ПРИСТРАСТИ ЗА...
Про плагіат і кенселінг довкола Голодомору, або дике хунвейбінство вбиває культуру.
Я б ніколи цього не писав, якби принаймні не мав образу п.
Ogiienko Vitalii як адекватного автора. Тому коли я побачив скандал, що у нього плагіат, я був шокований. Мене не дивували викриття плагіату у «академічних» бонз на різних кафедрах. Але тут??!! Щось не так, подумав я. Красиві таблички, та щось не те.
Я б ніколи цього не написав, якби не побачив у поважного видавництва
Дух і Літера допис, від якого сильно віддає стилем західної cancel culture. А як людина родом із СРСР, маю дику алергію на будь-який кенселінг на догоду хвилі і шуму в соцмережах. Вибачте, ввижається одразу запах «осуждения активной общественностью». А коли ще й книгу знімають з уже надрукованого видання, розривають з автором договори заднім числом – звідси совєцьким способом буття аж несе. Ще, перепрошую, заклейте обличчя, як на передовиці «Правди» після неочікуваного засудження чергового «врага народа».
Нещодавно Американська асоціація бібліотек визнала книгу про УПА "Ворожі архіви", надруковану у солідному університетському видавництві Канади, однією з найкращих історичних публікацій 2023. Але після того, як 10 квітня в американському видані The Nation зʼявилася типова наклепницька в стилі совєцьких агіток публікація "Чому американська бібліотечна асоціація відбілює історію українських нацистів?" "спеціаліста" Лева Голінкіна (добре, що не Троцького)... «шановна» Американська асоціація та її "Комітет історичних матеріалів вилучив (закреслено – сцикливо) зі списку найкращих історичних матеріалів 2023 р. цю книгу, з дуже показовими формулюваннями: «Комітет історичних матеріалів вилучив зі списку ... Комітет розглядатиме інструкції та процедури нагородження. Просимо вибачення за шкоду, завдану першим включенням роботи до списку».
І байдуже, що статєйка Голінкіна була зовсім не про книгу, а так, вільні фантазії на тему. І байдуже, що стаття повна примітивної російської і радянської пропаганди. Але вона етабльована, визнана...
Але ж плагіат?! Ти за плагіат?!
Ні, я, як тут писали «уважаемые товарищи из парткома», «завжди послідовно обстоюю принципи академічної доброчесності і високих етичних стандартів нашої професійної спільноти. Тож ми засуджуємо, як цілком неприйнятні, запозичення та видання за свої чужих текстів та ідей» (всі посилання в коментарі, а то ще припишуть). Але я окрім цього завжди за відкриту, чесну і людяну дискусію, що уникає кенселінгу і буллінгу. (виняток – qassablar, отам бульте до втрати пульсу).
Я ніколи не пишу «згаряче». Просто бо забіганий, але це обертається на користь. Так, я не топ-блоґер, що інсайдерить онлайн щосекунди (а потім- упс, не туди), але принаймні почекати 2-3 дні – це отримати інфу з усіх боків. От і тут, за пару днів вийшли і всеохопні статті, і приклади, і відповіді (все в коментарях).
На всяк випадок, нікого не захищаю. Я взагалі не захищаю нічого, окрім істини (наскільки я до неї дістався). Пишу зрештою для себе – щоб зафіксувати свою думку і позицію.
Це все в мене викликало міркування на тему «А про що власне йдеться з цим плагіатом?».
От нещодавно буквально
Mykola Fediai мав, здається, лекцію на тему плагіату у курсах лекцій Києво-Могилянської академії. Мовляв, професори Могилянки героїчно плагіатували як великих професорів другої схоластики на Заході, так і дрібніших викладачів різних єзуїтських колегіумів. Ти ба, хтось би сказав, так вони не заслуговують на увагу, кенселити, як таке можна взагалі шанувати і досліджувати?!
Але не секрет, що середньовічні автори, та й античні, не гребували переказом без посилань. Візьмемо енциклопедію Іоана Дамаскіна, визнаний, м.і., середньовічний мислитель, знайти у нього прямі посилання – це ще той квест. Подібна ситуація і на Заході, і на Русі – і це не тому, що ті дикі люди грабували і крали.
