СОНЦЕ СХОДИТЬ НА МАЙДАНІ

 

Звуки пострілів в цю годину,

І молитви, і просто слова…

Ще не вмерла моя Україна,

Але квола й напівжива.

 

Очі – в очі, і подих – в подих,

І немає дороги назад.

Й помаранчеве сонце сходить

Над громаддями барикад.

 

Відголосок минулих звершень

І минулих зневір і зрад…

Може, й нинішній бій завершим

У розвалинах барикад.

 

Хтось зупиниться, хтось продовжить

Шлях, долаючи біль і страх.

Сонце сходить, та нині воно вже

І в кровІ людській, і в сльозах.

 

Дим майданівський вище й вище,

Вже на котрий злітає круг.

І витає над попелищем

Український козацький дух.

 

По руїнах, і по домовинах

Щось веснЯне крокує й нове.

Ще не вмерла моя Україна

І є віра, що – оживе!

 

18-22.02.2014

 

 

 

 

ПОЩЕРБЛЕНЕ СОНЦЕ

 

Небо розірване на шматки,

Сонце повите туманом,

Дух батьківщини солоно-гіркий.

Ворог прийшов з обманом.

 

Падають хмари на землю дощем,

Що до кісток просякне…

Де ж ми візьмемо стільки прощень? –

Легше серцям заклякнуть.

 

Мовчки, приречено, день при дні

Свіжі копаєм могили.

Сонце, пощерблене на війні,

Світить уже впівсили.

 

Кажуть, поетів стало ще більш,

В бій вирушають рими! –

…Кров’ю стікає їх кожний вірш

І захлинається димом.

 

14.07.2014

 

 

 

ХОЧЕШ ЛІТАТИ? – ЛІТАЙ!

 

Хочеш літати? – Літай!

Кажеш: ослабли крила?

Бачиш: за небокрай

Інші птахи полетіли.

 

Знаєш, їм важко теж.

Просто, більше відваги.

Небо твоє без меж –

Літають навіть комахи.

 

Літає усе навкруги:

Краплі дощу і листя.

Навіть річок береги

З небом десь там зрослися.

 

Хвилі злітають увись,

Трави сягають блакиті. –

(Камінь застиг. Втомивсь.

Що йому збурені миті!)

 

Цей незбагненний світ –

Здиблена завірюха.

Здається, вже сотні літ

Не було такого руху.

 

Мусиш злітати… Злітай!

В поміч – рука Господня.

Бачиш: землі вже край.

Ми – на краю безодні.

 

Хочеш, не хочеш – лети!

Вибору більше немає.

Хто не набрав висоти,

Там, у безодні, сконає…

 

26.08.2014

 

 

 

ДЗЕРКАЛА

 

Дзеркала обманюють напевно:

Всі вони – прелюті вороги.

Чепурилась я для них даремно

І вбранням пишалась дорогим.

 

Дзеркала про істинне говорять.

Їм, холодним, байдуже до нас.

…Хто зупинить Землю, Сонце, зорі?

Хто поверне молодості час?

 

Горді, самовпевнені без міри,

Із гладенького невидимого скла –

За слова улесливі й нещирі

Нам дорожчі непідкупні дзеркала.

 

2014

 

 

 

 

І ЗНОВУ ТЕБЕ НЕ ПУСТИЛИ НА БАЛ, ПОПЕЛЮШКО…

 

І знову тебе не пустили на бал, Попелюшко, –

Ані черевичків, ні плаття, й карети із кіньми нема.

Ти шворку товсту цілу ніч протягатимеш в голчине вушко

І зерна шукатимеш в смітті, допоки розтане пітьма.

 

Ця ніч тобі буде, як сотні і тисячі інших.

Лиш в серці озветься знайомий приглушений щем.

І вже не тобі хтось натхненні складатиме вірші.

Хіба що омиє лице твоє небо чарівним дощем.

 

І певно комусь – не тобі – компліменти пошлють кавалери.

І в танці закрутяться пари, і музика зрине дзвінка.

Й не зможе дізнатись ніхто про твої граціозні манери!

Про те, як ти вправно танцюєш. Яка ти! Яка ти. Яка…

 

Лиш, може, присниться колись кришталевий тобі черевичок,

І ґанок, і принц, і фатальний годинника бій.

І знов ностальгічно до себе укотре покличе

Світ добрих казок, звідки дивляться очі надій.

 

Але… не судилось! Туманиться погляд.

                                                                    І коні

Похнюплено-дикі скидаються на пацюків.

І в’яне троянда твоя у тендітній прозорій долоні.

І де той палац? Де той бал? Де та музика йспів?..

 

Відсутність твою не помітятьошуканілюди.

(А казці твоїй зовсім інший судився кінець!)

Принц вибере іншу.

                                   І, певно, страждати не буде,

Її – не тебе, осяйну, – ведучи під вінець.

 

15.09.2014

 

 

 

 

«ОДОМАШНЕННЯ» АБО СПОВІДЬ ВОВКА

 

Я стільки раз падав і стільки вставав,

Вмирав, щоби знову ожити.

Ловив мене світ – не впіймав,

Ловив мене час – не впіймав.

Я волею звик понад все у житті дорожити.

