1968 рік.

Мене ще нема.

А ІВАН Івана Чендея уже є.

2024 рік.

Івана Чендея уже нема.

А його ІВАН є – і він живий, вартісний, глибоко-глибинний, духотворчий.

БЕРЕЗНЕВИЙ СНІГ побачив світ 1968 року у комсомольському видавництві МОЛОДЬ у княжому Київі. Наклад 30 000. Надруковано у Білій Церкві.

Цензура лоханулася – пропустила коромолу, але ЦК а СПУ нє дрємлят – книжку заборонено, вилучено, автор потрапив у немилість.

За що?

Розглянеме сю книзь по семітськи зправа наліво.

Отже…

БЕРЕЗНЕВИЙ СНІГ. Хлопчик Микулка хоче мати тата. Просто тата. Й усе. Тато – партійний чиновник. Він ходить у високих коридорах – дарма, же дрібний  чоловічок. У коридорах свої правила, вони самі по собі надають йому, дрібному чоловічку, суспільної ваги. Але він дрібний духом своїм – не тільки посадою.

Вуйко Степан мовить «Твій тато розчахнувся на льоду».

Початок новели звучить дещо бойлавно: «на дивні дороги», «і потаємна якась напруга – наструнилася і бринить натужно, потаємно».

Микулка «ураз ніби і не пив вина, такий свіжий».

Телефонує татові.

Зустріч.

Почекання.

Тато розмислює, де і як перестріти сина, аби не перестріти однокоридорців,

Син уперто чекає.

Падає березневий сніг.

«А може то хвилини тягнуться цілими годинами?»

Тато хоче одкупитися чимось – у нього дома інша сім’я, Вавилко.

Але микулка хоче тата, цілого тата, рідного.

Але він духовно мізерний – тато його.

Тому Микулка іде пріч.

«Міряв тротуар непомірно довгими кроками».

 

ПІҐУЛКИ З-ЗА КОРДОНУ. Головна героїня – проста сільська жінка, яка має діти у селі і сина у місті – начальник.

Потрапляє до шпиталю.

Усі погляди – погляди усіх – спрямовані на сина.

Приїде чи ні?

Інтриґа.

Митриха вельми поважна а уважана у селі жінка – усі воліють її провідати:діти, сусіди.

От самохарактеристика сусідки: «Я їх, кумо, голий раз у житті виділа, а більше навіть за гроші золоті мені їх най ніхто не показує», «біль, кумичко люба, нікому не панить».

«А ліва нога од серця кров бере».

«Зварити леквар».

«Штимувати».

«Добрим щастям».

«Бездітка».

«чужі кути вимітає».

Син жениться не за сільським звичаєм. Да ще і у  жнива – для села річ немислима -- «Тепер роботиці у чесного чоловіка стільки, що росу нема коли з чола витерти. Хто видів у такий час женихатися».Жінка Акуліна – сливе Акула у Митришиних устах. Онук – Іполит. Але характером – у чоловіка покійного Митра – у діда, уласне – «шибав камінням за перестиглими грушами», але діти розсварилися і сільські ужили до міщука своєї знущальної примівки: «Епалит бабі до спідниці прилип». Акула у гніві забирає дитину з села.

«За високі ґруні, за семі перевали».

«прикрадьком».

«сважаються».

«одмандрувала».

«Чому ви за мною ідете як ворона за плугом?»

Бодниха: «Я тоді щаслива, коли-м здорова, коли маю руки дужі та у мозолях, та коли мої руки пахнуть сіном, та отавою, та яблуками, та хлібом ».

«присватовується».

«та бодай собі тут наговоримося» -- себто у шпитали.

Митриха про сина – «чекаю його так як каня дощу».

«Пахло дивною людською щедрістю».

«Затишок і тінь саду дихають прохолодою».

«вона хляне».

Митриха, одходячи зі шпиталю,  «аж утретє заходилася щедро дякувати одними і тими ж словами».

Син не приїхав.

Зайнятий, начальничок.

Піґулки приїхали без сина.

 

ЛИСКА. Ґеніяльна новела з карколомними психологічними поворотами а певне знущання автора з народної примівки про сон рябої кобили.

Головна героїня – стара випрацювана шкапа у руках захланного а жорстокого цигана Лиска.

Циган приводить її до колишнього ґазди і пропонує йому купити шкапу.

Ґазда схильний купити заради її колишньої ревної праці на нього – своєрідна шкапопенсія – але ґаздиня не потурає такій легковажній а марнотратній доброті.