Просто тогочасне ставлення до авторства було дещо інше, ніж зараз. Воно спиралося на дві ідеї:
1) Оригінальність як така не була цінністю. Цінністю була істина. А отже, не оригінальність, унікальність, а повторюваність, тотожність. Писати в Книгу треба лише істинні, перевірені думки, які перед тим слід дбайливі, яко бджола («Пчела»!), повизбирувати із різних книг і джерел, яко з квіток. Тому дослідники тих епох мусять порівнювати – тексти, структури, композиції, акценти, навіть манери письма і мовні помилки. Часто лише в цьому знаходяться якісь «оригінальності» авторів – в композиції структури чи в описках. Наприклад, лише так ми знаємо, що Київська Русь розмовляла скоріше українською, ніж московитською – із описок в літописах та інших документах, в т.ч. граффіті.
Сама ж по собі «оригінальність» тривалий час була лайкою, поважний автор навпаки уникав такого «оригінальничанія». І це спиралось на глибоку антропологію, де істина, знов-таки, це тотожність, а не відмінність, повторюваність, а не унікальність/особливість, «оміотис» (схожість/подібність), а не «ідіотис» (унікальність/особливість). Я як автор є ніщо, «смиренний мніх Н-ського монастиря», ім’я є суєта, істина є вічна, Слово правди, я – «лише рука, якою пише єдиний справжній Автор, і це Бог».
Вже відчуваю, як ви коментуєте: о, дикун апелює до темних середніх віків, що і треба було довести, варвари, дикуни!
2) Тогочасний автор спирався на те, що його читачі знають всі книги, на які він посилається, і тому їх не треба, мовляв, вчити, що це не я, а Василій Великий. Книг було мало, читачів небагато, «всі всіх знали». Тому пересічний освічений читач прекрасно побачив, що скажімо, Поученіє Мономаха чи Слово про закон і благодать Іларіона на добрі 60% якщо не більше, це копіпаст біблійних цитат, а інші 30% - цитати як не з Літургії, то зі святих отців. 10% «ідіотитос» - це або конкретні обставини автора, або якісь історичні події.
Тож все це змінилось з приходом Модерну. Саме в ті часи виникає ідея унікального неповторного Я-Суб’єкту, який є все і для якого все. В наш час після критику постмодерну, який на цю ідею скинув усіх собак, починаючи від глобального потепління до геноциду, взагалі культ цього Я викликає у філософа дуже іронічну посмішку. Будь то в психології, де культ «Я в собі і для себе» породжує прекрасні гасла саморозвитку і меж власного Я... ще б знаття, що то воно таке за дике Я ))))) але нехай, не будемо будити ще одного звіра. Будь то в нашій темі.
Тут є два виміри – теоретичний і практичний.
От спочатку про теоретичний.
Ідея плагіату – а точніше ідея авторського права –в тому, що Автор породжує оригінальний витвір духу, і його слід, присутність Автора не має права стиратися. Йдеться про збереження присутності автора, про його автентичність, навіть трошки про його вічне життя у тексті.
Тобто йдеться насправді про потребу людини у самовираженні, визнанні власного внеску, видимості і значущості, зрештою, просто визнання. Це особливо важливо в світі, де від кількості твоїх авторських здобутків залежить твоя з/п.
Це також вимога реального авторського внеску, реальної присутності Я-Суб’єкта в цьому тексті. Читач хоче бачити реального автора, дійсну зустріч із тобою. Покупець хоче заплатити за реально проведену роботу. Ми хочемо в книзі побачити дійсно новий і якісний продукт, а не штампований копіпаст.
Але це одразу наражається на купу теоретичних проблем. Це – виділення, жанр і незнання.
По-перше, це проблема виділення «що є оригінальне?».
В оригіналі, це стосувалося насамперед природничих наук, де виділити оригінальний продукт більш-менш можна. Легко виділити якусь оригінальну ідею. Ніхто не сперечатиметься, ідея «трансцендентального апріорі» належить Кантові, а «філософської культури» - Горському.
Але дискусії виникають саме там, де це виділення не завжди очевидно. Навіть не будемо зводити до абсурду, мовляв, всі слова винайдені не нами і до нас. Чи – якби ми мусили під кожним словом проставляти посилання, в кого ми його найперше побачили, текст просто би перетворився на суцільне позначення? Який статус «загальновідомих істин», тобто таких, що вже стали в науці тривіальними? А усталених висловів і визначень?
Коли я пишу «Сковорода – український філософ, містик, що жив в епоху пізнього бароко», чи мушу я ставити посилання на філософський словник? А коли кажу, що в березні 1939 р. Карпатська Україна по суті одна відбивалася від навали союзників Гітлера – чи мушу я посилатися на навмання обране джерело, говорячи цю тривіальну фразу, чи докопуватися найпершої (і невідомої мені) такої формули в літературі? Коли я вживаю слово «дискурс» у статті, чи мушу я щоразу посилатися на, скажімо, Фуко? (якщо, вочевидь, стаття не присвячена розбору історії цього поняття).
