Знову сенсація?

Так. Перша була у шістдесятих роках, коли ув українському кіномистецтві з’явилася українська кінокартина, якій судилося увійти у двадцятку найкращих світових фільмів. Сенсація полягала у тому, що фільм ТІНІ ЗАУБТИХ ПРЕДКІВ за мотивами одноіменної повісти Михайла Коцюбинського зняв тифліський вірменин Сергій Параджанов.

Торік гості а учасники двадцять другого українського кінофестивалю МОЛОДІСТЬ були уражені дебютною (точніше -- дипломною) роботою випускника Киівського інституту імени Карпенка-Карого нікарагуанця Луїса мартінеса ОКАЯННА.стрічку знято за мотивами оповідання Стівенсона (!), фактуру якого перенесено на український ґрунт.

Фільм ОКАЯННА зроблено за законами напруженого контрастного дійства, присутні у творі і елементи фільмів жахів. Філософська заглибленість у сутність людини, проблема добра і зла, святого а нечистого. З арсеналу художніх засобів слід одзначити контрастність зображення, енерґію дії, що постійно підтримується напруженою музикою (до речі, Луїс – композитор, музику пише сам), а також багате малярство. Фільм може стати значною подією у культурному житті України, але прокату він не має а до телебачення йому як до неба рачки.

А шкода.

Та давайте послухаєме самого фільмара Луїса Мартінеса.

Найперше прошу його оповісти про себе:

--Я народився у Нікараґуа у місті Ліон. У мене є троє сестер а братів теж троє. У моїх мріях кіна не існувало і те, же я пішов сією стежкою є чистою випадковістю. Батьки мої ніякого стосунку до кіномистецтва не мають. Мама співачка, і тому я спочатку став музикантом. Ми мали свій ансамбль, їздили з ним світами. І раптом мене запросили працювати технічним орґанізатором при зйомках фільму. до нас приїхав відомий американський оператор Гаскел Уеслер, який у свій час знімав ПОЛІТ НАД ГНІЗДОМ ЗОЗУЛІ Мілоша Формана.  І ось він вирішив зняти фільм про Нікараґуа. Хоча я мав стосунок тільки до технічної складової кіновиробництва, творчий процес мене захопив. Я відчув не тільки інтерес до кіна, але і здатність у собі   до такої творчої роботи. Раптом я побачив оголошення у газеті, же у большевицькому союзі можна учитися кіносправі. Я уже марив Московією, Москвою. А потрапив до Київа. Розчарування, звичайно, було чимале. У нас про Україну ніхто нічого не знає. І ось я уже сьомий рік живу у Київі, люблю сю землю і добре її знаю. Я знаю дуже добре вас, українців. Режисура якраз і полягає у тому, що мистець уважно спостерігає за тим, що діється доукола нього. Отже, я любив тут, страждав, частину свого життя я прожив на сій землі і полюбив її. А ще, знаєш. Мій дід мені малому оповідав про дивну країну, благодатну землю…

--Я знаю край, де все достатком дише, як писав українець з роду Розумовських Олексій К. Толстой.

--Точно. Дід ніколи не бачив України ба навіть не знав про її існування, але те, же він описав усвоїй мені оповіді – я побачив навіч тут.

  -- Конфлікти з твоїм наставником паном Ґресем – у чому вони полягали?

-- Педагог є педагог (до речі – колийся у далекому майбутньому я не проти ним стати). Він наполяга на своєму, а се не іде на користь творчости і се не зоусім зугарно. Я поважаю пана Ґреся, але не уважаю його підходи правильними. Він має чимало чеснот, але не уміє прислухатися до учня а визнавати його правоту. Він не давав мені знімати кіно, же належить певній фактурі, певній етнографії певного народу. Але Стенлі Кубрик чудово зняв СПАРТАКА, не будучи римлянином.

-- За яким оповіданням Стівенсона знято фільм?

-- Оповідання називається ОКАЯННА ДЖАНЕТ. Дія оповідання одбувається у Шотландії.     Ув оповіданні та жісторія, що і у мене у фільмі, але у Стівенсона ретроспектива, а я принциповий ворог усяких ретроспектив. Я надаю перевагу гострій, контрастній дії. Вона і панує у мене у фільмі.

-- Хотілося би почути про акторів, же грали у картині.

-- Гловну героїню фільму – відьму – зіграла московська українка лідія Вєлєжева а священика – її чоловік Олексій Ґуськов.

  -- Ти казав на прес-конференції. Же  копія англійською мовою.

--Так, є.

-- Ти везтимеш її на конкурси а фестивалі поза межами України?

--Інститут надав мені одну копію, бо картина вартісна. Тепер я маю собисту копію свого фільму і можу везти його туди, куди забажаю. Принаймні англійську мову у Франції чи у США знають усі – принаймні спеціалісти кіна.

Що стосується тої стрічки, яку демонстрували на фестивалі, -- се перша копія, яку у процесі виробництва викидають і не показують на загал. На її матеріалі роблять – друкують – нову копію, яка за якістю мусить бути ідеальною. Але. На жаль, інститут сього не зробив, і се мені дуже болить.

--І ся українська копія до прокату не потрапить?

--Сього я не знаю. Але картина рухається незалежно од мене. раптом я дізнаюся. що її показували у кінотеатрі Україна. Якщо сьому правда – то мені вельми а вельми приємно.

-- Що ти далі робитимеш? Як плануєш продовжити свій життєвий а творчий шлях?

--Я пов’язав свою долю не лише з Україною а українським кіномистецтвом, а і з україночкою Оленкою. Вона так само сього річ завершує научатися ув інституті і ми поїдеме до Канади.

--Чому саме до канади?

--Там жив і похований дідусь Оленки.

--У якому місті мешкатимете?

--У Вінніпезі.

--О, там живе море етнічних українців.

--Я тямлю се. Хочу свідомо жити в українському середовищі і хочу там показати свою картину.

Post-Поступ. 1992.