***

Тут дуби — у п'ятьповерхіввище!..

в них завмерламогутькорабельнихвіків,

І так пташка у нетряхозваласявіще,

мовспиталанавіщосюди я забрів.

Бо тут спокійтакий, мов у храмі,

й благодать, та що з Богом живе,

хоч би як там збиралися хмари -

тут одвічнотаке все святе,

де не гнівунічвар, анізлості,

у долоняхлистків благодать,

щозапрошує кожного в гості,

хоч дерева усюдимовчать,

не потрібно тут стукати в вікна,

тут усе, мов велика рідня,

пригорне вас немов з високості,

де ні меж ані дна...

***

Вербовийсніг—такийпухОвий,

немовзперинихмарилине,

кружлянадберегомутанці,

тодоакаціїпорине, яка,

нареченавранці, чекаланасвоєвесілля,

цвіловідрадостідовкілля,

ірисуквіткавочереті, немовзбиралася

наплесо, десонценаводігоріло,

аптахівдивнесуголосявідторжества

природимліло. Вербажраділапухоснігом,

ажочереттремтіввідтого,

йнемовнавудкувінловивтойпухвербовий,

щолетівзпериніснівзимових,

колидереваспали, чекаючи,

щобзновпосталинакожнійгілочцілисточки.

Сьогодні, моввонилітализпухом,

щобувжиттяновогодухом,

дитиннонадушібуловідцього,

мовпухлетівздитинствамого...

Травень

Згадуєтьсявчорашнійвечір, місяцьтоненький,
якзолотийрігсерни.
Стрекотілихрущітравневіуцвіті
такогонезвичнотеплогоквітня.
Поїздпромчавудалеч, можливо, уСарни,
абощейдалі… вишнівсадубіліли,
мовнареченіначе, духмянотакквітлагруша,
інестарамовзовсім, солодкозітхаввечір,
щозацвілатакраноцьогОрічнетількигруша,
щобгоїтинашіранитавтішитивоїнівнаших
великимодвічнимсвятом,
щозветьсявесноюзавжди, якунеубитиклятим
йніколинерозіп’ятилюбовісвободу
Неньки, якадлянасєсонцем,
якийщенародкаженаворога «воріженьки»,
боцевідлюбовідосвіту,

іБожогопровидіння, і
вірищовтемніїхдушіколись

такиприйдепрозріння…

 

 

Андріївськийузвіз

Тутбрук, мовкам'янаріка,

аж Брут Хома бреде в уяві,

і тягнетьсяйого рука

до свічкаштановихКуяви*.

Там день пливеузвозомдревнім,

де сонецьтисяча вкульбабах!..

Ключами раю на церквах

хреститак світять в далині…

А тиідеш і все гадаєш,

де тіні княжих теремів,

колись, можливо, тивже жив?

До моря в лодіях ходив з Олегом,

чи стояв на стінахпротипеченігів?

А можецеглу клав, якбудував

князь Володимир Київ?

Усе цезве тебе на гОру, де

стежку тишукаєш, мовструмок,

що живить всітвої дороги...

*Куявою в давнинуназивали Київ

 

***

Я приїхав у містозеленихлуків,

якібули тут колись до ери асфальту скрізь,

коли текли Альта й далекий Трубіж в історію,

коли постававнесхитнийрубіж у Луцьку,

щозветься замком...

Ще не сходило сонце, вонобуло за хмарамидесь.

Князь Любарт на мене чекав у замку,

я поспішаввулицями, якихще не було,

як він княжив, вулицями, де текла рікаГлушець...

БіляБратської церкви бувміст,

я чомусьзупинився там, мов на березі,

чекаючичовна, бохвиля за хвилею

накривала мене спогадами і видіннями.

Бачив Данила Братковського,

як вінйшов на плаху, що стояла колись

неподалік замку зісвоєю книгою

"Світ, розглянутий по частинах",

але вінзновурозділений - і Україна

стала полем бою двохсвітів...

