ХРИСТОВАСКРЕСНЕ

Дівчинко наша,                                     

Гаївко,

хто поведе тебе

кладкою сплетених рук

над подвір’ям Воскресним,

де церква кивнула тобі головою,

де біла її перемітка

збігала

на ігрищем збитий спориш?..

 

Там Вероня, Калина, Анниця

виводили тонко і жалібно

так,

що малі немовлята

злітали на тих голосах

під сферу зірчасту

і, посідавши рядком,

крильця складали на грудях.

 

Дівчинка наша,

хто зловить тебе у тенета

зі сплетених рук

на подвір’ї Воскреснім,

де берегині, олені

й сорокавосьмиклинці

з яєць Великодних біжать

на ігрищем збитий спориш?.

Там Вероня, Калина, Анниця

Співають і досі,

звівши праведні очі

під сферу зірчасту,

аж дід мій, Микола,

не втерпівши,

райські врата отворяє,

і диригує,

і тенором тихо і ясно

виводить вгорі…

 

Із циклу «Варіації на теми дум»

 

БАЛАДА ПРО МАТЕРИНСЬКЕ СЕРЦЕ

 

        В городі Черкасі була вдова-ненька

        мала сина Івасенька,

        по прізвищу Коновченка.

        Вона його мала-пеленувала,

        пізної ночі не досипляла...

 

                        З думи Івась Коновченко

Та, що побралася

з чистим пшеничним зерном,

породила дитину,

сина вона породила

в муках, старших за хліб

і чорніших за чорну ріллю.

В ночвах гірких, кленових

його купала,

стогоном крил журавлиних

пеленувала.

Все вона думала,

все вона, горда, гадала:

буде на старість при ньому,

як ремінне повіддя

при сумирім коневі,

як тверде, негнуче стеро

при кораблеві.

Все вона думала –

сон йому в головах слала,

шовком червоним

руки йому в'язала.

Все вона думала –

ставила в сінях сторожу –

серце своє у погора

на ланц припинала,

серцю своєму наказувала-казала:

–Ти ж гляди,

не спускай з нього ока,

не встережеш –

тяжко тебе скараю,

з каменем в річку метну,

як шолудиву собаку,

гицлеві кину –

нехай з тебе зробить онучі.

 

Тільки сина свого

жінка погано приспала,

бо, як вдарили тричі на сполох,

він схопився на рівні ноги

і струсив із чола молодого

материнську єдину надію,

наче парост – листя осіннє,

наче сонце – вечірній промінь.

І червоний шовк обереги

розірвався, як засміявся...

Навіть вірна сторожа –

серце

не могло ніяк сина втримати,

тільки лащилося до ніг,

до останніх його слідочків.

Як же страшно воно скавуліло!

 

Але син вже далеко,

не чує,

бо з вогненного смерчу,

з безодні,

як дитину,

він Землю виносить,

і вгорнувши маленьку планету

в обгорілу свою сорочку,

він кладе її під копою,

серед поля неопалимого.

 

Йде він додому

веселий,

як вливаний понеділок,

так йому хороше

з кожним живим

вітатись.

Йде він –

тихо довкола,

чисто і ясно,

як у щасливій сльозі,

і він мружиться, очі втираючи,

бо засліплений тишею

миру.

 

Йде він –

красивий,

мов сніп золотий,

на скрипочку грає,

тільки раптом

оса

біля вуха йому забриніла...

Не одмахнувся,

упав на дорогу.

Зерна гарячі посипались

в муку,

старшу за хліб

і чорнішу за чорну ріллю.

 

Мати гряде

від хати до хати –

питає:

Ви не бачили сина мого,

добрі люди?

Та ніхто їй, небозі,

правди не каже.

Тільки серце,

все в ранах і струпах,

шкутиля за її ногами,

як старий, побитий собака.

 

Мати в нього каміння кидає:

Згинь, нарешті,

не дибай світом!

