У КОСТЕЛІ СВ. МИКОЛАЯ

 

Сліди пожежі на стіні

За вівтарем — немов стигмати.

Але вціліла у вогні

Ти, Остробрамська Божа Мати.

 

Проте вогонь війни не згас,

Все вище полум’я шугає,

А Ти не покидаєш нас,

О Рятівнице Всеблагая!

 

То чим Тобі я відплачу?

Що піднести у дар зумію?

Лише засвічену свічу,

Лише не втрачену надію.

 

26–27.IV.24

 

 

З циклу «СОНЕТИ ПЕРЕМОГИ»

 

ІІІ

 

Астрологи, мольфари, віщуни,

Політики, експерти, демагоги

Пророчать Україні перемогу

Й рахують роки до кінця війни.

 

Та справжні ясновидці — не вони,

А ті, хто рідні кидає пороги

І йде на фронт, не прагнучи нічого,

Крім Перемоги. Це її сини.

 

Їм мариться вона на полі бою,

Де б’ються з хижою вони ордою,

Вона їм не виходить з голови…

 

І в небі рать стинається із раттю:

Пекельно-чорні ворогів прокляття

І наші білокрилі молитви.

 

3.ІІІ.20

 

 

ІV

 

Всевишній, Всемогутній Судіє!

Хай переможуть праведні, благаю!

Важкоозброєну ворожу зграю

Хай прожене тоненьке копіє!

 

Хай візьме гору воїнство Твоє!

Хай на межі останнього одчаю

У розпал битви зійде ангел з Раю

І ворога дощенту розіб’є!

 

Хай Ґоліят паде до ніг Давида

І явиться Звитяга ясновида

Богопомазаному королю!

 

І хоч оцій війні не видно краю —

Хай переможуть праведні, благаю,

Хай переможуть праведні, молю!

 

Скінчила 26.IV.20

 

 

* * *

 

— Орли! Орли! — закричав він. — Орли летять!

 

(Дж. Р. Р. Толкін, «Гобіт»)

 

США і союзники готові надати Україні F-16

 

(З новин)

 

З півночі — бурі хурделять,

З півночі — гуркіт війни,

Темного Владаря челядь:

Орки, вовки, кажани.

 

Захід позбувся полуди,

Схід у лукавстві загруз.

Ельфи, і ґноми, і люди

Тут же уклали союз.

 

Їхня судьба — без утоми

Битися з силами тьми:

Ельфи, і люди, і ґноми

Ворога стріли грудьми.

 

Блиск харалужжя в них ярий,

Зимна у поглядах лють,

Темних ненависних тварей

Доброю зброєю тнуть.

 

Криця чорніє від злої

Вражої крови в бою,

Тільки ж і наші герої

Кров проливають свою,

 

Чисту, святу, найдорожчу,

Найблагороднішу кров…

Вітер над ними полоще

Золото й синь корогов…

 

Лави змикаються війська:

Воїн життя віддає,

Ба навіть більше — ельфійське

Горде безсмертя своє…

 

А на бескеті у тузі

Сивобородий старий

Молить богів, аби друзі

Виграли, виграли бій.

 

Поки ж творитиме чари,

Хтось — вочевидь, волонтер —

Гляне на захід, де хмари

Вітер зненацька роздер,

 

І, силуети крилаті

Вгледівши серед імли,

Піде в танок, мов на святі,

І загорлає: «ОРЛИ!»

 

26–30.V.23

 

 

 

 

* * *

         О Лутієн, о Лутієн,

         з усіх красунь усіх племен

         ти найпрекрасніша, ельфійко!

         Як вірно любиш ти і стійко…

 

Дж. Р. Р. Толкін, «Балада про Леітіан»

 

Коли підбирається з півночі Тінь

До вільних країв і шляхетних твердинь,

 

А слідом за Тінню бурхає Вогонь

Від їхніх північних лихих прикордонь,

 

Коли звідусіль тільки й чути «Війна!»

І музика битви гуркоче страшна, —

 

Тоді найсвітліші до зброї стають,

Обравши без роздуму воїнську путь,

 

І кожен без роздуму те залиша,

До чого його прикипіла душа.

 

І хтось покидає родючий свій лан,

Де збіжжя викохував, родом з селян,

 

А хтось покидає улюблений сад,

Де стільки під кожним листочком відрад,

 

А хтось покидає своє ремесло,

Що стільки утіхи йому принесло, —

 

Ковадло і молот, зубила й різці,

Щоб міцно тримати меча у руці,

 

А хтось покидає принаднощі книг,

Що жити без них він ще вчора не міг,

 

І мудрість високу ельфійських письмен…

А хтось покидає свою Лутієн.

 

…Дай Боже, щоб кожен вернувся з війни —

До книг, у майстерні, в сади, на лани,

 

Але найніжніші слова молитов —

За тих, хто покинув найвищу любов,

 

За тих, хто покинув свою Лутієн,

В якої багато, багато імен…

 

31.V–1.VІ.23

 

 

ПРИЧАРУВАЛА ТИ МОГО КОНЯ

 

(Романс)

 

Причарувала ти мого коня…

Лишився він один мені за друга…

Стискала серце несказанна туга,

На схилі дня я їхав навмання.

 

Вже відгули походи і бої,

Лише боліли ще недавні шрами…

Чи білий птах майнув під яворами,

Чи рукави мережані твої?

 

В задумі я послабив поводи́,

І кінь пішов повільно за тобою.

Цеберку повну ти несла з водою,

І він припав губами до води.

 

Чи він від спраги очманів немов,

Чи то дання було в твоїй цеберці?

Занило солодко мені у серці…

Ти озирнулась, я з коня зійшов.

 

Моя голубко, не було ні дня,

Щоб я не дякував за тебе Богу,

За те, що вечора того п’янкого

Причарувала ти мого коня!

 

18–19.VI.22