Та світлоперемагалотемряву -

сходило сонце над Луцьком і країною...

Раділивікна, зблискуючисвітлом,

я йшов, думаючи, де вулицяКараїма,

чи то б пак Караїмська,

де проживає моя знайомапаніНаталія,

яка зцілює людей травами і не тільки...

Сонце все більшпоставало над замком,

де чекав мене Любарт і ВиговськийІван,

якийрозбив у пень стотисячну

армаду московитівпід Конотопом...

У Луцькому замку він починав свійзвитяжний

Шлях воїна перед тим як стати генеральним

писарем Хмельницького й полководцем...

ЗновубачивБратковського, як йшоввініз

замку на Голгофу,

вкрадену корону князя Вітовта,

нащадка "долгрукого" андрія,

врятованогопід замком

його конем, щобуврозумнішим за нього,

коли замок вистоявнашестямосковськогоіга,

з якимборетьсяУкраїна...

 

Звідси почалася війна

 

 

У  Гостомелідревнім — сплав епохісторичних, і легенди і слава у словіживуть,

І полковник Палійоживаєвелично, коли в небівисокім сходить місяцьновий*... Неспроста саме тут зросталигерої,

навіть в час люциферів, щойшли

від кремля, Артеменко Федір, що

став отаманом,у легендах він Орлик,

що за Ненькуборовсь до кінця...

З  цього часу минуло вжелітпонад сотню, але знову вони увірвались в наш дім, тісно в небібуловідїхвертольотів,

й  середбілого дня пролунав перший грім… Але хлопці, як треба рашистівзустріли,

хоч і мало булоїхтоді в НГУ*,

лейтенант Фалатюкпідрізавїм

крила, запустивши в «

Алігатор»* вогнянуюстрілу.

Потімщебулизбиті,

Йатаки із неба не знаходили

місця на нашійземлі,

іелітнихрашистівчимало

убитих,

і  багатобоїв у містечкупройшло,

і  палали «коробки»* на твоїхперехрестях, щобординцям не дати на Київ пройти.

 

У  Гостомелідревнім ран є нинібагато, і на вулицікожнійгероїживуть*,

і  хочякбираптово не напали чужинці, оборонціготовізібратись, мов ртуть, бо у генах живе слава предків великих,

відкнязів і гетьманів

з минулихстоліть,

в  ІрпенічиГостомелі вони завждизнайдуться,

в  і нездоланим буде їх щит!

*За легендою, Семен Палійзавждинароджується з кожнимновиммісяцем, щосвідчить про велику любов низового козацтва до свого полковника

*Алігаторвертоліт Ка-52

*коробки – броньованатехніка

*НГУ- національнагвардіяУкраїни.

*Одним ізгероївнашого часу є очільник Гостомеля ЮрійІллічПрилипко, якийзагинуввід куль ординців, коли віздопомогу людям.

23.03.22 р.

 

Безсмертна сила

 

ВорогйшоввУкраїнувзалізозакутий,

нечекалавонаворогів, уГостомелідревнім

пролунавлютийгрім, дегвардійці

                                             дали перший бій.

Вонисунули, мовсарана, надорогахстріляли

вавтівкийродини, іколонам

здавалосьнебудекінця…

Алезринулапісня — «Червонакалина»

наСофіївськийплощі, мовдзвін,

імитецьзавтоматомнавсюУкраїну

їїсамзаспівав.

Неоднимвінставвоїномвполі -

Українаповсталауся, інакрилахпісенних

«Червонакалина» їївбійповела.

Томубоювжецілістоліття, коликаїн

вкремліожива,

віндавновженемаєнідуші, анісерця,

наступаєізтьмоюорди,

іпотрібенйомувнещадномугерцілишсвободаїї,

а ще вбити він хоче імову —іпісню,

щоживутьнеповолікремля,

алез намивони — Нерушимастіна!!!