 

А ти мене – так, ну, а ти мене – сяк:

Сиди й скавучи попід лавкою!

Щоб гордий старий вовкулак

Забився в куток і закляк

Й став раптом ручною домашньою шавкою,

 

Із вовчих чеснот залишивши одну –

Довіку стояти на варті.

Я капці домашні вдягну

Та біля твоїх ніг засну

І вже не завию на місяць у вовчім азарті.

 

Ну, може, так буде колись, повесні –

Ти скажеш: «Звикайся, мій любий!»

Й не знатимеш, як день при дні

Так важко й нестерпно мені

Ховати свої неприборкані кігті і зуби…

 

02.06.2015

 

 

 

ПРИХОДИТЬ ПОРА

 

Для всього в житті є своя благодатна пора:

Приходить у світ немовля, що зачате в любові.

Скресають льоди, і хвилюються води Дніпра,

Й земля постає у величній весняній обнові.

 

Приходить пора – і пташа вилітає з гнізда,

Бо крила міцніють лише в самостійних польотах.

Несуться на конях баских непокірні літа

По полю життя – у труді, у напрузі, в турботах.

 

Щоб кидати зерна в ріллю і садити сади, –

Для цього у році дано нам часу небагато.

Плекаємо зелень й чекаємо перші плоди.

І кожен із них – як дарунок від Бога, як свято.

 

Приходить пора – і завзято будуємо дім.

Такий, що зігріє в мороз наші руки і душі.

Хоч сад відцвітає, та диво велике – у нім

Нектаром п’янким наливаються яблука й груші.

 

Долаєм глибини проваль і захмар’я вершин

І знаєм: в житті не приходить ніщо випадково.

Для всього, для всього є досить поважних причин –

І ось наступає пора, щоб промовити Слово.

 

Нести його людям – гаряче, правдиве, святе,

Суворе і ніжне, відкрите, сміливе, розкуте.

Й найбільше бажання й надія, щоб Слово оте

Було в цьому світі потрібне, жадане, почуте!

 

22.06.2015

 

 

 

Я НЕ ВСТИГАЮ…

 

Я не встигаю заскочити в потяг,

Що розвиває швидкість шалену.

‎Якось вже завтра, може, вже потім…

Але сьогодні – їдьте без мене.

 

Їдьте без мене. Я не встигаю,

Я залишаюсь самотня позаду.

Сонце так швидко сходить-сідає.

Я ж – і короткій цій зустрічі рада.

 

Час за хвоста намагаюсь впіймати.

Миті – лиш пір’я лишають в долонях.

Ніяк у спокої світ споглядати –

Спокій розбили сполохані коні.

 

Зорям купатися ніколи в ріках –

Зорі летять по Всесвітніх пустелях.

Скільки їх квітло – малих і великих!

Скільки їх впало – сумних і веселих…

 

Всі, хто у потяг заскочити встигли,

Їдьте без мене, я не встигаю.

Ви – за зірками зі швидкістю світла.

Я – ті, що впали, у кошик збираю.

 

21.10.2015

 

 

 

 

 

ХОЧУ ЛІТА!

 

Хочу літа, ще літа, ще літа!

Бо так швидко минають літа.

Я ще сонцем палким не зігріта,

А вже Землю воно покида.

 

Ці тендітні смарагдові шати

Стануть враз золотавим вінком.

І так мало лишилося свята

За розлогим життєвим столом.

 

Літо, стій! Ну давай поговорим

Про країну тепла і чудес.

Дай надихатись лісом і морем,

Дай напитись доріг і небес!

 

Безтурботність і пристрасність юну

Оберни на майстерність пера.

Дай зіграти на сонячних струнах

І послухай, яка моя гра!..

 

2015

 

 

 

 

 

ПАХНЕ КВІТАМИ ОСІНЬ

 

Пахне квітами осінь –

Пахнуть осінню квіти.

Дощ напився світанку,

А світанок – дощу.

Я у тузі прощаюсь,

Щоб в прощанні тужити.

У мовчанні благаю –

У благанні мовчу.

 

Чи то день вечоріє,

Чи то вечір ще дніє.

Бродять зорі в туманах,

А тумани – в зірках.

Ще надіється Віра,

Іще вірить Надія,

Що як руки – до Сонця,

Буде Сонце в руках.

 

Вересень, 2015

 

 

 

 

 

 

ВОНИ НЕ ПОВЕРНУЛИСЯ З ВІЙНИ…

 

Вони не повернулися з війни

Вітрами східними розвіяні їх душі,

І їхнє слово тишу не порушить.

А усмішки приходять тільки в сни.

Вони не повернулися з війни.

 

Вони не повернулися з війни.

Домівки їхні враз осиротіли.

І коси в України посивІли.

Землі вже не до радості й весни.

Вони не повернулися з війни.

 

Вони не повернулися з війни

До свого дому і до свого поля.

Така трагічна, але світла доля.

Їх шлях уже небесний, не земний.

Вони не повернулися з війни…

 

Жовтень, 2015

 

 

 

 

 

МАМІ Й ТАТОВІ

 

Були мені ви схожими на осінь –

Привітну, теплу, щедру й золоту.

Вітри стихають, бурі не голосять

Та налилися яблука в саду.