Не змогла я тебе втопити,

не змогла тебе гицлеві кинути,

не кажи мені правди,

чуєш,

зупинися, старе моє серце!

 

* * *

        ... Отець і мати в чужу сторону

сина випроводжали…

Старша сестра коня веде,

середуща зброю несе…

«Від’їзд козака з родини»

 

Нас чекає дорога.

Хто вийшов на неї,

тому не спинитись,

підхопить того

стрімка течія

і понесе,

одного – як зрубане дерево,

другого – як піну брудну,

а третій

грудьми її розтинатиме,

мов чайка козацька,

і курява біла

його з головою накриє.

Гостре каміння

проб’є йому днище.

Він затулить пробоїну

листком подорожника,

він затисне її рукою,

як жилу розірвану,

та не зупиниться,

не поверне назад,

бо тільки раз отець і мати

сина з дому випроводжають,

бо тільки раз

сестра зброю несе.

 

* * *

                Любові Голоті присвячую

                        …Ой там гуляв козак Голота,

                        не боїться ні огня, ні меча,

                        ні третього болота…

                        Дума про Козака Голоту

Мій вус пшеничний молодий

лукаво посміхається з-за хмари.

А я,

присівши край могили,

скидаю із себе

старий,

підбитий вітром степ,

такий дірявий –

аж світить білими кістками.

Послинивши добре нитку,

ізсукану з полину,

і всиливши її

у вушко циганської голки,

я латаю, латаю

єдиний свій степ,

бо нема в мене шат

за нього дорожчих,

бо вільно мені у ньому

і широко,

бо, зашкарублого від крові й поту,

сам його визолю,

виперу у Дніпрі,

а в Дунаї сполощу.

І знов одягну

свій степ,

латаний-перелатаний…

* * *

                Да сіли-упали у лісі

                на преудобному дереві, на орісі

                да звили собі гніздо шарлатнеє,

                знесли яйце жемчужнеє

                да і сплодили собі дитя –

                бездольнеє, безроднеє соколя.

                               Дума про сокола і соколя

Ти, соколе, пізно сюди прилетів,

твій син вже тебе не знає,

він давно папугою став

і соромиться мови твоєї.

Зустрівши її, стару, –

не вітається з нею,

кпить, жируючи в путах,

скрививши дзьоба, сміється:

«Що за мова стара, степова,

до московського пір’я мого

не пасує,

нею хіба що поле орати,

волів поганяти,

пасти худобу!»

 

Зате з чужої –

вивчив одне лише слово

і на всі голоси його плеще,

з ним і днює, й ночує,

і дітей своїх плодить,

його тільки й знає.

І кричить, аж охрип:

«Попка дур-р-рак!

        Попка дур-р-рак!

                Попка дур-р-рак!»

 

Всі довкола дивуються,

навперебій підсувають

солодкі об’їдки:

«Ну й тямущий удався,

наче соколом зроду не був!..»

 

 

Даремно, даремно, батьку,

над тим Цареградом літаєш,

груди в кров розбиваєш,

додому кревне дитя зазиваєш.

Пута йому дорожчі,

пута йому преудобніші

од гнізда шарлатного,

од твого роду гордого!

 

ПОХВАЛА ТЕСОВІЙ ЛАВІ

Ми сиділи на лаві,

під білою стіною

і мовчки обідали з однієї миски.

Лава була тверда,

та ми не відчували,

бо хліб разовий

і страва гаряча

і руки мліли від плуга.

 

А потім

підвелися разом з-за столу,

вклонилися матері

і вийшли з хати.

Кожен пішов до своєї роботи:

хто в поле орати, хто в небо літати,

хто по морях-океанах плавати,

хто під грушею спати,

хто з ворогом воювати.

 

А лава, тесова, жовта,

змита жіночими руками

і сльозами,

чекала на нас під білою стіною.

Та не всі під вечір приходили:

хто на ніч залишався в полі,

хто в небі, хто в морі,

а хто і з війни

до вечері не встиг повернутись…

 

Спали на лаві,

і лава була тверда,

та ми не відчували,

бо тіло мліло з утоми.