Нерушима, якволяіслава,

                      щонемаєнашвороглихий,

ініколийомунезломитикраїну,

десловоіпісняведуть нас убій!

 

 

 

 

***

Земля,нескорена мечами,

була щитом й

козацькоїзвитяги —

за правду знов на рубежі:

орда і каїн ожили,

залізніzвіріу колонах —

та проти них відважна рать,

хоробрівоїУкраїни,

що стала полем

           болю

і бою за весь світ!

 

Лелека прийшов проводжати солдата

 

Він ішовзатруноюміжлюдьми, мовянгол,

азлетівунебо, колиВоїназабрала

земля…

Скількинашихгероївнанебі,

щосталиянголами,

йлелекіздушамилюдей

живутьміжнас?..

Ізсивоїдавнинивони були

                     із нами,

коли«гніздилися» орли

"двоглаві" на прапорі унашихворіженьків,

щоббільшевідкусить чужого

тапроливатикровневиннихувічнихвійнах,

тонашіпредкищезвіківтрипільських

обожнювалиптаха,якийєднавдалекіконтиненти

таповертавсязвиріюдорідногогнізда,

відкритогодощамівітру —

незламноюколискоюсвободи…

*ПідчаспрощаннязполеглимвоїномдотраурноїпроцесіїнаВінниччинідоєднавсяптах. УселіКачківкалюдипрощалисяіз 49-річнимвійськовимОлександромЛуценком. ВінзагинуввідартилерійськогообстрілупідКуп'янськом 24 вересня. Підчасжалобноїходипоручзблизькимитаодносельцямиполеглогогерояішовмісцевийлелека. Підчасцеремоніїпрощання, коливсістоялинавколішки, створившиживийкоридор, птахтежстоявпоруч. Ібувзлюдьмиусікількагодин, покитривалимолитви. (Із сюжетуТСН).

 

 

 

Чому?

М. Максимову*

 

Серцекраєспустошений степ —

не ворогами на цей раз,

сонцерозгнівалосямов,

що тут забули про богів,

і вівтаріпокритіпилом.

І я питаю себе знов:

чому я в цім степу — чому?

Де навітьвигорівполин

й відрозпачу лиман зітхає:

знесиленоїхвиліплин

вжеколискову не співає

у Нижньомузатопленомумісті,

бо так змалів і так змілів.

Та ввечері все оживе й

багаття наше запалає,

і підгітарнийпередзвін

пісняпрогонить з душісум,

і дастьмені Пегаса крила:

побачу я, як скаческіф

з гречанко в сідліщасливий.

І звуки ліридесь на агорі

почую я такіщемливі,

і Аполлона тінь

і місто на горі з імливіків

побачу, як ллєтьсязнов

вино та кров в жертовники

богів, і Геродот

йдеОльвієюбосий,

і я немовби  з ним

шукаю щастя у Щасливій*.

І зрозумію я тоді — чому я тут,

чому я тут, боОдіссеймій

батькобув , а Ольвія — мама.

 

*Михайло Максимов — викладач, культуролог, луганський бард, якийоспівувавекспедиції в Ольвії і саму історіюміста. Похований в Ірпені.

(* З грецькоїмовиОльвіяозначаєЩаслива)

18. О7. 2012 р.

 

 

Вона

Спала Ольвіясонцем утомлена,

долітав шелест хвильіз лиману —

лиш вона, лиш вона усамітнена

виглядалакогосьіз туману.

На агорі* вона з ним зустрілася,

він з купцямиМілетуприплив,

і дивився на неїзакохано,

начевічністьїївже любив...

І хочїйбільшетисячі-

над лиманом спливлостількиліт!..

Начебвчораволоссяїй

розплітав і хітона стелив.

Зновупахнедухмяними травами,

вітершепче усе про любов,

небо квітненовимизагравами,

і я кваплюсь до неїзнов…

20.07.2011 р.

*агора — центральна площа

 

Стріла

Наконечник стріли

ми сьогоднізнайшли,

на руїнахфортечного валу,

і згадалося враз,

як на Ольвіюйшли

у нестримну навалу.