 

Я серцем повертаюсь знову й знову

В отой осінній яблуневий сад:

Він мовчазний – ні звуку, ані слова.

Лиш тихий шурхіт – зоре-листо-пад.

 

То листя пам’яті спадає тихо-тихо,

Листочок за листочком – в небуття…

Колись цей сад звучав казками й сміхом.

Тепер – мов крила хтось йому відтяв.

 

В саду сумують яблука і груші,

Минулим зачаровані плоди.

Поміж дерев блукають світлі душі,

Лишаючи невидимі сліди.

 

Січень, 2016

 

 

 

ОСТАННІ ХОЛОДИ

 

Ще п’ять морозних днів – і вже весна.

Ще трішки потерпіти – й потепліє.

Вже скоро ця скоринкакрижана

Під сонцем стане озерцем надії.

 

Вже зовсім скоро під вікном птахи

Злетяться привітати з воскресінням.

І у куточках темних і глухих

Розсіються, спрозорішають тіні.

 

І добрий теплий вітер перемін

Розвіє страх і сумніви останні.

А благородний чистий передзвін

Замінить звук заржавлених кайданів.

 

Все буде так, як хочеться душі:

Розсиплються тривоги й міражі.

Та зовсім інші снитимуться сни.

Ой, тільки б нам дожити до весни…

 

24.02.2016

 

 

 

 

ПОКИНУТИЙ СВІТ

 

Покинутий город, покинуте обійстя

Розкішні бур’яни заполонили вщент.

Неначе в інший світ заходиш і боїшся,

Що сполохнеш якийсь невидимий момент.

 

Самотні й нічиї цвітуть собі тюльпани.

Щось панського у них у назві і в яві.

Занепадає сад щоденно й невблаганно –

Лиш хащі і кущі…

Але живі, живі!

 

Тут молода трава спинається до неба.

І голубіють в ній квітучі острівці.

В покинутій землі живе палка потреба:

Зігрітися в чиїйсь натрудженій руці.

 

Листочки молоді гілки дерев ворушать.

В колодязі вода міліє кожну мить.

І всохла вже стара, крива і чорна груша…

І все оце мовчить.

Принишкло і… мовчить.

 

28.04.2016

 

 

 

 

 

 

ПОДАРОВАНІ СЛОВА

 

Де б узяти нам човна,

Паруси й попутний вітер?

Хто б це з нашого вікна

Сльози днів суєтних витер?

 

Де ви, сонячні краї

З даллю ніжно-голубою?

Хто б це сумніви мої

І тривоги заспокоїв?

 

Світлі ночі, ясні дні

І слова чудні й тривожні

Дарував навік мені

Випадковий подорожній.

 

Срібна зірка заплива

Прямо з вічності – в кімнату.

Подаровані слова

Заважають спати.

 

06.05.2016

 

 

 

 

 

 

КАЗКА ПРО ХМАРИ

 

Крокодилові хмари купаються в заході дня,

А проміння останнє їм лапи й хвости обпікає.

І блукає між ними якесь молоде Хмареня.

І куди прихилитись йому, воно певно не знає.

 

Гасне промінь останній. Тьмяніють моря-небеса.

Крокодили ростуть, бірюзову спиваючи воду.

На траві – їхні сльози чи просто вечірня роса

Провіщає на завтра суху і спекотну погоду?

 

Поспливали слізьми – і розтанули в сонній імлі.

Лиш одне Хмаренязосталося– пухнасте й веселе.

Цілу ніч набиратиме силу від неба й землі,

Щоби зливою в завтрашній вечір упасти на села.

 

11.06.2016

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРИХОДИВ ЧОРНИЙ КІТ…

 

Приходив чорний кіт, щоб розповісти казку,

А ще хотів, щоб я погладила його.

Він їсти не просив, а тільки трохи ласки.

А я сказала: «Геть!» – І він утік – бігом.

 

А потім мені снивсь: мурчав ітерсь об ноги,

Лискуча чорна шерсть лизнула холодком…

Той кіт мене простив.

А я ще довго-довго

Із почуттям вини боролася тайком.

 

20.08.2016

 

 

 

 

 

ЗОЛОТА РИБКА

 

Вона не хоче вже зринати

Із темного морського дна.

Бо там у неї – рідна  хата,

Бо там у неї – ГЛИБИНА.

 

І понад все у цьому світі

Забути хоче ті часи,

Коли в чужі втрапляла сіті

І чула владні голоси,

 

Коли сповнялавсі бажання,

І стрімголов – на кожний клич.

І так – із ранку до смеркання,

Допоки не настане ніч.

 

Вже відслужила вірно!Досить.

Жили усі з її щедрот.

Тепер ніхто вже не попросить

Багатства, слави й насолод…

 

У царстві диких ламінарій,

Серед коралових лісів,

Так затишно для снів і марень,

Під невгамовний моря спів.

 

Нарешті оселилась вдома

На всі майбутнії літа!

…Й дарма, що там, на дні морському,

Вона уже не золота.

 

22.05.2017

 

 

 

 

ЛИПНЕВА КАЗКА

 

Розказала нам ніченька казку

Із липневого календаря,

Де володарем – Місяць Сріблястий,

Де кохана у нього – Зоря.

 

Він купається в небі, як в морі,

Виринає із хмар, наче з хвиль.