І тихо співала мати,

шиючи нам сорочки,

і сон був, як поле,

як небо, як море,

і жони були нам вірні

і горнулись до наших грудей,

і рівно дихали діти.

 

На весіллі в онуків

ми співали тієї смутної

про літа молодії на мості,

і голоси були темні, потріскані,

як старий закурений сволок,

за яким ще жевріють чорнобривці.

І лава була тверда,

та ми не відчували,

бо молодиці тряслися у танці,

моргаючи нам,

і лава тряслася,

і бубон у серце нам гупав,

як поле, як небо, як море.

 

Лежали на лаві.

До хати люди заходили,

близькі і далекі,

і нас не могли вже впізнати,

бо землі було твердо на лаві,

змитій сльозами.

 

ПОХВАЛА ГЛИНІ

Пам’яті скульптора Анатолія Фуженка присвячую

 

Вона була така безмежно гола,

як тільки може бути

глей і глина,

і навіть полохлива тінь билини

втікала навмання

з її безпліддя.

 

А я зав’яз у космаках рудих,

я в’язнем став

її пругкого тіла,

я борсався, як віл у трясованні,

і в муках

власним риком я давивсь.

 

Вона пручалася

лиха і непокірна,

від мого дотику

ховалась у потворність,

з болотом чистоту мою мішала,

то тріскалась в огні,

то розбивалась в друзки.

Та був я з нею щирим у любові,

я вірив,

як в легенду діти вірять.

І глина зм’якла

від мого тепла

і стала плоттю,

і зітхнула.

 

ПОЗА ЧАСОМ

Тарантела чавунних коліс по колії сліз

і чечітка чужого часу

чужого призначення страчених літ,

у сповитку світанково-рожевих пуп’янців,

зламаних із придорожньої дички

кулями,

що свистіли довкола Аннички,

а вона, зіщулившись,

ховала оголені плечі

під серпанком летючого шалика,

що виривався з її тонких,

скривавлених пальців…

 

І вже ніхто не згадає,

коли перший матюк

упився в скроню моєї матері,

може тоді, коли інші дівчатка,

вбрані, як на вечірку в Народному Домі,

в черевичках з тонкого сап’яну –

лише б витинати дрібушечки,

лише б урочистим кроком

«Верховину» вести

з чорнявим поручником,

на паркеті сяйливої салі.

 

Але ж ні,

роздираючи шовкові панчішки,

ма՛нтельки, пелеринки, хутерця,

колінкують,

тиснуться ліктиками-ліктями

до заґратованих вагонів,

щоб лише захопити місце,

тепліше, чистіше,

на гнилих од сечі й крові, дошках товарняка.

 

І коли конвойний чвиркнув: – Чаво размечталась,

чаво ждёшь, тваю мать – приглашения к танцу?..

Засміялась: – Невже у цьому найдовшому танці

ви мене тут покините?..

А він: – Занимайте места

согласно волчьим билетам…

Тоді останньою стала на приступок свого ешефота,

Уявивши: зараз опиниться в королівській кареті,

що помчить її на перший бал Попелюшки.

А конвойний – «вірний лакей», підсадив,

лише б не спіткнутися об камінчик,

об жорстоку жорству

і ненароком

не розбити черевички з гірського кришталю…

 

І відразу головою в осине гніздо…

Блимає в сутінках, всотаних димом,

самокрутка в зубах сухотної ба՛ндерші –

махорка, чи кров запеклась на губах,

зламаних сміхом?..

