Бувають такі прекрасні книжки, що написані саме для тебе. Я під великим враженням від дебютного автобіографічного роману шотландського письменника Дуґласа Стюарта "Шаґґі Бейн", який у 2020 р. отримав Букерівську премію. Думаю, критики віднесли б цей твір до метареалізму. Ідеться у ньому про боротьбу маленького Шаґґі за свою матір, про його віру в те, що королева Аґнес, яку зраджували усі її чоловіки, колись кине пити. Малий Шаґґі ніяк не зрозуміє, чому його особа не може замінити матері алкоголь і всіх її залицяльників. Драматичні події книжки відбувається на тлі Ґлазґо часів Марґарет Тетчер, закриття шахт і невлаштованості тих, кому у цім світі не пощастило. Хоча, можливо, саме Шаґґі і пощастило, бо він любив свою маму просто тому, що любив. І померла вона на його руках. Роман цікавий тим, що в ньому, попри чорнушну тему, чорнухи якраз і нема, хоча присутня лайка і ненормативна лексика -- адже переважно усі події розгортаються в районі, де живуть шахтарські родини й після закриття шахт. Стюарт прекрасно зобразив Ґлазґо і шотландський характер, тому усім, хто цікавиться Шотландією, варто цей твір прочитати. Жодної претензійності, жодного псевдоінтелектуалізму, оцієї нестравної жуйки, котра є хворобою сучасної укр. літератури. Письменник розповідає історію свого життя і власної боротьби за матір, за свою любов, віру, надію, про свою поразку, яка насправді виявилася перемогою, бо любов залишається і після смерті того, кого любиш. Якщо вас любив бодай хтось один усім своїм серцем, ви -- щаслива людина. Історія Шаґґі тому доказ. І хоча в анотації сказано, що ця ідея для всіх, це зовсім не так, бо нині егоїзм, а не любов є ідеалом так званих успішних суспільств. Не дуже ми квапимося любити, бо любов невіддільна від болю, якого ми боїмося й уникаємо. Стюарту притаманний драйв розповіді, який фактично відсутній у сучасній українській прозі, де автори якраз не вміють розповідати історій, натомість уважають добрим тоном вимучувати себе і читачів якимись сирими ідеями (швидше ідейками) -- не називатиму прикладів, бо мене одразу звинуватять у тому, що я намагаюся когось знищити. У нас письменники самознищуються самі, бо їм нецікаво писати свої романи. Це ж відчувається. Романи без натхнення, романи заради публікації, романи, в яких немає інтересу до об'єкта розповіді, з яких неможливо зрозуміти, якими людьми є українці. Стюарт залишив у своєму романі гідний портрет шотланців: жінок, чоловіків, дітей, молодих і старих 1980-х -- початку 1990-х. Попри дуже важку тему й сцени насильства -- книжка зовсім не депресивна. Цікаво, що Стюарт є модельєром -- і то успішним.

першоджерело: мережа фейсбук