І чужі його зваблюють зорі

Та зовуть на веселу купіль.

 

Він чоло своє Ясне й тривожне

У небесну сховав глибину.

Міг би пестити й ніжити кожну,

Але вибрав же – тільки одну!

 

А Зоря мерехтить і тремтить…

Розриваються хмари на пір’я, –

Срібний красень до неї летить,

Спотикаючись об сузір’я.

 

08.07.2017

 

 

 

 

МАЛЕНЬКІ ЛЮДИ ХОДЯТЬ ПО ЗЕМЛІ

 

Маленькі люди ходять по землі –

Вони іще зовсім-зовсім малі –

По листю, по калюжах, по воді…

(А їхні мами дуже молоді).

 

І я була такою, як вони.

І снилися мені блаженні сни.

Здававсь великим, незбагненним світ:

О, даль, – що від порога до воріт!

 

Відразу за городом – горизонти.

І паслись в небі хмари, як бізони.

А сонце, що сідало за садок,

Було, ну геть таке, як колобок.

 

Сріблясті кури, яйця золоті…

Маленьким бути радісно в житті.

І щастю цьому – ні кінця, ні краю…

Як жаль, що я всього не пам’ятаю.

 

20.11.2017

 

 

 

 

 

ХОВАТИСЯ ‎ВІД ОСЕНІ

 

Було літо – і вже нема.

Звідусіль насуває сніг…

Пізня осінь, майже зима,

Оббиває і мій поріг.

 

Я ховаюсь у теплий кут.

Запираюсь на сім замків.

І кричу їй: – Навіщо ти тут?!

А у відповідь – тужний спів…

 

Відійди від моїх дверей.

Не вивітрюй мого тепла.

Сієш сумнів, що в світ оцей

Я для щастя й добра прийшла.

 

Не прошу я твоїх щедрот –

Лиш боюся рясних плачів…

Не пила я з медових сот

Твоїх ранніх, погожих днів.

 

Чом тепер, вся в дощах і в снігу,

Спонукаєш мене на торг,

Ніби я у тебе в боргу

І ніяк не віддам цей борг?!

 

28.11.2017

 

 

 

 

 

ВЕСНИ!

 

Весни осінняя печаль –

Дощі й тумани понад містом.

І день, розбитий як кришталь,

Скорочує до Лети відстань.

 

Крізь морок і дощі іде

Душа в жаданні сонця й слова.

Та знову умирає день,

І сиплеться до ніг полова.

 

…Ще оживуть поля й ліси

Весна прийде (не на папері).

У царство Миру і Краси

Вона відкриє знову двері.

 

15.03.2018

 

 

 

 

 

 

МИТЬ

 

В цих океанах часу

Ти – крапелька мізерна.

В минуле відлетіла –

І серце не болить.

Ніхто тебе нікому

Ніколи не поверне,

Нікчемна, непомітна,

Слабка, маленька мить.

 

Вже легіони вас

Пройшли строкатим строєм,

Не сколихнувши вод,

Не здивувавши снів.

Але ж колись котрась

Народиться Героєм

Й згорить святим вогнем,

Щоб Всесвіт заяснів.

 

Зі спалахом оцим

Я суть речей побачу,

Й надовго мені стане

І світла і тепла.

…Об неповторну Мить,

Тремтливу і гарячу,

Фатально і назавжди

Я душу обпекла.

 

15.04.2018

 

 

 

 

 

ОСІНЬ ЗА ПЛЕЧИМА

 

Сумно… осінь за плечима

В спину дихає тривожно

Із глибокими очима,

У яких втонути можна.

 

Золотаві довгі вії

Долі скрапують дощами.

Осінь… я іще не вмію

Всіх любити, всім прощати.

 

Не одне пройду ще коло,

Не одну ріку з сльозами,

Поки суєтно і кволо

Ти дограєш свої гамми.

 

Стрепенусь світанком чистим,

Всі жалі струшу із себе.

Бо святково й урочисто

Пахне сніг високим небом.

 

28.08.17–28.08.18

 

 

 

 

 

МИ ВІДХОДИМ

 

Ми відходим… На Захід, на захід, на захід…

Разом з сонцем, що сіло колись на плече.

Обертаємось в риб, у тварин, чи у птахів,

А, можливо, у когось іще.

 

Ми стаємо рікою, росою, повітрям,

Степом, лісом, оралом, мечем.

Ми згораємо в сонці, тріпочем на вітрі

І стікаємо в землю дощем.

 

Ні словами, ні криком не вмолимо небо

Обернути нас – в нас же самих.

Й нерозгаданим лишиться вічний цей ребус,

Де ж подівся наш плач і наш сміх.

 

Ні один мандрівник не зустріне нас потім,

Ні один пошукач не знайде.

Невагомі, незримі – без гриму, без плоті –

Ми в усьому, ми скрізь, ми ніде…

 

Жовтень 2018

 

 

 

 

ТУМАН

 

Туман випливає тихцем із-за лісу,

І тануть у ньому дерева й зірки.

Ніхто і ніщо крізь туманну завісу

Туди не проб’ється – і навпаки.

 

Туман поділив увесь простір навпіл,

У дім затікає, вливається в кров.

Туман – володар таємних знаків.

Навіщо, ти думаєш, він прийшов?

