИК, то з Ліною Костенко. Так надійніш а зриміш.

Добре пише про своє село Трач а про його людей, природу а маржину: корова у вінку, сугорби снігу, Олена Єзупиха, сільська стара курва: «Мене люди за люди мают».

Башато штивних а мало кому зрозумілих без словника – навіть мені – слів: обуха, мересниці, слижі.

Гарний звукопис – покара за непокірність.

Трагедія Бориса Олійника – друк СПРАГИ Іваничука у журналі Дніпро, виступ на похороні тихого поета Володимира Підпалого, і комуністичне одступництво од українства.

Режисер Ігор Борис у Харкові, же виступав проти синьо-жовтого знамена.

Розстріл у Харкові стрия Михайла.

10 літ каторги  рідного брата Евгена.

Станіслав Реп’ях проти українського славня.

Композитор Василь Якуб’як, же написав солоспів А ГОВЕРЛА СПИТЬ.. у коломийській тюрмі при большевиках.

Зрадник Ярослав Миколайчук.

«Не накликаю на грішників помсти, кличу їх до спокути».

«Удячність – теж певна залежність».

Узаємини з Дмитром Павличком.

Убивство і позитиви Ярослава Ґалана.

Григорій Тютюнник.

Володимир Гжицький.

Тарас Мигаль.

Іваничук виправдовує політичне негіддя Павличка, Драча, Дзюби тим позитивом, же вони учинили для українства. Сі речі не варто змішувати. Ідімо за Шерехом-Шевельовим у сьому питанні:

Володимир Яворівський.

Ростислав Братунь.

Горинь-Драч.

Юрій Збанацький у Львові – виправдовує репресії 1965 року виною репресованих.

Факт – депутат парламенту і письмак Іваничук ПРОТИ люстрації. сьому є якайся особиста причина? Ми не тямимо сього. Про се автор мемуарів мовчить. Але одсутність люстрації у свій час—один з вагомих факторів уможливлення теперішньої московсько-української вОйни.

Переродження-покута Любомира Дмитерка як редактора журналу ВІТЧИЗНА.

Іваничук не має рації – Собко, Корнійчук а Збанацький не є ані посередніми, ані нечитабельними (Корнійчук -- малосценічним).

Розмаїтий Павло Загребельний.

Стукацтво Георгія Книша.

Погромник історичного жанру Микола Равлюк.

Хто такий Панчишин – хон. Публікатор Габор міг би повісти, але він же не експерт у сих питаннях. А шкода.

Іваничук кличе своїх нечистих духом колег до само покаяння, але сам до нього не удається. А диво багаторічної безперервної праці ув ідеологічному часописі большевиків, отримання Шевченківської премії у 1985 році, квартири, численних видань а поїздок по СРСР і за кордон, в ООН зрештою, доступ до спецхрану (про се йому проговорився Григорій Нудьга) – і се письмак, стрий якого розстріляний большевиками, старший брат Евген – 10 літ таборів, роман Мальви вийшов за кордоном, Журавлиний крик ходив у самвидаві…

Без співпраці з КҐБ УРСР сього чуда статися не могло.

Але Іваничук має українців за ідіотів.

Не варто.

Габор мо і идийот. Українці – ні.

Кат по імени час усе розставить по своїх місцях.

ЛЮСТРАЦІЮ провести ніколи не пізно – духовну, вартісну, болісну, але конче необхідну.