Завжди проблема, якщо оригінальне речення досить перефразоване. Якщо йдеться про більш-менш відомий факт, то ще треба довести, що автор А дійсно вкрав і переробив речення автора Б, а не писав сам, думаючи про ті ж речі, при цьому вживаючи по суті ті ж слова, бо зрештою набір цих цеглинок в конкретній галузі досить обмежений.
Якщо доводити до абсурду, можна прийти до парадоксального висновку цілком в дусі середньовіччя – ми всі плагіатори, тільки в різній мірі. Ясна річ, ця формула буде неприйнятною. Бо вона випливає з визначення, що «не-плагіат» - це постійне цитування найменшої відсилки в конкретній формі зноски на кожній сторінці. Бо фрази «ідея демократії передбачає спільноту вільних і рівних громадян, здатних до раціонального мислення і комунікативного дискурсу» або «людська сутність полягає у постійному подоланні обмежень, що стоять перед нею» містять стільки явних і неявних відсилок до різних авторів, ідей, періодів, що тут можна цілу дисертацію ваять. Сумніваюсь, що поважні історики, коли генерують подібного роду філософські узагальнення, додають розлоге цитування «вічної» філософської тематики.
Окрема тема – структурний плагіат (запозичення ідей, джерел тощо).
Наприклад, джерела. Якщо ми працюємо над однією темою (наприклад, філософська думка Драгоманова), у нас за визначенням будуть джерела ну дуже тотожні. Якщо в нашій темі є якась видатна публікація, що зробила значний внесок в тему – вона за визначенням буде і у нас, і у вас. Якщо ви всі цитуєте Канта, чи означає, що ви здійснюєте структурний плагіат одне одного, якщо ви всі цитуєте те, що цитує й інший дослідник?
Ідеї... майже всі філософські школи – це запозичення і розвиток ідеї вчителя. Чи можна сказати, що всі феноменологи – плагіатори Гуссерля? Звісно, в анекдотично-гумористичному стилі можна сказати, що вся філософія після Платона це плагіат або Платона, або Демокріта, але це – очевидно несерйозно.
Це зведення до абсурду випливає з того, що в природничих науках наука працює дещо інакше. Там є гіпотеза розвитку речей, експеримент, структура експерименту тощо, що завжди є унікальним явищем, якщо це є наукою. Там джерела мають зовсім іншу вагу, ніж в гум.науках – вони там є допоміжні до експерименту, тоді як в гум. науках джерела є головні. Але бездумне застосування призводить до визбирання бліх...
Досить кумедно. Середньовічний підхід визбирування нектару по квіткам чужих текстів, як бджола, перетворився на сучасне визбирування бліх у чужих текстах.
Друга проблема – це жанр, про що пише і п. Огієнко. Жанр підручника чи словника – це не жанр наукової монографії. Популярна стаття – це не дисертація. Кожен підручник – це просто парад вже вживаних тропів, формул, визначень, які просто прописуються без особливого посилання. Якщо автор дійсно не претендує на новаторство, але лише на просвітництво, то це принаймні ставить питання щодо того, ЯК слід враховувати «природне право» (ой, як же мені писати це слово без посилання на багатовікову історію з часів Г. Гроція) і потребу (ох, А. Маслоу і М. Розенберг) автора на визнання його внеску?
Якщо автор наприкінці розділу і книги вказав свої джерела, то чи це не є задоволення легітимної потреби, виконання моральної чесноти чесності і відповідальності?
І знову ж таки, якщо ми маємо справу із дослівним копіпастом цілих абзаців, тут питань немає – немає роботи, немає автора, нема людини, є крадіжка. Але якщо йдеться – ЯКЩО! – про переказ, вельми довільний настільки, що виникає питання, чи взагалі йдеться про копіпаст, чи йдеться про вільний власний текст «по мотивам», де чийсь інший текст є лише один із сотень причинків до цього тексту – то наскільки це можна назвати плагіатом взагалі?
Нарешті, проблема з популяризаційною книгою і фільмами. Вочевидь, жанр накладає обмеження – і за обсягом, і за читабельністю. Книга має вказувати на джерела, але вона не може це робити так, як це робила б дисертація з бібліографії предмету. Вона просто не досягне своєї мети бути популяризаторською. При цьому вона вочевидь є авторською – авторським є кут зору, підбір джерел, компіляція, узагальнення, схема.
І третє, вишенька на тортику, що є і переходом до практичного блоку – УМИСЕЛ.
Будь-яка розмова про злочин передбачає розмову про наявність злого умислу. Цей умисел може погіршити кваліфікацію злочину.