Наконечники стріл —

вістрясмерті і тьми,

скількиїх тут в землі,

— скільки?!

Наче з скіфами ми

на Ольвіюйшли,

а тепершукаєм

уламки.                   

Вже нема ворогів

на стінахїї — лише

трави задивлені

             в небо,

а життя і сьогодні,

моввістрямстріли,

націлилось в тебе. 

17.07.2011

Йшлоневидимевійсько

Нічоксамитовішовки

над нашим табором

стелила...

На древнємістойшли полки,

сторожа навіть не сурмила.

не вартувавніхтоворіт,

нігрізнихстін, нібастіонів,

а військойшло, як тінь,

як тьма,

і тануло на стінах.

ЛишОльвію щитом черленим

із неба місяцьзахищав,

і усіх тих, хтопішов в небо,

і Ольвіюохороняв.

І містудревньомусьогодні

вже не потрібна оборона,

а лишлюбов тих вічноюних,       

хтобув в істфаківських загонах.

 

 

 

 

 

Втрата богині

В очах Афродітивінбачивзамріяне море,

коли в ньому небо блакитнецвіло,

тодівін так берегом сонячниммарив, і

згадував Трою, де Боже натхнення жило...

Вінїйнамагавсяпівсвіту до нігприхилити,

і в битвидалекі з мечем вирушав,

Трофеїіз битв не потрібнібулиАфродіті,

А він усе більшеїхскрізьздобував.

В походах оцихгрубішаланіжність і серце,

коли перемога все ставила в битві на кін,

не знав він, не битвибулиїйпотрібні, а він.

 

Йому ж усе більшеподобаласьвлада,

бо кров перемог так п'янилайого,

уже уявляввін себе напівбогом,

і прагнуводразувсього.

В очах її моря вінбільше не бачив,

хоча і щедуже любив,

Їїлишетішив той спогад і поглядюначий,

коли він у Троїще жив.

А вінвже для славивіддавсвоєсерце,

вінправитисвітомволів,

вона врятуватийого так хотіла,

та він уже велич любив.

Не знав він, щовеличпіде до схилу,

і кане вона в небуття,

ботількилюбовдаєсправжнюю силу,

й Богиня з тобою все буде життя...

 

 

 

 

 

 

Подорож до друга

 

У мене булисотнідоріг, від Карпат і гірМоравії — до Дніпра й Криму, але через 38 роківзворушливозгадаласясамеця дорога, коли я йшов на далекий волинськийхутірКузеньки до друга, начезнайшов на нійскарби, яким нема ціни…

 

1

Десь до пів шляху мене підвіз, схожий на віз, автобус, такабула там кам'яна дорога, що й Буцефал мігполамати ноги, але щасливийбув, щовипурхнув на стежку,

яка за кілометрівп'ять мене до друга приведе. Й вона мене вела все далі в ліс, як фея, де сосонрозімлілийфіміам так потаємно вабив, мов у храм,

і десь на вітріскрипіло дерево дверима…

А я ішов на хутір, як до Риму, бо знав, щорим там друг менінаготувавбагато.

І на чорниціпоглядав, цілісові перлини ночі, щозаглядали так у очі,

я жменькускуштував, немовби взяв їхізчиїхось рук, і десь у нетряхобізвавсякрук, щоб я не заблукав, неначетурбувавсяцейпернатий, щоби до ночі я до хати — на хутір друга все ж добрів. Я мавнеспокійтрохи, боудруге, всьоголиш стежкою ішов,а сонцевжепоміждібровледьтількивиглядало, й малиновим вогнем палало небо,а я чомусь так трепетно радів, від тих вечірніх в лісі див, бокомарнявже не кусала, а мов веретено, кружляла.

 

Я знав, щойтивженедалечко, бозблиснуловікно маленького озерця, і воно: «Чого не був давно, юначе?», — здалося, запитало наче.