 

Отак посунув на світ знічев’я

І злого наміру в нього нема?

Дивися: стигне твоя вечеря,

Послухай: плаче нічна пітьма.

 

Даремно ти зачиняла двері

І готувалась до теплих снів.

Поглянь: он вже моститься на папері

Туман замість літер і замість слів.

 

Усеосяжний і всюдисущий,

Нема перепон йому і заборон.

А що, як візьмЕ – й заповзе у душу?

Яким тоді буде тобі твій сон?

 

Та що там сон! Все життя змарнує,

Якщо побороти не стане снаги.

…Принишк… і слухає… й ніби чує…

Пішов – обертатись в дощі і сніги.

 

29.10.2018

 

 

 

 

 

МІЙ ОРКЕСТР

 

Ще зазвучу колись сопілкою доріг,

І арфою річок, й органом піднебесся,

Віолончеллю рос впаду тобі до ніг,

А ти від мене знову відречешся.

 

І мій оркестр розладнано завмре,

І недосяжним стане знову небо,

А після «до» залишиться лиш «ре»,

Бо в інших нотах відпаде потреба.

 

Подінуться кудись чудні слова,

Збідніють мова серця і уява.

І я не знатиму, чи я іще жива,

І чи на Диво в цьому світі маю право.

 

1998 –21.10.2018

 

 

 

 

 

НЕ ПОСПІШАЙ

 

Не поспішай. Ще сонце не померкло,

Ще світ забарвлений в яскраві кольори.

Ми встигнемо туди, де рай і пекло.

Тож поки свічкою чи зіркою – гори!

 

Не нарікай на час, що невмолимий,

Що як ріка, вирує і тече.

Не поспішай, щоб не пробігти мимо

Найважливіших, найвагоміших речей.

 

Не поспішай, та й не плетися сонно.

Щасливий той, хто втримати зумів

Свій власний темп.

                    Життя  – не перегони.

Таким його зробили ми самі.

 

03.11.2018

 

 

 

ПІР’ЯЧКО

 

Червень вже до липня горнеться,

Мліє ягідна пора.

Гублять пір’я дикі горлиці

Коло нашого двора.

 

Я ловлю те сіре пір’ячко,

Щоб не падало у пил.

Ще би воску трохи й гілочок –

Може, буде пара крил.

 

Може б, ще мені й літалося,

Може, навіть в височінь,

Поки б віск той не розплавився,

Поки б сонце впало в тінь.

 

Ой, літа мої і літечка,

У якому ви саду?

Скільки я за вік свій пір’ячка

Розгубила – не знайду.

 

22.06–12.12.2018

 

 

 

 

 

 

 

ЗИМОВА ДОРОГА

 

Біле поле зими і протоптана стежка…

І так радісно сніг під ногами скрипить!

Пам’ять давніх доріг – чорно-біла мережка –

Десь вихоплює кадр, десь висвічує мить.

 

Та в картину одну не складаються миті –

Там, окрім білих плям, пелена і туман.

Навіть контури літ плином часу розмиті,

Й не одразу збагнеш, де міраж чи обман.

 

А уява на все накладає обнови

І лакує шершаву потертість думок.

Біле поле зими враз стає кольоровим:

І стежина в снігу, кожен подих і крок.

 

Кольорова імла все навкруг огортає…

А я снігом лечу! – А я полем іду…

Й невблаганна зима мимохіть обертає

Срібні розсипи слів в золоту німоту.

 

Січень, 2019

 

 

 

 

 

В  ПОШУКАХ…

 

І не в тренді, і не в фаворі,

А сама по собі, окремо.

Хтось натхненно пише про зорі,

А у мене тепер інша тема.

 

Я чолом припадаю до холоду,

А душею – до неприкаяння.

Хтось у морі виловлює золото,

Ну, а я поспішаю до гавані.

 

Хтось у небі хмарини розлякує

І вуздечку на Сонце міряє.

Я ж лісами густими й байраками

Йду похнюпленим диким звіром,

 

Що не хоче бути прирученим

І за хліба окраєць купленим.

РівнинОю, долиною, кручами

Йду й вишукую стежку загублену.

 

Розчинюсь у туманному Всесвіті,

Обернусь на хмаринку з нейтрино.

Я не можу пропасти безвісти,

Я не можу зовсім загинути.

 

Я у чомусь лишусь однозначно,

Хоч би й Сонячна зникла система.

Хтось все видиме прагне означити,

А у мене тепер інша тема.

 

09.03.2019

 

 

 

 

ВІДСТАНІ…

 

Відстані, і відстані, і відстані…

Невблаганні, вперті, грозові.

Вкотре відриваючись від пристані,

Заховаю сльози в рукаві.

 

Хай душа  в клубок собі згортається,

Хай не претендує на бенкет,

Маковим зернятком прикидається,

Чужини п’ючи підступний мед.

 

Та якої б не ковтнув екзотики,

Над тобою – вічні небеса.

І те ж саме сонце в небі котиться,

І в усьому зваба і краса.

 

Ця краса і серце й очі виїла,

Та єством відчуєш ще здаля,

Як чекає рідна,геть посивіла,

Від розлук згорьована земля.

 

08.07.2019

 

 

 

 

СЕРЕДИНА ЛІТА

 

Середина літа –

Літа середина.