У справі плагіату питання «чи мав Х умисел?» поділяється на два:
1) чи автор дійсно знав про ті джерела і тексти, що він їх сплагіатував?
2) чи автор хотів саме вкрасти і привласнити чужу інтелектуальну власність?
Автор може дійсно не знати про наявність тих чи інших текстів або посилатися на той текст, що він прочитав, не посилаючись на ті тексти, що цитуються в прочитаному ним тексті. Якщо автор не читав мою статтю, то чи можу я його звинуватити в плагіаті? Як можна сплагіатити те, чого ти не читав?
Якщо автор прочитав одну статтю, і переказує її (і цитує її), а в тій статті використані ідеї з інших текстів, то чи можна звинувачувати автора в тому, що він цитує лише те, що він прочитав?
Зрештою, якщо автор пропонує структуру предмета, яка збігається з моєю, ще треба довести – чи він відштовхується від моєї статті, що він прочитав, чи в тій моїй статті вона теж була викладена, а чи взагалі маємо справу із конгеніальністю, коли об’єктивна структура речі підштовхує до однакових структур дискурсу?
І знову, проблема жанру.
Коли йдеться про дисертацію, присвячену історіографії питання чи його бібліографії, то це один рівень. Якщо йдеться про популярний жанр, автор за визначенням має на меті не приватизувати інтелектуальну власність, а скоріш популяризувати тему чи ідею. Якщо мета автора – масова просвіта на тему репресій, чи можна йому інкримінувати бажання приватизувати чиюсь статтю? Чи, зрештою, він цього хотів? Умисел був? Зрештою, чи можна казати про умисел крадіжки, якщо автор запрошує обкраденого стати його рецензентом? Це ж якийсь камікадзе!
Звісно, не можна зводити до абсурду. Тотальний копіпаст – це не популяризація. Але і довільний переказ із, зрештою, зробленими відсилками – це не тотальний копіпаст.
Зрештою не слід плутати плагіат і неповне покриття джерел.
А тепер до практичного рівня.
Тут є кілька цілком практичних проблем і потреб.
Базова потреба всілякого науковця в наш час – це рівень цитованості і впізнаваності. Всі ці рейтинги вимагають саме цього. Звідси і базовий запит на плагіат-чекінг та нетолерантність до плагіату – бо плагіат знижує цитованість і впізнаваність, сприяє імітації науки.
Але якщо мене процитували в книзі, моя потреба в цитованості вже реалізована. Інша справа, може, я хочу, щоб мені в книзі був цілий розділ присвячений чи щоб моє ім’я в книзі згадали не один раз, а десять і скрізь, де хоч якось я дотичний. ОК, прийнято, артикулюємо, висловлюємо потреби.
Але не менше всі ми потребуємо здорового інтелектуального клімату в науці. Ніхто не хоче бути звинуваченим у плагіаті через те, що вона не процитувала всі статті якогось автора в своїй роботі. Ніхто не хоче заднім числом бути закенселеним через те, що не лише вона чи він, а і всі рецензенти та видавництва «профукали». Ніхто не хоче опинитися в ситуації, коли з якогось непорозуміння тебе у чомусь звинуватили, і оскільки у них більший інформаційний вплив, тебе просто розтоптали в прямому ефірі. Всі знають механізм «хто перший і гучніше кричить, того й правда». Але ніхто ж не хоче бути жертвою цього механізму?
Згадуємо історію з Американською бібліотечною асоціацією. Ну і класику: «нема здорових, є лише недообстежені».
Наступна практична проблема – таки жанр, або кількість знаків. Всі знають, що списки літератури таки жеруть ці знаки, і інколи сягають 20% тексту самої статті. Вочевидь, що автори намагаються скоротити ці списки по максимуму. Тому якщо автор один раз наприкінці цитує джерело, зрештою, потребу у цитованості він вдовольнив? Знову ж таки, залежить від жанру – дисертація не підручник.
І наостанок. Культура дискусії.
От чого не було в Україні в часи Драгоманова, то й досі нема. Або захвалювання, або цькування. Або піднесення, або знецінювання. (Голосом Петра І) «Сей же изменник нарицаемый Ивашка Мазепа, аки вторый Иуда предатель, презрев толикая благодеяния Божия, и крайнюю неизреченную к себе Государеву милость и любовь, ковалерством превысоким от него почтенный, сломал веру и верность, иуда нечестивый, злом заплатил за предобрейшее!»
На жаль, фейсбучна епоха з її бульбашками, з усіма ехокамерами, груповими поляризаціями та confirmation bias, схиляється до максимально демонстративного протистояння. Поза протесту, демонстрації, протиставлення – це найбільш популярні пози. «Он зрадник і злодій!».