Циган веде шкапу пріч і полишає на полонині на поталу вовкам.

І шкапа дає собі волю – упадає у сни а спомини.

«граблицею».

Ґазда «стояв потетерілий а потерплий».

«Між очима застиг упертий ведмідь».

Ґазда «потривожений згадками давно уплинулих літ, що нагорталися нагально і навально».

Ґаздиня: «а ти імився як сліпий до плити», «чуєте, людкове добрі».

Кобила: «то чуючи за собою легкі повзкі санки».

«порослим очеретом і шашем боліт».

«тільки високих смерек далекий шум долинав притишено, приглушено, бо ним одним тепер полонина дихала».

Кобила «почула, як вода леденить її усю».

«Сипко зашуміло у новому міху насіння».

Раптом кобила мовить правду про свого ґазду – жорстокий, забирав од неї дітей і продавав набік.

Йо.

ЛУНА БЛАКИТНОГО ОВИДУ – річ автобіоґрафічна.

«кумісний хліб».

Татова філософія: «Чесно робити тяжко, але од чесної праці легко на душі».

«клипава крисаня».

«Не штука убити крука. Штука піймати крука».

«ватра гріла тільки спереду».

«теплина».

Дим у хаті – «ми чули його на руках, коли несли до уст скибку хліба, з димом ми і вечеряли, і лягали спати – а він усе одно був солодкий».

«ложки-цинянки».

«джерело текло з далеких глибин гори, тому вода була особливо холодна».

«усихала росохотицями».

«пахучий випарок».

«укарнати».

Характер – «Аж би зубами а складу».

«керечун – невелика біла хлібинка, спечена до свят».

«На готовий хліб зуби знайдуться».

«піпа пропікається, тютюн у ній тлоїться».

«звір муравий».

«по доброму схвильований».

«а бодай ти наївся сирої землі – наче простогнала».

«сріблиться смугою ріка».

«затаїв я у собі таку думку і навіть з братом не ділився».

«даючи собі знак голосом».

«нема більше казки мого далекого і такого близького дитинства – мрії весни, радости літа, задуми осени і зимової загадки».

«до мене промовляє холодним лобастим камінням земля».

«челлениця»

«то не гріх а спасіння».

«тільки піп з хати через пороги, як чорт до хати через  пороги -- тьовх».

«пішов на пристаю до села через ґрунь».

«вогонь страшніший води. Після повени щось да ізнайдеш, а по вогни -- нич».

«гуділи гомоном».

І нарешті вершина творчости Івана Чендея а української прози загалом – у закарпатській гілці української літератури такої великої сили хіба тільки роман Юрія Станинця ЮРА ЧОРНИЙ, але го було оприлюднено уже ув незалежній Україні, а Чендею Бог поміг явити світові свою глибоку вершину а вершинну глибину при большевиках у 1968 році.

ІВАН.

«Кру-кру-кру – тривожне, протяжно падало на ліси а гущавини  чагарів по обочах, никло у глибоких нетрях і глухло по хвилях натуженої талими водами прудкої ріки».

Такий неймовірної сили заспів сеї повісти – а уластиво – роману.

І далі: «На теплих вітрах на сонці просохла земля».

Іван Каламар – головний герой роману – що побув колись у большевицькій прислузі і ніяк не годен того забути, іде проти Бога і проти усіх, хто віру у Нього уособлює.

Першою під гарячу руку потрапляє го теперішня жона. Вона побожна і шанує Великдень – постить у страсний тиждень. Каламар – нє. «Думаєш, шапкуватиму перед тобою?»

Лейтмотив журавлів як потаємний одгомін ремінісценції з ЧУЄШ, БРАТЕ МІЙ Богдана Лепкого проходить через увесь твір – «прилинало далеке глухе пташине промовляння».

Розвередивши душу жоні Іван Каламар удається у дім до иншого Івана – отця Стаха, же мав колийся иншого Івана – сина – однолітка Каламаревого. Але згиб му, тепер на стіні – патретом.

Отець «придивлявся до гостя тими допитливими очима, якими хотів прочитати усе, що було написано і чого не було написано на лиці Івана».

«гість ступив через другий поріг».

Каламар вимагає од отця сегоріч не святити паски. Ге ж.

Стах розмислює уголос достатньо філософічно: «найстрашніші дороги здаються нестрашними», «казки з неба не упали, як не упав з неба і сам я»

Гість натомість «удався у прихваляння».