 

Марії лише залишилося –

до грудей притискати

попелястий плед із верблюжої вовни,

на ньому догасає тепло малолітнього брата,

що досі тулиться до холодного муру двірця

і паморозь на сецесійних лотосах

тане від схлипів малого,

і нікому діла нема до хлопчини,

загубленого серед похоронного лементу…

 

А Марії ввижається –

Там, далеко, в дитинстві,

у сповитку пухнастих пелюсток пледа,

солодко спить її братчик –

беззубий малюк-сосунець

і від того вона ще міцніш притискає плед,

і чує братове серцебиття,

чим далі – нестримно тріпоче…

Чвалом, галопом –

тарантела чавунних коліс по колії сліз…

 

 

Хлопчина з останніх сил

хоче вхопити пацючий хвіст гидкого товарняка,

що голова його онде – на мості димує,

а хвіст вислиза-вислизає з недвижних,

судомою спутаних пальців…

І враз, виринаючи з нурту

нутряного, старечого стогону,

знагла радо всміхнувся:

Таки встиг передати сестричці

улюблений плед із верблюжої вовни,

з рук до рук – таки встиг…

 

Вже давно розтав туман крижаного світанку

над ранковою кавою,

в порцеляні малого містечка.

Лиш недосвіт осугою вріс

в сецесійні лотоси того двірця,

вріс в надгробок хлопчини…

 

 

Із циклу Епістоли

 

Лист 48

В облозі образів,

оправлених у скань

із табірного дроту,

моя любов,

моя молитва…

Ось фас і профіль

чудотворних Богородиць

із Вишгорода.

Викрадених з Вишгорода

князями боголюбними.

Печальні візантійські очі

Матерів

у казематах вічної мерзлоти

застигли в передчутті Голготи.

Благовісту воскові лілії,

десь на полицях припали пилом…

«Дело №

в архів…

Архангел полетів.

А слідом

розвівалась довго

пелена

Архангельських снігів…

І досі –

де не гляну –

очі.

Стежать

візантійські очі.

* * *

Старий Харон спроквола веслував,

правуючи вутлим човном,

в якому тіснилися тіні

в лагерних бушлатах.

На середині Стіксу

він помітив моє зачаття,

що вперто змагало

нуртовину мертвої ріки.

–  Куди пливеш, дурненьке? –

спитав Харон.

–До життя, до веселого життя, –

гукнуло моє зачаття,

завзято протинаючи свинцеву хвилю. –

– А ви?–

– До вічності… –

Похмуро відповів перевізник.

 

РОСЬ       

                Минає все у плині дорогому…

                Під синіми вітрилами ночей

                Вона тече старому і малому,

                На все життя єдина Рось тече.

                        Микола Вінграновський

 

І сказав Бог «Нехай станеться Рось

і росте із роси і води,

і не буде їй краю на тверді яку я вчинив».

І сталося так.

Чоловік, роками старший за Ісуса Христа в пустелі

та молодший старця, Івана Вишинського,

що карався колись на Афоні ваганнями віри –

відлюдник в колибці,

при березі Росі.

Голод йому тамувала пригорщ найперших,

позначених сонцем солодкої туги,

слів.

Знав – якби не оті первородні слова,

що дозріваючи,

бубнявіли болем любові –

не було б ні води, а ні хліба,

не була б і його на сім світі.

 

Коли залишаєшся сам на сам

із сльозою нічної роси

при березі Росі,

туга срібним туманом лягає на груди,

срібним, як мамині коси в той вечір,

у той…

Знов пригадав, як тоді взявся мити її зашкарублі,

порепані руки: милом, піском, содою, сіллю, золою

і знову милом, піском…

бо на ранок із самої Москви,

з-під кремлівських курантів,

сподівався столичних, столиких гостей –

не тямили мови, а тільки «язык»,

«великий язык»…

Дурне, довгов’язе хлоп’я –

лоша неприборкане

досі брикало по луках,

а тут…

є вже краватка і біла сорочка,

не вишиванка,

а городська…

І ще… не очкур, а шкіряний ремінець,

сурдут, камізелька, нові черевики…

та шкода – штани знов закороткі,

бо він

усе ще росте…

 

І раптом оці, несподівано чорні, забуті борозни…

не витерти їх ні піском, ні золою, ні сіллю…

як биті чумацькі шляхи в’їлися в мамині руки…

То ж, як оцими руками

вона подаватиме гостям столичним,столиким,

свій хліб, свій борщ з пампушками,

свої галушки, поросятко із хроном,

свої вареники з вишнями, свій узвар, свої…

 

І тоді він раптом побачив,

як мамині руки, наче оті полохливі дівчата,

зашарілися, завстидались і поховалися під фартух…

 

Не бачив обличчя,

бо припала до його нерозумного серця,

лише з-під сріблого туману почув:

Синочку, ти соромишся моїх рук?..

