Дуля у кишені ч о г о? То не має значення. Головне, що дуля. І навіть не з маком. Ми постійно стогнеме, же у нас нема українського кіна.

Але щось же є? Щось таки знімалося за останні прийомні 10 літ в Україні українським коштом, аби хоч трохи виправдати існування у державі Україна стільки кіностудій.

Пропоную читачеві разом із нами переглянути українські стрічки і спробувати їх проаналізувати за критеріями  художности, так і за критеріями українности.

Отже…

ПРИ ЧОМУ ТУТ УКРАЇНА?

ВІРНИЙ РУСЛАН. 2 серії. 17 частин. Режисер-постановник Володимир Хмельницький. Оператор: Н. Команцева. У ролях: Л. Яновський, Л. Фєдосєєва-Шукшина, Є. Нікітін, М. Сектименко, Фест-земля, 1991.

Фільм – історія пса, що справляє «службу» у таборі. Уласне – про його вірність. Головний герой, безперечно, пес – од його імени говорить – за кадром -- актор Баталов. Подекуди той же Баталов «передає» думки, почуття головного героя. Але, на жаль, фільмар не зумів досягнути співмірности (єдности) людського голосу а темпераменту образу тварини. Подібне уже було у московитському кіні – досить згадати фільм ДРУГ Леоніда Квініхідзе чи фільм СОБАЧЕ СЕРЦЕ Владіміра Бортка. У першому кінотворі скрипучий, але цілком ошатний голос Сєрґєя Шакурова, а у другому – м’який а спокійно непоквапний голос Васілія Ліванова – обидва вони чудово а орґанічно накладаються  на образ тварин на екрані. І стається чудо художньої переконливости. Хмельницький се чудо не зумів сотворити. Опріч одвертих запозичень зі згаданих вище фільмів (тут ще варто пригадати фільм БІЛИЙ БІМ ЧОРНЕ ВУХО Станіслава Ростоцкого за одноіменною повістю Ґавріїла Троєпольского) є у ВІРНОМУ РУСЛАНІ одверті передирання з фільмів про табірне побутування – з ґеніяльного фільму ХОЛОДНЕ ЛІТО 53-ГО Анатолія Прошкіна, після чого стає унаочненою проста істина – пережоване не смачне.

Але пан Хмельницький не тільки пережовує чуже, він ще і своє розжовує. Справа у тім, же фільм він за фільмував за повістю московитського письмака-еміґранта Ґєорґія Владімова. При тім фільмарем знехтувано вагому настанову Андрія Тарковського про те, же фільм постає на руїнах літературного першоджерела. Хмельницький залишив значну частину тексту, який повністю увійшов до фільму. Таким чином у глядача гортання кіноілюстрацій до повісти – Баталов щойся мовить, а на екрані ми бачимо навіч – про віщо мова. У такий спосіб цілі шматки з фільму можна слухати по радіо і при тому уявляти собі безвідносно до фільму , про що уласне мова. Повість Владімова талановито оригінальна, проте у фільмі вона існує сама по собі, а відеоряд Хмельницького сам по собі. Нема сплаву, нема єдиного цілого.  Мабуть, пан Хмельницький не бачить жадної ріжниці між мистецтвом кіна а мистецтвом слова. А тим часом кіно – мистецтво, же має тільки йому притаманні засоби виразности.

Що стосується акторів, то, як на мене, з ними не велася аніяка фільмарська робота. З них усіх, мабуть, тільки пані Федосєєва-Шукшина грала на належному рівні. Усі инші грали так собі, альбо узагалі зле. Навіть відомий Богдан Бенюк, актор театру імени Івана Франка, грав так собі. Уласне йому там не було що грати.  

Єдиним проблиском у картині слід уважати кадри, які можна означити загальною назвою – «тварини у природі». У сьому, звичайно, Хмельницький  майстер. Опріч собак (головниї героїв фільму) глядач має змогу помилуватися мишею а иншими звірятами. Щоправда. подекуди видно білі нитки (скажімо, кадр, де перед самою камерою випускають зайця, що дуже уже помітно), але усе ж фільмареви у твердости руки не одмовити.

Та і не дивно, адже він – фільмар студії КИЇВНАУКФІЛЬМ, де зафільмував чимало науково0популярних та суто наукових стрічок. І тут забаглося панови фільмареви з’їсти хлібця з маслом ігрового кіна. Але фільм ВІРНИЙ РУСЛАН аж понадто затягнутий, усе те можна було сказати у короткометражці і не морочити собі голови.   Так само не зрозуміло, кому адресований і на кого спрямований сей кіновитвір: для дорослих він понадто нудний а млявий, для дітей – понадто мудраґельний (уласне. То претензія на мудрування, йо).