Грозами умита,

Вдаль біжить стежина.

 

Марно зупиняти

Й доганяти важко…

Більше не крилата

Й безголоса пташка.

 

Узялась співати –

Тільки шепіт тихий.

Весняного саду

Вже не чути сміху.

 

І не пахнуть квіти –

Колються ожини.

Середина літа –

Літа середина.

 

16.07.2019

 

 

 

ДИКА ОСІНЬ

 

Дика осінь ховається в лісі,

Ще не сміє до двору зайти.

То прикинеться шепотом в листі,

То дихне вітерцем на сади.

 

То огорне холодним світанком,

То хлюпне золотого тепла,

То одягне з калин вишиванку,

То пір’їну загубить з крила.

 

То потріскає спілим горіхом,

Гляне в душу очима жоржин,

То розсиплеться сонячним сміхом

В лісових перехрестях стежин.

 

І у кожній з ознак я вгадаю

Її тиху несмілу ходу. –

Дичавію, холону й згораю,

Бо із нею я поруч іду.

 

15.09.2019

 

 

 

ГОЛА ПРАВДА

 

Дитинства казка кольорова,

Рожева мрія молода.

Від світу ти жадав любові

І серцем небо пригортав.

 

Але пройшов крізь ліс ілюзій,

Крізь царство зблідлих сновидінь.

І де любов твоя? Де друзі?

Де час осяянь і прозрінь?

 

В слабкому, тьмяному промінні,

Коли не стане сліз і снів,

Дві тіні, дві злочених тіні

Замерехтять у далині.

 

І Перша тінь спитає: Хто там?

Їй щось відкаже Друга тінь.

Й спаде примарна позолота

З іще примарніших видінь.

 

23.12.2019

 

 

 

ВЕЖІ ВОГНЯНІ

 

Падають додолу

Вежі вогняні

У ріллю схололу,

У промерзлі дні.

 

І снують по колу

Думи і пісні,

І ростуть навколо

Горикрижані.

 

Наче серце голе

І гаряче – в сніг,

Наче дике поле

Тулиться до ніг.

 

Ніч скотилась кволо

В тінь прадавніх снів,

Де зерно мололи

Тисячі млинів,

 

Де зрікавсь престолу

Лютий навесні,

Бо вже Сонце-коло

Їде на коні.

 

Певно, вже ніколи

Не злечу вві сні…

Падають додолу

Вежі вогняні.

 

05.06.2020

 

 

 

СЕРПНЕВІ РОЗДУМИ

 

Розчинитись у серпні – і вже не зібратись докупи.

У прозорих кристаликах більш не впізнати себе:

Перестиглим, але недовершеним, не перебутим

І частково впокореним світом, лишитися тінню небес.

 

Загубитись у серпні назавжди, навіки – не зараз,

А колись… І на Спаса у землю пошерхлу лягти.

Нині – в листі зотлілому вбачить оновлену зав’язь

І прикинутись цвітом – і довго, і рясно цвісти.

 

Аж за осінь закинути сміх і до нього добігти,

Наздогнати й розбризкати легко, як сонце на сніг.

Та лишати в осінніх слідах лише зоряні мітки,

Лише сяйво незгасне й тривку непідкупність доріг.

 

Розгубитись від так несподівано з’явленихтіней

І не знати, що маєш сказати отим, хто в засвіт…

Не ховати застуджену пам’ять у хмарі осінній,

А зігріти їй серце й пустити у вільний політ.

 

Зачинитись в собі – й не пускати в ці двері нікого.

І чекати, чекати, що прийдуть ще добрі часи,

Коли нива твоя зарясніє, що нині убога –

І себе, і її ти усім до кінця віддаси.  

 

21.08.2020

 

 

 

В  ПУСТЕЛЯХ ДИКИХ ХОЛОДІВ

 

В пустелях диких холодів,

У підземеллях,

Зі сталактитових шпилів

Її оселя.

 

Морозно-сніжні килими

І простирадла –

Палац величної Зими,

Її засада.

 

І сховані на самім дні,

Під покривала, –

Кольчуга, лати крижані,

Мечі й забрала.

 

Корона, з льоду булава –

Ознаки влади.

І всі приховані дива,

І всі принади:

 

Холодні зорі у мішках,

Алмази, перли –

Неначе в летаргічних снах,

Усе завмерло.

 

Це тут навала снігова

Бере початок.

І тільки вогняні слова

стоять на чатах.

 

Лютий  2021 р.

 

 

 

ДО ЗИМИ…

 

Зимо! В мене є тремка надія

Через ніч твою переплисти.

Ще душа достоту зеленіє,

Прагне юним деревом рости.

 

Ще в прозорій і легкій одежі

Йде вона печальна і ясна –

То гора, то урвище, то вежа

На шляху зненацька вирина.

 

Це твій досвід, щоб навчитись жити,

Корені пускати у світи,

Брунькуватись й випускати квіти,

Зоряні наводити мости.

 

Відкидати і бороти в серці

Темну владу золотих спокус.

Діставатись до самого денця

Тої чаші, що приклав до вуст.