І він заплакав.

 

А тепер, при березі Росі,

лежить горілиць

і туга срібним туманом лягає на груди,

бо там, над ним, на материнські руки

із чумацького битого шляху,

осипається сіль…

 

* * *

О сі анфілади товарних…

Грузинська княжна

у куфайці

поїла з бляшанка,

(із рогу достатку)

слабу мою матір.

Обидві носили під серцем,

Обидві…

О де ти, мій князю,

Андрію Тифліський?

В садах-виноградах

смутен стоїш.

І стан твій тонкий,

і кинджал твій…

І тихо пливуть

над Кавказом твоїм

анфілади

барочних…

барачних нар.

Із циклу «Червона книга»

 

ЯЛІВЕЦЬ ВИСОКИЙ

                Дмитрові Павличкові

 

З печери вийшов і стою на кручі,

Сльозою заклинаю хмаролам,

З безоднею і небом сам на сам,

Повітря тнуть мої слова негнучі.

 

Вони впиваються, мов стріли в тучі,

І хлинить кров богів у темний злам,

За неї слух, і зір, і нюх віддам

Та й занімію в сонячнім обруччі.

 

Минуться гун, і тур, і струни віщі,

І жони, що любили нас в кострищі,

І голови, які злетіли з плеч.

 

Лиш я повік стоятиму на скелі,

Корінням обіймаючи пустелі,

Іржею битий, мов слов’янський меч.

1977р.

 

КОВИЛА

Копитами розчесана й шаблями,

Коса її роздольна, степова,

Її дівоча сива голова,

Яка схилялася над козаками.

Орлів скликала ваша кров жива,

І ніч довкіл світилася вовками,

Ховала вас без голосінь, без ями

У чистім полі молода трава.

 

Квилить ще й досі древня ковила,

Жартеє з нею вітер у долині,

Заплутавши волосся, мов причинній.

 

Вона мене за руку привела

І показала всі свої могили.

Я з них росту і набираю сили.

 

АРНІКА

Як жбан вина, тивзяв мене іскристу,

І осушив до глиняного дна,

І кинув жбан об землю, аж вона

Здригнулася, відчувши кров пречисту.

 

Моя любов тоді одним-одна

Блукала десь в лісах по зелен-листу,

Шукаючи калинове намисто,

Яке зірвала спрага навісна.

 

На полонині, між ягнят малих,

Як віск, моє гірке топилось тіло

І на траві, якпритча, золотіло.

 

Коли в косі твій поцілунок стих,

Я між людей, мов тінь, мов цвіт ходила

І повертала їм твою поганську силу.

 

                               СОН-ТРАВА

                Я – спокій, несполоханість, я – сон,

                Заснула, світла, на весільнім ложі,

                Твій рівний подих поруч насторожі,

                Немає в нас до щастя перепон.

 

                Коли Медею ошукав Ясон,

                Конали безневинно діти гожі.

                Не зрадь, бо я, несамовита, можу

                Спалити серцем розуму кордон.

 

                На вигоні твоїх ласкавих рук

                Я шелевію тихо сон-травою,

                Толочить хтось мене, упившись грою.

 

                Стебла мого зламався чистий звук,

                Єдиному, без каяття, без міри,

                Вінок сплітала із моєї віри.

               

               

ОРГАНІСТ

Провінція, костьол, музична школа,

Цирує рвані хмари шпиль старий,

Тонкою цівкою струмить згори

Хорал і розтікається спроквола.

