Я взяла цю книжку з собою в мандри з двох причин. По-перше, вона тоненька і в мʼякій обкладинці, а отже не надто перевантажила мій багаж, а по-друге, мені хотілося чогось легкого й позитивного, щоб не надто перевантажувати й свою голову. Бо основна мета цієї моєї подорожі на край світу - це важкість з голови перемістити в ноги, тож мучити себе якимось складним читанням я точно не мала наміру. А те що книжка буде легкою для сприйняття я не мала жодного сумніву, бо стиль
писання авторки мені надзвичайно сподобався ще відтоді, коли прочитала її книжку «Балачки навколо шафи».
Отож зовсім недавно побачила світ книжка Майї Тульчинської
Майя Тульчинська з провокативною назвою «Я забула труси» і перша моя липнева розповідь буде саме про неї. Цією назвою авторка і видавець зразу з порога створюють інтригу. Припускаю, що дехто навіть відмовиться дивитися в сторону книжки через таку назву. І це значить, що перший тест на готовність до її читання вони не пройшли. Цю книжку оцінять лише люди з добрим почуттям гумору та достатнім рівнем самоіронії. Бо далі в тексті авторка торкається тем і проблем, які можуть шокувати людей з надто вразливою душевною організацією і які навіть від слів, що визначають деякі процеси людської життєдіяльності втрачають свідомість. Хоч насправді нічого там нема такого, з чим нормальна доросла людина не стикається в житті. І немає різниці жінка це чи чоловік.
От ви знаєте, що таке піпідастр? Ні! І я теж не знала, поки не прочитала цю книжку. Не хвилюйтеся, нічого такого, про що ви могли подумати. Насправді це лише паличка з пірʼячком, якою порядні господині (чи їхні покоївки) змітають пил з різних статуеток, вазочок та інших фінтіфлюшок. Звичайно, це далеко не головне, що я вичитала в книжці, але згадала про це, щоб показати, що часом прості речі можуть бути дуже складно описані. А от Майя Тульчинська навпаки спробувала простими словами та яскравими прикладами описати проблеми, з якими стикається в реальному житті кожна жінка.
Отож «Я забула труси» - це стислий курс першої невідкладної жіночої допомоги під девізом «Не чекай милості від природи (читай «чоловіка», «дітей», «батьків», «начальника» - вибрати потрібний вам варіант), а допоможи собі сама». Бо ніхто тебе не зрозуміє краще, ніхто не пожаліє щиріше аніж ти сама і водночас ніхто так не винесе тобі мозок чайною ложечкою, як та ж сама ти. Життя зазвичай далеко не справедливе. Ми щодня стикаємося з ситуаціями, коли гірко, боляче і прикро, але треба вчитися давати цьому раду і знаходити позитиви навіть в не надто приємних сюрпризах долі. І на думку авторки, яку я цілковито поділяю, головним і найбільш дієвим засобом для цього є гумор та самоіронія. Сміх для нас є найкращим терапевтичним засобом від усіх неприємностей та непередбачуваних ситуацій.
Особисто для мене думки Майї Тульчинської, які вона виклала у своїй книжці, надзвичайно близькі й зрозумілі. Більшість ситуацій, які вона описує, колись відбувалися зі мною і в мені теж щоденно сваряться й миряться дві особи: перфекціоніста та людина з синдромом самозванця. Вона наче з моєї голови все це писала. Тому нічого нового я з книжки не дізналася, зате дістала від читання колосальне задоволення. Бо так, як вміє писати пані Майя, мало хто вміє. Я заздрю білою заздрістю її таланту описувати все з надзвичайно тонким гумором. Але розумію, що цьому не можливо навчитися, для цього треба було народитися в Одесі й прожити там більшу частину свого життя. Таке почуття гумору закладається вже на рівні ДНК.
Ще кілька слів хочу сказати про поліграфічний аспект книжки. Зазвичай я не надто люблю книжки з мʼякими обкладинками, але ця - приємний виняток. Видавництво «Creative Women Publishing» доклало максимум зусиль, щоб привернути увагу потенційних читачів ще навіть до моменту прочитання анотації книжки. Яскравий та оригінальний дизайн обкладинки зі спокусливою витинанкою доповнений попереджувальним написом першої сторінки «Обережно!». Це неабияк інтригує потенційного читача. Та мушу все ж висловити одне зауваження: варто було б збільшити не зовнішні поля сторінок (вони тут доволі великі), а навпаки - внутрішні. Бо читати було не вельми зручно, літери ховалися у корінці зшитка. Та ця маленька незручність ніщо в порівнянні з величезною насолодою від читання.
Дехто може називати цю книжку феміністичним маніфестом. Я б цього не хотіла робити з тих причин, що слово «фемінізм» останнім часом набуло якоїсь викривленої конотації. Феміністок чомусь уявляють собі в образі навіженої особи жіночої статі, яка готова вбити кожного чоловіка, що пропустив її поперед себе на виході з приміщення чи, не дай боже, притримав двері. Ні, такі екзальтовані особи справді існують, але це приклади прояву крайнощів, які є в абсолютно всіх соціальних групах та сферах суспільного життя. Справжній фемінізм - це зовсім про інше. Як на мене, то це про те, щоб дати кожній жінці можливість реалізувати всі свої потенціали та повною мірою проявити себе там, де вона того хоче. А не хоче, то й нехай не проявляє, має на це повне право. Це теж фемінізм. Головне, щоб над жінкою не було ніякого насилля і щоб жоден чоловік не вважав її своїм безплатним додатком чи навіть призом, виграним в лотереї долі. Та не варто думати, що книжка пронизана хейтом щодо осіб чоловічої статі. Зовсім навпаки, вона сповнена любові та поваги до справжніх чоловіків, які визнають право жінки бути вільною і рівною.
Ми, жінки, намагаємось зробити життя кращим, прагнемо досконалості, хочемо забезпечити своїм близьким найкомфортніші умови життя, часто в цьому передаючи куті меду. Тож варто час від часу зупинитися, оглянутися довкола та дозволити собі бути собою. Бо ви не врятуєте світ своєю надмірною жертовністю чи прагненням догодити усім. Світ врятує здоровий глузд, почуття міри та почуття гумору. Якщо не вірите, то прочитайте книжку Майї Тульчинської «Я забула труси» і, думаю, вона вас в цьому точно переконає.
У своїй мандрівці мені доводилося щовечора розпаковувати свою валізу, а потім щоранку пакувати її знову, тож вірогідність того, що я могла десь щось забути (в тому числі й труси) дуже велика. Але у всьому, що з нами відбувається, закладений якийсь сенс і навіть втрати, які спершу нас засмутять, згодом можуть мати щасливе продовження та навіть стати доленосними. Колись давно в одному з сербських готелів я забула свої штани й саме це стало пусковим моментом того, що сьогодні я авторка двох книжок (а ця розповідь, очевидно, вже увійде до третьої). Тож цілком можливо, що колись я теж напишу книжку з провокативною назвою «Я забула штани», але це вже буде зовсім інша історія.
першоджерело: мережа Фейсбук