Фільм знято на кіностудії ФЕСТ-ЗЕМЛЯ при Українському фонді культури. Керував тою студією Юрій Ільєнко. Знято в Україні і, мабуть. українським коштом. Українського ж у фільмі ані крихти. Олександер муратов мовив колись, же йому соромно знімати українським коштом неукраїнське кіно. Хмельницькому не соромно. На жаль.

ПРОКОЛ РЕАЛІЗМУ

ГОЛОД 33. Сценарій Сергія Дяченка та Леся Танюка. Фільмар Олесь Янчук. У рлях: Г. Морозюк, Г. Сулима, П. Бенюк, А. Ґорбунов. 9 частин. Кіностудія імени Олександера Довженка. 1991.

Фільм Янчука знімався наролним коштом і за се отримав ґран-прі Миколайчук-фесту. Але як художній фільм сей твір не може заіснувати у свідомости  українського глядача як досягнення української культури. Чому? Тому, що абсурд життя можна передати тільки абсурдом у мистецтві (що чудово зреалізував Тенґіз Абуладзе у фільмі ПОКАЯННЯ), а Янчук намагався се учинити засобами соцреалізму.шкодить фільмови поверховість мислення, одсутність глибокого пошуку у царині кіномови, статична гра акторів, а також… пінопластовий сніг, же помітний і неозброєним оком. Є, правда, у фільмі один уражаючий кадр сну хлопчика: маленька хатка, двоє великих чорних чєлавєка с ружьйом переступають через хатку, один з них хижо зазирає у вікно – у профілі угадується Лєнін – усе залите кров1ю червоного світла. Але ся сцена належить, якщо не помиляюся, Курбасу.      

ГРІХ ОЛЕГА БІЙМИ

ГРІХ. Сценарій Тамари Бойко, Олега Бійми. Оператор А. Зоценко. У ролях: Наталя Єгорова, Богдан Ступка, Боріс Нєвзоров. Студія УКРТЕЛЕФІЛЬМ. 1991.

Фільм знято за одноіменною п’єсою Володимира Винниченка. Уласне, за мотивом п1єси, як слушно уточнив ув усній передмові до фільму на прем’єрі сам фільмар.

Олег Бійма уперше «согрішив» кілька років тому, коли на студії УКРТЕЛЕФІЛЬМ зняв фільм-виставу БІЛА ПАНТЕРА А ЧОРНИЙ ВЕДМІДЬ за твором Винниченка. Матеріял иншої п’єси дав змогу режисерові стволрити автономний од літературного першоджерела самобутній а самостійний кінематоґрафічний твір.

На одміну од автора ОКАЯННОЇ Луїса Мартінеса, який просто обожнює контраст, гостру дію, Бійма зробив доволі гарний а гармонійний фільм. Навіть гострі перипетії твору, різкі повороти передаються автором уповільненою зйомкою. Сим фільмар нібито підкреслює свою цілковиту байдужість до поверхових ходів дії, контрастів чи чогось подібного. Увага автора цілком сконцентрована на героях, на їх психології, на їх унутрішньому світі. Після звичного для нас українського поетичного кіна хтось може не сприйняти спосіб (і рівень) мислення Бійми, але се, безперечно, крок уперед.

Природно, автор робить ставку на гру акторів, які грають характери. Чудово грають Боріс Нєвзоров (Іван), Наталя Єгорова (Марія), Костянтин Степанков (батько Михася, навуходоносор), Богдан Ступка (поліцай), і се надає фільмови чарівности а краси.  Є у фільмі і «ліжкові епізоди», і убивство, і детективні моменти, але се усе гамузом працює на психологізм фільму, на його глибину.можна сперечатися про художню необхідність фінального убивства чи про самогубство Михася ( дуже уже воно нагадує самогубство унука Аравідзе у фільмі Абуладзе ПОКАЯННЯ), але попри усе маєме нарешті глибоко психологічний, самобутній фільм, який не зайве побачити усім глядачам України (у прокаті, звичайно) і який не соромно повезти на якийся зі світових кінофорумів.

Зйомки провадилися у Львові а Київі. Є два варіянти – телевізійний і прокатний (значно коротший) а також москворота копія.

Коли ми побачимо сей фільм повноцінно у загальнодоступний час і у загальнодоступнім кінотеатрі, відомо лише Богові, та ще, може, Ільєнку.

ґазета Post-Поступ, 1992.    

на світлині: фільмар Олег Бійма