 

Зимо! Я в тобі не захолону,

Ще своїм теплом й тебе пройму,

Хоч таку вразливу й безборонну

Душу відпускаю у зиму…

 

07.02.2021

 

 

 

 

 

СТРІТЕННЯ

 

Горять сніги у лісі на осонні,

Зимове сонце грає в дивну гру:

Лягає теплим світлом на кору

Німих дерев, що голі й трохи сонні.

 

Іще панує лава снігова,

Й всьому живому зашпори заходять,

Та вже в повітрі струми колобродять

І зріють в серці золоті слова. 

 

15.02.2021

 

 

 

 

А ЗИМА БУДЕ…

 

А зима буде справді люта,

Невблаганна і затяжна.

Доведеться тепло забути

І платити за все сповна.

 

Певно, виставить для двобою

Снігову зледенілу рать.

Буде вибір: іти в герої

Чи німим дезертиром стать.

 

І чимдуж повз ліси поснулі,

Попри холод, сніги й вітри,

Вверх котити вогнисту кулю

По слизькому схилу гори.

 

Буде скрута – а, може, й втіха,

Буде радість – а, може, й страх,

Якщо доля гірка Сізіфа

Дожене на отих шляхах.

 

Якщо скотиться до підніжжя

Й перетвориться на сміття

Золотаве добірне збіжжя,

Що збиралося все життя…

 

А зима буде й справді люта,

Повна сумнівів і гризот.

…Дай нам в осені ще побути

Й не дивитись за горизонт.

 

Листопад, 2021р.

 

 

ПРОСТИЙ  ВІРШ  ПРО РІДНЕ

 

Ця хата вже давно не наша

З тих пір, як мама відійшла…

Та якось боязко і страшно

Не стріть в ній отчого тепла.

 

Повік болітиме ця втрата,

Й ще довго сяятимуть в сні

Те тьмяне світло у кімнатах,

Портретні фото на стіні.

 

Вода студена і прозора

В веселих відрах та дзвінких.

І небо, викачане в зорях,–

Вже потім й не було таких.

 

У грубці – дрова і жарини:

У змерзлу хату – теплий дух.

В дворі – прокидана стежина

І гори снігові, як пух.

 

А влітку – стежка у городі,

На котру лізуть картоплІ,

Та огірки, що рясно родять.

І запах жнив у всім селі.

 

Дні зустрічальні і прощальні,

Скорботні й радісні часи.

Столи святкові й поминальні,

І милі рідні голоси…

 

Дай Бог – і внукам заповім

Квітучий сад, а не руїни:

Все те, що зветься отчий дім,

Все те, що зветься Україна.

Січень 2022

 

 

 

ОСТАННЄ  РІЗДВО  З  МАМОЮ

(спогад 2007 року)

 

Вечір – в зорях золотих.

Сонна хата – в синій тиші.

В цілім світі – сніг і сніг –

Найсвітліший, найтепліший.

 

По засипаних стежках

Йдуть різдвяними шляхами

У пісенних голосах

Колядки з колядниками.

 

Славлять матір і маля,

Що несе спасіння світу.

І засніжена земля

Усміхається привітно.

 

Мамо, свято на поріг!

Мамо, радісно й так слізно!

Синій вечір. Білий сніг.

Повторити б все, та… Пізно.

 

22.01.2023

 

 

 

 

ВІРШІ, НАРОДЖЕНІ ВІЙНОЮ

 

ТРИМАЙСЯ, КИЄВЕ!

 

День дванадцятий. Тримайся, любий Києве!

Вражі орди сунуть на столицю.

Ми – у серці України. Ми її

Не здамо, відстоїм, як годиться.

 

Хто як може: ділом, словом, зброєю

Чи святими тихими молитвами.

Захлинеться хай своєю кров’ю

Лютий ворог у смертельних битвах.

    

Геть – від нашої землі й святого неба!

Геть – від сіл і міст, лісів і поля!

Більше за життя усім нам треба

Незалежність і священна воля.

 

Хай проклята гидь не перекриє

Головні артерії столиці!

Березневий день… Тримайся, Києве!

Ми – в Тобі, з Тобою! Так годиться.

 

07.03.2022

 

 

 

 

ВОЄННА ВЕСНА

 

Переживемо цю війну.

Хоча – не всі… Й, мабуть, – нескоро.

А нині впустимо весну

Вічнозеленим коридором.

 

Вона крізь вибухи й вогонь

Ступає тихо й обережно

І сипле зі своїх долонь

Весняне полум’я бентежне.

 

Серед проклятої війни,

Серед смертей, руйнацій, жаху –

Знов кроки юної весни

З небесного святого шляху.

 

Благословенна будь, земля,

Щоб засіватись і родити!..

І хай затягнеться петля

На шиях вражих московитів.

 

17.03.2022

 

 

 

 

ВСЕ БУДЕ…

 

Все буде – і зерно, і слово,

Все буде слово і зерно.

Але такими бути знову,

Як до війни, нам не дано.

 

Пливе сріблястою змією

Холодний і байдужий час.

Й німою хвилею своєю

Він відділяє нас від нас.

 

І, як колись над головою

Засяє небо голубе,

Чи станем знову ми собою?

Чи упізнаємо себе?

 

Й нехай майбутнє загадкове

Змалює свіже полотно…

Все буде – і зерно, і слово.

Все буде слово і зерно.