Я, звісно, не сказав, йшовдалі і топтав

зеленіоксамити, що так рясненько стелив мох. Гайнутинапростець манила купина,

яка була тут, як маленькі гори, здавалося,

сам Бог благословив лісицінеозорі,

якікоріннямипіскитрималиізвіків далеких,

щозупинились тут, коли булапустеля,

й каміннярозтікалосязіскель, як танувльодовик колись…

Про це і досіпам'ятаютьвалуни,

якізовуть моренами, їх є багато в Кам'янімселі*.

А  тут усе поглинули піски, що їх утихомирив ліс, який у верховіттях від заграви цвів, аж місяць занімів, що вийшов, мов солдат, на чати, іще такий блідий, що й не пізнати його було таким прозорим, наче скло, я хвилюватися почав, бо йшов не у село, а на маленький хутір, який тулився десь у лісі, а стежка так петляла, мов гульвіса, й роздвоювалася в різні боки,

А щозгадував уроки орієнтуваньармійських, як служив, й до вечора таки «доплив» до друга, чому «доплив»? Бо у піску, який тут скрізьвладарював, я наче в ластах шкандибав, а він з під ніг тікав, немов вода, яка колись тут скрізьбула…

2

Друг так зрадів, аж журавель колодязний ожив, і ледь не проковтнуввідро, яке тримав в руках Петро.

Все ж, як наважився на подорож до мене сам?

— Так я же телеграму слав…

— Ова, їїіще не принесла сова, —

всміхнувся друг, — до хутора усе доходить пізно, а так би я зустрівзалізно, й підвіз би з вітерцем на «їжаку»*,

але привізтирадість ось отаку!..

І широко розвіввін руки, що не зловитьтакої щуки, коли показував, як вінрадів.

І згодомпригостивчорницямивідмами,

якібулище й із вершками, аж досіпам'ятаю смак, якого не купити аж ніяк. Бо в ягодах була сама природа, цянеповторність насолоди, щовизрівала з вітерцем…

А  згодом друг вжелітнюпічкурозтопив,

щобипідсмажитилисичок "зграю"

та в`юнів, якихсьогодні наловив.

І  у печівогоньзійшов, мовсонце, летілиіскри, начезорі, вечеря аж

до півночітривала, а з нею і розмови не вгавали, хоча давно вже спала мама і сестри родина, ми вдвох до пізньоїгодини про все на світі говорили,

і легко так вірші читались, якіобоє написали до цього дня.

І  новірими давали крила, якимиобіймали

світ, який нас не зловив в тенета рабські…42

Та у ночі я бачивзнову

у  печівогонь, а з Прометейовихдолоньотримував на щастя друг підкову.

Я силкувавсярозгадати сну основу, як півеньпідвікномозвавсьсурмою, тож я подумав: «Вогонь і Прометей — це, мабуть, до новихідей, чи про минуле, спогад, як в Кузеньках з болота, руду тягнули ковалям.

"Залізну еру" на Поліссініщовже не нагадувало в лісі, який мене, як рідногозустрів, як з хатидвері я відкрив...

***

Дерева дихали озоном, тут пануваласкрізь сосна, що в першомупроміннімлілаживиці духом, мов з кадила здіймавсьрозпачливо туман, за ним ховавсь лиман болота, там, де колись старались рудокопи…

«В піскахходити, наче по водіминулій», —

чомусь я вкотреподумки сказав, і уявив,

коли вони на були на дні, як голос друга заволав:

— А-гов-вв! Ти де?" ІдисюдЕ...

Післясніданку ми вирішили спозаранку покаламутить воду в рівчаках, якіпідходили до хутора близенько, Петро сказав, щорибибагатенькопіслядощів.

І справдіпопід очеретом загнали ми у сіть «дуетом», чималощупаків, не обійшлося без в`юнів.

Я дивувався: «Звідки у цьомулісі, в болотАх, є стількириби в рівчаках.

