КИСНЕВИЙ ГОЛОД. Сценарій Дончика та Андруховича. Фільмар – Андрій Дончик. Оператор – Ігор Крупнов. Художник – Володимир Суботовський. Композитор – Юрій Саєнко. У головних ролях – Тарас Денисенко та Олег Масленніков. Студія КОБЗА. 1990.

Два роки проминуло, як Андрій Дончик зняв свій шедевр, а до глядача він прийшов тільки нещодавно, і то – на два чи три вечори. Чому так? тому, же в Україні прокат прокат належить не українському кіну, тому, же фірмі КОБЗА вигідніше крутити його по закордонах. А там його уже бачили у Монреалі (Канада), Манґаймі (Німеччина), Салониках (Греція, там Тарас Денисенко отримав приз за головну ролю), Венеції (Італія, там фільм отримав приз критиків), хоча реалії большевицької армії (ширше – армії як системи) здавалися їхнім глядачам дикою фантастикою. Хоча того. хто пережив, перейшов армію, фільм уразить своєю правдивістю а природністю. Віриться, же автори ПЕРЕЖИЛИ усе зображуване. А показують вони чимало: дебільну офіцерню, п’яну і матюкливу, процвітання дідівщни, яка не має ні морального, ні соціального виправдання – систему, що душить особистість а ображає людську гідність.

Головний герой – українець Білик (Тарас Денисенко) – не піддається і не ламається. Він витримує наругу, ударом одповідає на удар, словом на слово. Ні, він не є супермен. А звичайний українець, що діє у надзвичайних обставинах. Денисенко грає сильно і переконливо, одтворюючи найтонші порухи української душі.

Уласне, у картині маємо добру гру усіх без вийнятку героїв.

Сам фільм зроблено чітко, круто, праудоподібно. Герої мовлять армійським сленґом, лексика повна жаргонізмів та «легких» матюків – у мовній стихії кожного героя чітко вимальовується його характер.

Оператор Ігор Крупнов чудово володіє камерою, банальні мізансцени (у казармі, на «губі») знято нестандартно. І фільмар, і оператор показали своє образне мислення, при чому виняткову увгу приділено щонайменшим художнім деталям. Кіномова свіжа, новаторська (обличчя у розбитому дзеркалі, кадр із силуетами дерев на кольоровому тлі призахідного сонця, сцена сну). У фільмі маєме червоні прапори. Політбюро у лєнінской комнатє, політзаняття, але то не є публіцистика, бо то не головне. Головне для Дончика – як ламають порядних людей у непорядній, свинській системі. І се йому удається.

До того ж фільм є естетично довершеним (про се потурбувалися цікавий маляр Суботовський та витончений композер Саєнко). Кольори завше гармонують, музика зауше доповнює кадр. Уласне, отсей сплав малярства, музики, операторської майстерности та сильної акторської гри і дає одчуття шедевру. То є напрауду шедевр українського кіна, ьба навіть ширше – явище української культури, і його мусить бачити український глядач, бо сей твір потрібен насамперед йому.

Як бачимо, армійська тема не поминула наше мистецтво: фільмар Сергій Маслобойщиков зняв цікаву короткометражку ИНАКШИЙ зі Львом Сомовим у головній ролі (але хто, де і коли її побачить?) Юрій Андрухович написав чудовий цикл новел ЗЛІВА, ДЕ СЕРЦЕ (за їх мотивом і знято КИСНЕВИЙ ГОЛОД. Але окремою книжкою вони досі не вийшли), Павло Кобець видав повість РУХОМА МІШЕНЬ (але у ній він припускається помилки, бо передає літературною мовою живу мову своїх героїв, чиї образи од сього сильно поблякли), автор сих рядків має розділ армійської лірики МОРЕ У ПАГОНАХ у книжці З ТОГО СВІТУ КВІТОК (але вона не знати коли вийде, бо УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК одчуває сьогодні скруту) та недрукований роман ЛЮБИТИ ХЛОПЧИКА. А КИСНЕВИЙ ГОЛОД уже є, уже існує. То чому би його не покатати по Україні? Се твір, який міг би зацікавити усіх – і естетів (своїми художніми якостями), і молодь (армія там показана суперово прикольно), і загал, же не є увельми вибагливим (кіновитвір Дончика  можна дивитися і як напружене дійство, не обтяжуючи себе психологізмом сприйняття). Се фільм, який приховувати – злочин, замовчувати -- злочин, іґнорувати – злочин. Співучасниками сього злочину можеме стати і ми з вами (ГЛЯДАЧІ) з вини – Дзюби (міністер), Жулинського (віце-прем’єр), Ільєнка (некоронований шеф кінокорита).

У романі грузинського письменника Отара Чіладзе ЗАЛІЗНИЙ ТЕАТР є приголомшливий образ – ХЛІБ ЗАМІШАНИЙ НА СЕЧІ. Не хто інший, як ми з вами їмо сей хліб подосі (як їли його усі 70 літ большевицького режиму, лише тоді сеча була червоного кольору, а тепер – синьо-жовтого, але суть не змінилася).

Легко  ув уяві змінити червоні кольори на синьо-жовті, політбюро на дембюро, лєнкомнату на Грушевську кімнату, солдата, же конспектує Лєніна на солдата, же конспектує доповіді Кравчука чи Морозова. Фільм Дончика од того не зміниться,  бо він стоїть над тимчасовістю, він глибоко удивляється у суть і ставить ґлобальні питання – як можуть дебіли нищити цвіт нації, як можна сим дебілам довіряти ядерну зброю (недарма Дончик кадри із запущеним  а занехаяним бункером поєднує із панорамою ядерного вибуху), на які відповіді дамо не скоро.

Але запит талановитих мистців почути мусиме тепер, сьогодні. І тут, в Україні.

Post –Поступ. 1992.