 

Все буде Україна!

08.04.2022

 

 

 

 

 

ОБЛІТАЄ ЦВІТ

 

Облітає цвіт… Іде війна…

І співає птах на попелищі.

Увірвалась в світ біда страшна –

Нашу землю і плюндрує й нищить.

 

Ви, хто в нас забрали радість дня,

Ви, хто налетіли, як шуліки,

Чиє кредо підступ і брехня, –

Нами проклинаєтесь навіки!

 

За сльозу і пасмо сивини

І за кров невинного дитяти,

І за всіх дітей, що із війни

Вже ніколи не діждуться тата,

 

Дні в тривозі, ночі, що без сну,

Небеса в димах і в хмаровинні…

За війною вкрадену весну

Ви нам сто, а, може, й більше, винні.

06.05.2022

 

 

 

 

 

ПТАХ  НЕПЕРЕЛІТНИЙ

 

Ли́шусь з водою й землею –

Кожна з них сили додасть…

Де мої білі лілеї? –

Тільки латаття і ряст.

 

Тільки глибінь дивовижна,

Що поглинає тепло.

Вже холодком, трохи сніжним,

З сивих небес потягло.

 

Птахом здіймуся до світла

І попрощаюсь згори

З краєм цим тихим, привітним,

Що в позолоті горить,

 

З цими озерами й лісом,

В котрих співала душа…

Вже опустити завісу

Сили небесні спішать.

 

Ранок вологий і сірий

Серця мого доторкнувсь.

…Не відлечу я у вирій –

Тут назавжди залишусь.

29.08–15.12.2022

 

 

 

 

ВІД ОСЕНІ ДО ОСЕНІ

 

Вирує, чарує пора золотиста

Укотре… Та тільки поглянь:

Вже й сліду нема від торішнього листя,

Колишніх плачів і зітхань.

 

І нинішнє листя зотліє весною –

І золото стане нічим.

Згорить у вогні колотнечі нової –

Залишиться попіл і дим.

 

Маліє усе, віддаляючись в часі,

На тлі нових бід і скорбот.

Життя ж не спиняється в жодному разі,

Знайде іншу форму і код.

 

Знов будемо дихати, жити, творити…

Й на тому шляху, що згорів,

Шукати оази осяяних митей

В пустелях зашорених днів.

 

Листопад 2022 – лютий 2023

 

 

 

ПТАШКА ВЕСНЯНА

 

О, весняна моя пташко,

Вже твій голос задзвенів.

Прокидаються мурашки

Від важких зимових снів,

Квітнуть квіти весняні.

 

Все навколо – диво дивне:

Небо, води і земля.

І протоптані стежини

Бовваніють віддаля.

Й сонце душу звеселя.

 

Вже на озері не крига –

Таємнича глибина.

Хоч би де шматочок снігу…

Але ще гримить війна –

Дуже справжня і страшна.

 

І за вікнами – сирена

Тужно виє день при дні.

Заглушає спів натхненний,

Одягає всі пісні

У одежі вогняні.

 

І над нами не лелеки,

Не чарівний зорепад –

А ракети іздалека

І шахедів щільний град.

Повертали б ви назад!

 

В ріднім краї – буревії,

Обстрілів потужний шквал,

Кров і смерть, розбиті мрії,

І потрощені будівлі,

І розплавлений метал.

 

Як же болісно і важко

Сміх шукать серед плачу.

О, моя весняна пташко,

Ти співаєш – я мовчу.

Я мовчу…

10.03.2023

 

 

 

 

МУЗИКАНТ

 

Кожен день він грає на роялі

То якісь етюди, то сонати.

І сьогодні, й завтра, і надалі

Грає, бо не може він не грати.

 

Ллються ті мелодії, як повінь,

І звучить то форте, то піано.

А у вікна заглядає промінь

І цвітуть дерева біло й п’яно.

 

Кожен день вражає перехожих

Гра ця досконала і натхненна.

Й музикант лишатися не може

Невпізнаваним і безіменним.

 

…Люди на концерт ідуть. А в залі –

І аншлаг, і оплески, і слава…

Кожен день він грає на роялі.

Він – без рук. А грає лиш уява.

 

10.05.2023

 

 

 

 

***

 

Свічки каштанів запалює Київ –

Сліпнуть від світла того ліхтарі…

Знову сиреною ніч моя виє.

Промінь надії на спокій – згорів.

 

Висить над нами ця прірва небесна.

Де там ті зорі! – Снаряди летять.

Кожний з них здатний життя перекреслить

Або домівку чиюсь зруйнувать.

 

Ворог не спить. І не сплять оборонці.

Ніч у напрузі пройшла недарма.

І над землею стражденною Сонце

Сходить. І вже відступає пітьма.

 

Боже, світанню би тільки радіти,

Тільки б всміхатись ясним промінцям!..

Але – вся радість осколками бита,

Рани і біль розривають серця.

 

Ой, не останній це бій, не останній…

Скільки ще треба напруги і сил,

Щоб наставали лиш мирні світання

І не тріщала земля від могил.

 

В пеклі згоріли щоб «гості» незвані,

Та відступили тривога і страх,

Щоб милуватись свічками каштанів,

А не ридати в прощальних свічах.

 

27.05.2023