Його я зустріла, коли мені було 18, а йому 14. Він був єврейським хлопчиком носив широкі реперські штани, обліплені карманами, а я приталене чорне пальто з піднятим коміром і зачіску під М’юз.
Ми з подругою В стояли на «лєснєчной клєткє» в параднячку і чекали, коли нам принесуть «полку». Тоді були: пакет, полка і папіроса. Він її приніс. Шиша був пофігістичним, зверхнім, з диявольськими синіми очима, як в мого батька. Я закохалася з першого погляду. Справжнє кохання завжди з першого погляду, це миттєве впізнання своєї рими в світі речей та ідей. З того часу я за ним слідкувала 4 роки. Ходила біля його будинку, заглядала, чи світиться вікно, притусовувалась до його компаній, але він дивися на мене як на люстру чи бордюр, наче його взагалі не цікавлять дівчата, а я з другої хвилі юнацької зажатості не могла нічого вигадати влучного чи дотепного і все закінчувалось, якимсь обломом. Тоді я побачила, як він гуляє з однією, як я тоді її називала, клубною тусовщицею. Невдовзі та зникла, і об‘яви з її портретом зустрічались в різних куточках Києва. Люди так і не дійшли спільної згоди щодо її долі, одні казали, що з нею все норм, що збрилася в інше місто, інші – що нема вже її живої, але, здається, тіла так і не знайшли.
Коли мені було 22, а йому 18 ми тусили на хаті в однієї тьолки, яка була мого віку, але через спосіб життя виглядала стрьомно. Тоді всі хотіли вражень і наркотиків, але грошей було мало, м’ясо було за щастя, сир – делікатесом, а з бухла лише пиво, горілка і дешеве вино. Тоді була епоха вінта, його крутили скрізь: не було будинку, з вікна якого б не валив запах фіалок. Аптека, де продавався траєфед звалася «яма». Народ туди ходив безсонний, попаяний, у вавках, але поховав всіх не вінт, а метадон і років за 5 потому, коли вже ніхто не крутив. Його видавали безкоштовно в рамках державної програми всім зареєстрованим наркоманам. Але він мав страшну побічну дію, коли «метал» приймати з алкоголем, під час сну зупиняється серце, – так пішло з цього світу багато молодих людей.
Шиша пив вінт, бо боявся уколів, запивав його колою і вештався дворами чи заліпав в гру. Я сказала, що пити – це елегантний спосіб. Йому сподобалось.
Якось він постукав у двіж-хату до стрьомної тьолки.
– Хто ти? – спитала я, впускаючи його.
– Я ще не визначився, – відповів він.
Я закохалася у цю фразу, понесла з собою, розповсюдила її, вона розійшлася Києвом і вкоренилася у вжитку.
За мною бігав один 30-ти річний нарк, якого я прозвала Арьол за його ніс і залихватську самопрезентацію. З ним тусив Шиша, а я була й рада, що він був поближче. Якось Арьол в запалі підхопив мене і посадив собі на плечі, а я вдавала, що боюся впасти і вимагала, щоб Шиша дав мені для рівноваги руку. Він дав. Ми реготали, він тримав і щойно хотів відпустити, як я сказала:
– Якщо відпустиш, я тобі цього ніколи не пробачу.
Тоді це прозвучало ємко і він не відпустив. Це був єдиний і незабутній для мене раз близькості і відчуття шкіри його руки.
Але тоді в нас не склалося, і, на велике розчарування Орла я замутила з Русланом, у якого була зовнішність математика і мова ПТУшника. Але про нього пізніше.
Ще через 3 роки, коли я була вже впевненою у собі розбещеною серцеїдкою, що ганяла на велику і крутила програмістами, у нас нарешті все склалося і тягнулося ще три роки, аж поки я не розізлися на його відношення до власного життя: він не працював, не займався собою, пив і, як йому колись сказав (за його словами) великий Богдан Ступка, просирав свою душу.
Я тусила зі своїми колишніми однокласницями, дехто з них вже мав дітей, тому ми збиралися увечері після їх вкладання, – 26-ти річні мами, які щоп’ятниці пруть у відрив і гуляють до світанку без упереджень, ейджизму та сексизму, упорюючись усім упідряд, що ллється чи розсипається. До нас прибилася банда давніх знайомих, які вижили і не померли від СНІДу, тюрми, передозування чи метадону, вони збилися в спільну банду виживших і притусилися з нами побухати. Там був Шиша. Йому було 23, мені 27. Якось ми всі разом пиячили біля бару Юність. Я підійшла до нього і поцілувала «в засос». Тоді він сказав: «Ідем до мене». Ми пішли і по дорозі біля якогось дерева я зробила йому мінет. Я була дуже пристрасною. Ми трахалися до ранку і у нього весь час вислизав. Після того мене питали: «Він тебе хоча б провів?». Він не провів, бо мені треба було очуняти від вражень і пройтися. Ми зустрічалися, набухувалися і п’яні любилися в парках, під’їздах, місцевій лікарні і дитячому садку. Він шепотів мені: «Я тебе люблю! Я тебе вб‘ю!». Я відповідала: «Вбивай». Він погрожував: «Я тебе зараз так трахну, як тебе ще ніхто не трахав!», – і в нас починалася сліпа метушня, де він не справлявся з координацією і не міг розслабитися, я ж намагалася прилаштуватися, щоб хоч якось вийшло, зрештою він кінчав і я робила вигляд, що все добре. Продавщиця з нічного магазину говорила мені: «Ти на нього так дивилася, такими очима, я тебе такою ще не бачила, ти його любиш, це видно по твоїх очах». Чуваки, які мене хотіли, недолюблювали його і знущалися з нього. Мій вибір ніхто не розумів і я часто чула щось типу: «Господи, ти і Шиша?», типу роза і бородавочник. А він був синьооким блондином, що знав англійську, німецьку, читав мені Лорелей на пам’ять і зрештою спер мій телефон. В нього вмерла бабця, і вони з хлопцями заїхали на її квартиру, винесли складену пенсію, куплені долари і золото, а я ображалася на нього, що він не купив мені з цих грошей новий телефон на заміну, як я гадала, загубленого.