— ЦеСтОхід, друже, дивна річка,вона немовби Амазонка, і дуже ще не прохідна,та живить навкруги усе вона, боїїдивні береги, як сто воріт, водіскрізьвідкриваютьхід, коли із неба йдутьдощі, вона по рівчках із річки запливає — і в кущах на болотах є здобич ...

— Виходить, друже, феєрично, щорибу цю приносять хмари.

— У нас тут, друже, все не звично: на перший погляд,

тількиліс, та в ньомупервісністьота, з якоїпочалосьжиття...

***

Якбибулиусіпоети, прекрасного булобагато, й ніколи не було б війни.

— Поетивчили б світлюбити, всі ж прагнутьтількиволодіти, природу нищать і себе.

— Ще й досі в умах людствагерої-завойовникиживуть, їхіменамивулицізовуть… Так говорили ми уже на озеріШині, куди за кілометрівсімна «їжакові» друг мене привіз…

Це озеро булопосередлісу, і небо в ньомубезмежним океаном поставало, навколо — нідуші, на плесі — й хвильки…

На сто гектарів з гаком булиозерні береги, лелекичорнокрилі тут жили, мов з тіннюночі. Світилисьлілії в воді, ми почувалисянемовмалі,

дітьмиприроди, в озернімлоні, наче народились знову,

цихвідчуттів не висловити словом,

коли тивідкриваєшсвітТворця, якийживе у кожніймиті,

якою треба дорожити, і Йоговеличірадіти у малому,

щоббачити в усьомусенс,

якийживитиме начала Божого в тобі,

й навчитьлюбити Слово, щобуловід Бога… Ми довго так були на озеріШині, що не хотілосьїхатидодому, бо ним здавалась нам природа.

***

Як згадуюцідні, на хуторі, у лісі, і як ходили лугом, здається, знов стаю я молодим із другом…

*Кузеньки- хутр бля села Залізниці в Любешівськомурайоні *Залізне село знаходиться на Житомирщині «їжак»- мотоцикл Друг — Петро Ярмолюк, поет і вчитель у рідномуселіЗалізниця

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Клен

Тут зустрітийого, наче в храм увійти,

де немає дверей анівікон, ніликів,

терпким ладаном кадить живиця сосни -

їй зеленою бути до віку...

І милуємось разом тимсяйвомйого,

я дивуюсь, що клен середлісу —

скільки в сяйвіотому і світла й жаги

та надіїповернення весен.

Хоч уже листопад увесь в золотійшов,

повертавзновулистя на землю,

вітервжероздягавтихуніжністьдібров,

й не займавлиш у сяєвікленів.

Бо вони так світили, що і вінтамував

терпкий подих у спалахахлистя,

щоусюди стелило золотікилими,

до відкритогоначеобійстя,

бо у тому згасанні, як засвітлим вікном,

відкривалосямов, щонемає у осенісмерті…

 

Немов душа чиясь у крилах

У пораненомуІрпені, де зруйнованопонад три тисячібудинків, на березірічки, взимку,несподіваноможнабулозустрітися з дивною птахою…

Вона вирій далекий поміняла на зиму,

міжхолодних дзеркал їїтінь в берегах,

і картина у мене зринає незримо,

мов не чапляце і не птах...

а самотня душа в білосніжних просторах,

бо сама такабіла, мовсніг,

може стежку шукає до

рідного дому, у якому

— ністін,а тількипоріг…

А в тім в полі лежать сніжно-біліїстіни,

десь у небодимок,

наче з хатилетить, міждзеркалкрижаних -

тількичаплясамотня виглядаєкогось

виглядає сама і стоїть…

І матусинахустка в цихкрилахбіліє,

І безлиста верба, мов на стежку спішить,

душу споминомгрієдобре маминесерце…

З неба зновусніжить…

Вібудуємо, ненько, ми нову Україну,

І не буде ніколи в тебе серце боліть…

2022-2023 р.р.