 

Немов густа живиця з-під кори

На мануали скапує, і кола

Од звуків розтікаються довкола,

І засвербіли крильця в дітвори.

 

Так, ми, малі, зліталися на хори,

Хоч нам туди заказано було.

Та  органіст здіймав бліде чоло,

І вже його нема - лиш грають гори.

 

У будень він возив, (це не секрет),

Гарячі пиріжки в шкільний буфет.

 

* * *

Миню так, як осінь чи зима,

Дозрію знов чи упаду снігами,

Зазеленію скупо десь ярами,

Ні краю, ні кінця мені нема.

 

У цю ріллю я увійду сама,

Як у святий собор, куди з дарами

Вступали смерди разом із князями,

Рівняє нас родючості пітьма.

 

Ну що ж, коси мене, в’яжи в снопи,

Сукай перевесло, щоб знов завзято

Мій стан пшеничний тісно вперезати.

 

Хай краплі живодайної ропи

Впадуть з чола твого на рідне поле

І хай стерня моя тебе не вколе.

 

* * *

Від мене йдеш, немов душа од тіла,

Так легко підіймаєшся угору,

А я в стіні забутого собору

Любові нашої, лежу зітліла.

 

Лети, лети, я так цього хотіла,

Бо що для тебе гола плоть покори?

Ти ніс її немов дитину хвору,

Що на руках твоїх за ніч згоріла.

 

Зумію навіть пилом я відчути,

Коли нестимеш ти галузку рути

І пригорщу джерельної води.

 

Мені не важко тут землею бути,

Хай святяться на ній твої сліди.

Сказав ти їй: «Голодним хліб роди».

 

Поема «Чюрльоніс» Із Симфонії похорон

СМУТОК

…Грядуть знамена чорними рядами,

І з ними я, полотнищем зів’ялим

Торкаюся жорстви, що під ногами

Так глухо схлипує. Мене карали

Тужільниці кривавими словами.

Дозріле серце смутком налилося,

Воно, як маятник гойдається на гіллі

Артерій. Чи мені лише здалося,

Що докоряють погляди осклілі

Полеглих у незжатому колоссі.

 

Родинним спадком зрушилась на мене

Вина усіх, що звалися людьми.

Мов кулі на вогні, принишкли гени,

Впаду на них гарячими грудьми.

Хай проростає маєво зелене.

 

З поеми «Чюрльоніс»

МУЗИКА

В саду шкільному навесні

Розквітла музика фіалок,

Пригадую, немов у сні,

Веселий дзвін блакитних скалок.

 

Лягали на мої вуста

Землі і неба чисті звуки.

Бродила музика густа,

Хмільний метелик сів на руку.

 

Скажи, чи я твоя дочка? -

Спитала безпечальну днину.

Та вже на кінчику смичка

Погасла сонця павутина.

 

Із циклу «ЕПІСТОЛИ»

Лист 27

Тільки раз

падає грудка землі

на зерно

нашої домовини…

Ну що ти, рідненька,

не плач,

прийде час –

і кільчиком легко проб’ю

склепіння свого саркофага,

і рястом ростиму з долонь

молитовно студених…

Скрикнуть батько:

Нарешті!

Пора покидати Ковчег.

Із Чорнобиля чорна вода відійшла,

і голуб

калини галузку приніс.

 

Лист 36

Пишеш мені.

А завтра,

як вавілонські таблиці

відкриють твої листи,

та прочитати вже не зуміють,

бо ключі від нашої мови

загубилися в мертвих шахтах

Донбасу,

в чужих чавилах

святого колись Запоріжжя.

Ключі

брязнули десь

під ногами,

чи під шестірнями —

ніхто й не помітив.

Коли повертались додому —

інших ключів добирали

до рідної хати,

та марно…

 

І тільки мова чужа,

мов злодійська одмичка,

всі двері нараз відчинила,

і кожен тоді озирався,

переступивши поріг,

і, ховаючись по кутках,

наситився своїм,

наче краденим.