До і без того психологічно покаліченого суспільства з усіма його травмами додається ще й типова для науковців проблема з конфліктною комунікацією (ну, це і без того специфічний психотип людей, і по собі кажу), а механізми соцмереж та віртуальне спілкування тільки закріплюють моделі деструктивної комунікації. Напад, загострення, бан. Те, хто і як стає найбільш популярним – прекрасна ілюстрація того, як працюють соцмережі.
Прочитати не те, що хочеться прочитати, а те, що сказав автор – це космічної складності задача, а прочитати складний текст, не вириваючи з контексту – майже магія. Але це довга історія.
А щодо конкретного скандалу, то лише кілька думок-висновків.
Найголовніше – я тут не суддя і розбиратись в конкретних механізмах, хто де цитував, дійсно не встигаю. Але якщо побачу нову інформацію, то зміню думку, корона не впаде.
Поки що так виглядає, що п. Огієнко дійсно не дуже вдало (чи навіть дуже невдало) процитував авторів. Цих авторів (точніше, авторок) це недостатнє цитування обурило – вони цілком легітимно потребували би більшої оцінки свого внеску і цитування в більшому обсязі та інших текстів. Втім, виглядає таке, що шановні авторки явно не були головними для п. Огієнка текстами, тобто не були ані системотворчими, ані ідейно-визначальними (хоча звісно, їхня роль в дослідженні окремих тем дуже значна). Проте, книга дійсно «з пташиного лету», оглядова і «галопом по Європам», має підручниково-словниково-енциклопедичний характер. Втім, не можна сказати, що «вся ця книжка – нічого не вартий плагіат», як це напрошується з фейсбучних дискусій. Можна сперечатися, чи повністю автор покрив бібліографію предмета (у «словнику»?), чи адекватно відібрав тексти для цитування, чи процитував найбільш показові і корисні, ба навіть, чи просто знав про них. Але починати огульний кенселінг на тему «фу, плагіатор, ату його, ату!» - при всій повазі, підстав мало.
Є різниця навіть між розгромною рецензією і кенселінгом. Між критичним оглядом, що показує неповноту (формальну чи змістовну) – і викресленням людини із кола науковців. На «вовчий білет» це не тягне.
В ідеалі, в тому фантастичному діалогічному ідеалі, видавництво би мало відкликати книгу, відреагувати на серйозні зауваження, додати відповідні посилання, врахувати – і опублікувати. Зрештою, тема популяризації досліджень про Голодомор – не просто горить, а палає. Навіть зараз, коли Україна в огні (цитувати мені Довженка, чи самі здогадалися?), про Голодомор знають «не тільки лише не всі» (джерело вказувати?), а і навіть заперечують його. Тому потреба такої книги – очевидна. Зауважень за загальним змістом і якістю тексту, наскільки я бачу, немає – адже претензії лише щодо цитувань і посилань.
Але відкликати слово заднім числом – це дуже погана мода, яка таки пахне соціалістичною доцільністю. Коли Американська асоціація відкликала своє голосування – хочеться спитати: «люди, наскільки ж дешево ви цінує вашу псевдокомпетентність, що спочатку нагородили (либонь же, читали!?), а тут на вас гаркнули ідеологічне лоббі, і ви як шакали в нірку?». Коли видавництва кенселять автора і «відкликають» книжку – не за ідейні речі, зрештою – це теж залишає поганий післясмак.
Переробити, вдосконалити, покращити – це потреба науки. Дати людині можливість виправити помилки чи вади – це зрештою людяно. Огульно і ще й заднім числом виписувати «вовчий білет» - ну... моліться, щоб наступні не були ви.
Самому ж Віталієві можу лише порадити мою власну максиму: мій текст – це місце, де інші продовжують своє життя. Місія мого тексту – це вказати на тих великих, хто вже про це писали. Цитуймо одне одного, це продовжує життя і зберігає нерви.
Наостанок – я не захищаю і не виправдовую. П. Віталій сам собі знає, що він написав, звинувачуюча сторона знає, що там не так, і хай перемагає справедливість.
А я міркую і пропоную до міркування загальні теми – питання, які важливі незалежно від того, «чи був хлопчик» - де межа понять і як їх визначити? Щоб це не перетворювалося на визбирування бліх, цькування і карґо-культ, як це перетворилося із культом «скопусів» у реформаторів укр. науки – де скопус з маркера якості вже перетворився в маркер ефективної імітації.
першоджерело: мережа Фейсбук
