Пісня відкритого шляху
Артем Чех
Meridian Czernowitz 2024
УВАГА! Відгук частково містить сюжетні спойлери.
Пригодницька одіссея Артема Чеха «Пісня відкритого шляху» розповідає про довгу мандрівку дорогами Америки етнічного українця, колишнього кріпака, який волею долі опинився на чужій землі та бере участь в чужій війні. Точніше тікає від цієї війни. Куди тікає, і сам не знає.
Америка охоплена громадянською війною. Формально мета героя спочатку припинити вбивати і змінити сині штани Союзу на щось більш безпечне. Потім ціль міняється: це отримання 400 доларів за участь у фіктивному пограбуванні доньки відомого фермера, потім, коли герой відмовляється від кохання, нова химера, яка врешті-решт приводить його до статусу мільйонера, гірничодобувного магната Хната Ружковського.
Банальна історія…
Ось це і є та омріяна свобода вільного шляху? Тьху ти… до чого тут тоді Вітмен? Хіба що тільки як притягнута за вуха метафора?
Хоча не можна казати, що автор не намагався пірнути глибше. У символіку, паралелі, асоціативні ряди… Так ця війна виявилася для «Росіянина», який вперто поправляє всіх, що він українець, особистим шляхом до свободи і до себе самого. Мали б спостерігати складні ситуації вибору, міркувань, пошуків… Але з пошуків… Хіба що де дістати грошей, харчів і як вкрасти коня, щоб визволити Сема, якого затримали за вбивство. Сем, душка, всіх, хто трапляється на його шляху і заважає, валізи з книжками забирає, душить власними руками. Гарний хлопчик, по-справжньому вільна людина, яка має тепер свободу вбивати, кого і коли захоче.
В мене це викликало когнітивний дисонанс. Я розумію, війна, пробуджує в людині страшні і потворні почуття і поривання. Але всі ці сцени з вивернутими тельбухами. Може, це виправдано, доречно… Я не знаю… Мені чомусь це не додає усвідомлення жаху, навпаки, жахливо читати не саму сцену, а як автор про це пише: «Той обм’як, на голову коня вивалилися його теплі кишки і запарували, мов щойно приготований свинячий гуляш». От навіщо тут цей гуляш?
Українець Гнат, який всю мандрівку прикривається чужим ім’ям з привласнених ним паперів вбитого солдата, іноді викликає відразу або нерозуміння. От він начебто підтримує ідею свободи ніґґерів, і тренує свою толерантність до колишніх рабів на Семі, але іноді ставиться до того Сема зверхньо, зневажливо, як до свого служки, наче і не є таким саме колишнім рабом, як і цей чорношкірий.
В книзі, звісно ж, відчувається відлуння нашої війни, хоча доволі умовно, якось приблизно і підкреслено відсторонено. Так здалося. Може, тому картини спустошених і зруйнованих війною помешкань, ферм, поселень, не викликають особливого зворушення, співчуття. Навіть і розтрощена ферма Хайке і її «страждання» з цього приводу.
Мені здалося, герої весь час дивляться під ноги, а не вперед. І ніби в’язнуть у деталях. В описах людей, коней, поранень, одягу, їжі, якихось незначних діалогах, доволі одноманітних ситуаціях і перипетіях мандрівки небезпечними шляхами війни. Головний герой начебто і рухається, і щось з ним відбувається, але зміни ті не торкаються його самого. Якийсь він невпевнений, розмитий, недописаний. Як і Хайке, як і Сем… Може, так і задумано...
Але ж він Гнат! Українець! Не росіянин! Де це? Ні, геть не такого українця потребує наразі читач… Я не здивувалась, що Хайке його кинула. Вона тут більше українка , ніж він. Кинула не тому, щоб врятувати. Просто він ніякий, хоч і намагається, іноді навіть вступає у дискусії такого рівня, які навряд чи можуть бути притаманні неписемному кріпаку, який прочитав кілька книжок. Ба навіть Вітмена)
Підсумовуючи поверхневий перший погляд, бо не мала мету детально і прискіпливо обговорювати текст. Книга цікава як пригодницький роман, але як спроба переосмислити сучасну війну в Україні, на мій погляд, не дотягнула.
Втім прочитана мною з цікавістю, написана добре, місцями іронічно і метафорично. Але, на мій погляд, трохи затягнута, часом я ловила себе на думці, що змушую себе її дочитати тільки тому, що вона написана Артемом Чехом. Такий собі стимул…

першоджерело -- соціяльна мережа Фейсбук