 

ЛІС

Я хочу, щоб ти лежав поруч,

Як ліс розкинувши руки,

Щоб запахом нетрів наджена,

Дорогу назад я згубила.

 

Щоб ти шумів наді мною

Безоднею верховіття,

Таємніше дикого меду,

Темніше цвіту Купала.

 

Щоб нагло нас ніч застала,

Втомлених і самотніх:

Дівчину, що в лісі блукає,

І ліс, що блукає в дівчині.

 

*  *   *

Колись було весело нам,

і спиняли мивітер попутний,

і мене ти підсаджував легко,

і я червоніла,

затуляючи  сміхом коліна.

Колись було тепло мені

у твоєму шаленому серці,

і спокійно я там засинала

під могутні удари хвиль.

Ми вічно голодні були,

як відлучені рано телята,

і невміло шукав ти мене,

і невміло устами торкав,

як сочисту незнану траву.

Нашого щастя

ми жар молодий розгрібали,

і в руках не могли його втримати,

і гарячим обпікали уста.

Ти вдихав мене разом із днем,

разом з димом нічної квітки,

разом зкриком досвітніхпівнів.

Ти вдихав мене глибоко,

як життя, що минає…

Із циклу «Моя Букрвина»

СКРИНЯ

У куточку скриня стоїть,

Мальована, кована,

А в тій скрині життя моє,

По рочкови сховане.

                

Як біль біла сорочка

Коло мого віночка,

Цирочка шовкова.

Вже ж я стала вдова.

 

Червона сорочка,

Ой, та з єдиного синочка,

Життя єму куля спила,

Сорочечку вчервонила.

 

Місячна сорочинка,

З мого внучка, синку,

Виросли йму крила.

Та дякува՛ть що-м дожила.

 

У куточку скриня стоїть,

Мальована, кована,

А в тій скрині життя моє,

По рочкови сховане.

НА ТАРЕЛІ КОГУТИКИ…

На тарелі когутики,

Та й червона ружа,

Здойми, синку, ми басажки,

Боля плечі дуже.

 

На тарелі когутики,

Лиш не кукурічать,

Розв’язала білий вузлик,

Мозолики лічить.

 

Перед нев старий котисько

Руді очі мружить.

– Чось продала кугутиків,

Та й червоні ружі?

 

* * *

Розбите світло першої сльози

Життя зітре з дитячої долоні

І засміється в материнськім гроні

Могутньої і чистої лози.

У щільниках дозріють голоси

Землі кохання і землі розлуки.

Я спалахну від первісної муки,

Мов княжий круточолий корабель,   

Щоб радість повернулась до осель

І гріла над вогнем закляклі руки

 

 

                        *   *   *

Важка, як сповідь ця морська вода,

Гудуть від бур її великі дзвони,

В її глибинах ніч, мов камінь тоне,

І тіло гіркоти її жада.

 

Свавільна як вона і молода,

В покоси хвиль я полечу з розгону,

Роздерши криком вітряну запону,

Від сонця і від щастя, аж руда.

 

Я ніжуся у літеплій постелі,

Та ця примхлива, тепла течія,

Розіб’є і мене колись об скелі.

 

Збере мої тріски старий рибалка

Зимою сам, на березі і я

Горіти буду весело і палко.

 

К И Є В У

Княже Києве, знов ти пiдвiвся з руїни,

Впали в безвiсть ординськi двоглавi орли.

Тихо зiйде з небес благодать України,

Щоб у славi святинi твої ожили.

 

Мудрий Києве, золоточолий Соборе,

Чистим серцем Софiї ти нас осiни.

Вiд зелених Карпат аж до Чорного моря

Привiтали тебе твої вiрнi сини.

 

Вiчний Києве, батьку, тобi присягаєм,

Доки сонце вмивається в хвилях Днiпра,

Ти стоятимеш тут i не знатиме краю

України твоєї щаслива пора.