РАНОК-ВЕЧІР

 

малюнок для очей і вух

 

Ніжно-криваве повітря

Шовковий шум пташиних дзвоників

Оксамитовий рев трави-квіток

В умитих Зелені очах сміється Дитинство

Грубо-густа блакить од дотиків Живого тремтить

Уникає обіймів дня і ночі

Угорі – стомлений позіх зір

 

1921

 

СПОМИН-МРІЯ-ВІЧНІСТЬ

 

Я – пастушок.

Удивіться. Унюхайтеся:

ще пахну степом розплетеним,

зорями зрошеним.

Поміж

телят, ягнят, лошат—

я ходжу ногами босими,

умиваюся росами.

Під моїми ногами

не стогне трава,

не плачуть квіти,

як не плачуть вони

од бджілок і метеликів,

як не плачуть діти і квіти,

коли їх топчуть

своїми обережними поцілунками

матері і зорі.

Я -- граю на сопілці,

умережаній снами:

поунокроуними, стигло вишневими,

п’яно-зоряними.

Мене слухають

і зі мною говорять:

корови, коні, вівці! –

члени нашої веселої спілки –

і підтанцьовують

під пісні сопілки.

Зі мною перегукуються

сопілки пастушків

прозоро-зеленої Данії,

Арґентини, Канади, Гішпанії.

Ми з чередами

бадьоро ступаєм

по стиглій цнотливій Землі,

і коли сонце над нами,

череди розглядаємо

у шкельця різнокольорові.

І тоді перед нами

Зелені, червоні, брунатні,

жовті, білі, рожеві.

блакитні – чудової побудови

корови.

А за нами – табунами

у скаженому ґальопі

мов антилопи,

у ріжноритмі чвалають

сиві, похилі, беззубі

віки і тисячоліття криво губі.

І немов благають,

А, може, і лають.

Складна їх мова.

--Будьмо здорові,

дідусі древні,

з-під якого неба

і чого вам треба?

--Про Веселу Юність

Розкажи нам, чудовий,

зелено-блакитний,

червоно-брунатний…

--Од мене пахне степом

розплетеним,

стриноженим кометами,

ходжу босий я

по Землі, зорями зрошеній,

на сопілці граю,

череду збираю,

сторожую, розважаю.

Я палю цигарку кізячкову,

що скажу вам, вікове?

У вас – пролежні на боках,

У мене – пушок на губах

Сопілочка у руках

Юно свіжа бадьорість

Ув очах і ногах,

безстрашність у руках.

Мамусю Вічносте,

Дай,

Молока дай…

 

1923

 

ПІСНІ ПОЕЗІЇ

 

Я чекав пісень поезії

таких,

щоби за ними стояли тихо

а урочисто,

як до мавзолею,

як за цілющою водою,

щоби вірші ті і пісні

не давали нам спокою,

щоби хвилювали нас

і уночі, і удень.

Щоби обдували і продували нас

свіжістю такою,

щоби уприяв а уві сні –

морем дихали,

стрімкою рікою.

Щоби вірші сі і пісні

були жадані нам,

як свіжі у лютому

квіти і кавуни,

як лагідність мами,

коли далеко ми,

коли летимо до Сонця,

а вони дивляться у нас

як у віконце,

як теплі усмішки коханих

од щастя п’яних.

Щоби радість у них жила така,

Була любов такої сили,

яка би і камінь розтопила.

щоби мертвих розбудила

а підоймила на крила,

щоби, слухаючи їх,

живі не знали утоми.

Щоби з ними навіч увиділи ми

чиї ми а хто ми.

Щоби сі пісні

Спізнали оплески не тільки сьогодні

і на Землі,

а щоби вони на землях усіх

ніколи не замоукали.

Щоби їх прописали

у душах своїх

майбутні покоління.

Бо у піснях сих

Любов Велика

до  робучих людей Землі

Любов Велика

До жінок і чоловіків.

Поклик – об’єднати

Творчий досвід

усіх поколінь.

1955

 

ДЕ МОЇ ДІТИ?

 

Вітре. Вітре,

ти скрізь зазираєш,

ти багато знаєш,

тебе прохає солдатів мати

усе їй  сказати,

де воювали рідні діти її.

 

Милі-милі птахи,

ви далеко залітали,

од свого лиха одбивались,

а чужого і вам дісталось,

у ваших піснях туга

з людською змішалась.

Вас благає солдатів мати

усе, усе, усе їй передати:

де її діти не змогли устояти?

Де упали вони?

Де їх поховали?

 

1945