Якось ми з дівчатами хотіли трави і звернулися до нього. Вони з дітьми чекали на дитячому майданчику, а я зайшла з ним для обміну в якісь кущі під дерево. Я опустила голову і щось чи перераховувала, чи звіряла, а він без слів просто мене поцілував, довго і з поривом. Це найгарніше і найлюбіше, що я про нього пам’ятаю.
Одного вечора він дуже чекав, коли я нарешті приїду зі своїх курсів англійської, а я прямо на виході з маршрутки дала йому по пиці за те, що він нанюхався. Але він не нанюхався, просто я так придумала. Потім ми пішли за клуб, він допоміг мені зняти штани і цілував мене там, а хтось побачив і розніс. Над ним потім довго знущалися, що він заліз мені «під капот», не хотіли з його пляшки пити пиво і він скиглив: «Ну навіщо ти їм розказала?», а я не казала, нас хтось бачив. Згодом він почав сильно пити. Зустрічаючи його друзів, я запитувала: «Ну що, Шиша там ще не помер?». Тоді Шиша ще не помер. В його батьків було три квартири: п’ятикімнатна, трикімнатна, двокімнатна і єдиний син. Зранку він пив більше горілки, ніж я чаю. Якось я зустріла Ігоря в день його народження. Його невдало підстригла мати, бо зламалася машинка, і він йшов допідстригатись. Я обняла його і сказала: «Бережи себе». Він помер в 31. Вранці тричі видихнув на ліжку і відійшов. Друг розповідав, що його просто відвезли і кинули в топку, а наркомани понапивалися і блювали прямо на поминальному обіді. Моя однокласниця сказала: «Не потрібен він був своїм батькам, вони нічого не робили і просто чекали, поки воно помре».
золотий телець нашого часу? – повернувся він до Сергія. – Це ілюзія. Одна велика, густа, непроглядна ілюзія. Люди думають ніби щось знають, вміють, можуть, що вони щось мають і це до скону часів: їх машини, кабінети, звання, влада, що вони на своїх місцях в жовтих дерев’яних кабінетах з велетенськими кріслами, нагородами, грамотами і подяками щось можуть вирішувати, створювати потоки, перенаправляти стрілки, повелівати долями, ставити, знімати, давати рекомендації і назви вулицям. Того покараю, того помилую тому дам нагороду, а в того все відберу, хахаха! – передражнюючи, реготав Вітя. – Тупі свині на дачах і в лазнях з блядськими шкурами, одержимі бісами гордощів, заздрощів, жадібності і розпусти вівіддають свої душі дияволу, служать йому, правлять оргаїчні месси і думають що володарюють світом, що щось можуть і вирішують. Ха-ха-ха! Можновладці і сластолюбці – в повній омані хитких можливостей. Клац і нема в них нічого, лише бідність, розпач, рак і смерть. От я тобі скажу, – він склав пальці троєперстям і махав ним, як деригент, перед Сергієм. – Віддати душу – це не кривавий підпис, то лише символічна спрощена абревіатура щосекундного вибору людини. Віддати душу – це вибір кому служити: ілюзії і звичкам чи істині і завданням вищого порядку. Призначення – це і є вищий порядок. Ось вам і спасіння. Спасіння! Ви хочете спасіння? Ваше спасіння тут і зараз. В якій би ви дупі і скільки десятиліть там не були, вигрібайте тут і зараз, розривайте всі підписи і спасайтесь саме з цього місця на якому стоїте. Хочеш я тобі скажу, хто править світом? – з прищуром дивився він на Сергія. – Править світом той, хто від нього не залежить. Той, хто може за нього помолитись і чия скромна молитва має дійсну силу! Силу незалежного.
– Ми так чинимо супротив. Супротив плину часу, – після паузи додав Вова.
– Йому неможливо чинити супротив, – заперечив Сергій.
– Можливо. Усвідомлення кожної миті уповільнює час, – впевнено вів Вова.
– Він мабуть думає звідки ми все знаємо, – з сумом усміхнувся Вітя.
– Нам не потрібні книжки для цього. Ми – бачимо! Дивимось на людину і все розуміємо: хто вона, звідки прийшла, що її болить, до чого прямує. З людини все це пре і питати не треба. Обличчя, рухи, одяг, а коли заговорить, то просто слухай, але слухай не «про що», а «про як».
– Ми вміємо слухати, – доповнив тому Вітя.