«Тільки якийся мусай так рано міг до нього її привести».

Покинувши оселю отця Стаха Каламар прямує у чайную, де здибає свого крумпля Фіцачка.

«май розум при собі».

«хто з попами а жонами оре, той сраков волочи».

Про жін – «біда з ними, біда і без них».

«Побратими випили. Глибоко і протяжно процідили повітря крізь шматок хліба».

Про горівку: «-- Бодай з каменя текла. – Та й не висихала».

«Аби ти знав, що на світі добрі люди ще живі».

Каламар згадує свою першу жінку-небожку – Марію: «мішала у горщику-залізняку токан», «широкий місяць уже не висів над густим темним лісом, а мив лице у воді», «тулився до неї, чув, як дихає і пахне зеленим полем, проростаючим лісом і теплим молоком», «чув м’яку руку жінки, що пахла гірським полем і лісовим вітром, коли лежав лицем на її руці у колибі далеко-далеко од села», «хаща притишеним шепотом шепотіла».

«-- А правду кажеш? – ніби за щось хапався Каламар».

«Ми уже і так чуєме у голові дурня».

Сиділи у чайній, кружили своє – «не поспішаючи, повільно, мов ступити мали до холодного броду».

Далі – рейвах а пожежа на цвинтарі: «хрести хрускотіли сухими кістьми і лицарями падали на зелений весняний моріг».

«Верховинське сонце ховалося за насуплений похмурий овид».

«Цвинтарем ліниво стелився дим».

Далі – знову Стах, але уже не священиком а священнодійником коло вуликів: «од бджільника, же стояв недалеко плетеної з фашиння огорожі, пахло вощиною. Повітря повнилося легким і лагідним гомоном пори, коли мошва почула силу життя і вироїлася».

«завівся у бджоли».

Каламар знову у Стаха – «я прийшов на два слова».

Стах: «Старість, коли її собі заслужиш, прийде і до тебе», «Хто на яку гору може, на таку піднімається. Буває, же на гору і піднімають—тільки умій триматися… Буває і так, що на горі підпирають з усіх боків підпорами, аби небораку вітром не здуло… Але хто якими дорогами може і уміє, такими ходить… Дороги призначені кожному».

Каламар у похміллі: «у роті гірко. У горлі сухо, а ув отрунку--- ніби з нього хтось вирвав чи випоров щось».

«примовки і перемови».

«Іван узявся цікавістю».

Каламар на рівній дорозі пацив стрічу з чорним чоловіком --- сливе дідьком -- а повередив ногу. Лежит у шпитали.

Там само дід Ясенова – скрипаль – же вони з Фіцачком го силували у чайній до пиття, а він не дав си.  

До Каламаря прийшов голова ССТ – «сей собі розпитував, що так як, та коли,  та де, знову що, та як… »

«хтось пустив сумнів».

«страх по мені біжить».

Духовний двобій з отцем Стахом Каламар програв.

Але і зі скрипалем Ясеновою не виграв. Ясенова – усмак – виграв – і то добре виграв у гуцульському значенні сего слова —його: він змусив го згадувати, коли був найщаслив а найнещастен теж – а то моц кєжка робота для такого драба, як Каламар.

Був начальством по войні, реквізував у ворожого елемента майно.

Сам тішився епікурством – «їж роте, пий роте, веселися».

Але ся веселія – з чужого горя, з чужих удовиних сліз. І удова кляне – ся біблійна удова, чия лепта найменша, але найвагоміша, бо од серця і з останнього – «А Бодай вас узяло у сині скали. А Бодай вас не принесло і на Судний день. А Бодай ви не мали радости з того, з чого найбільше сподіваєтеся. А Бодай вас возили на візку без рук а без ніг». І Господь почув удову – а Бог буком не б’є.

Каламар хоче, аби дід Ясенова му заграв на своїй скрипі, але дід Ясенова уже на правді – «ніщо, ніщо йому не говорило так про смерть, як навіки покинута одинока скрипка».

«нема села без болота а лісу без терня».

Каламар іде услід за дідом Ясеновою.

Тато го пережив сина.

Діди гомонять при піпі – згадують примарів за мадярів, хто що зробив для села а людей.

Каламар нич не зробив. Нич.

Літери на хресті – «так. наче тепер уже у сьому була уся його вічність».

Большевики спохопилися, бо пропустили у друк ґеніяльний роман ІВАН Івана Чендея про українське буття: ВІРА, РІД, РІДНЕ, ВІЧНЕ.

Там і про большевиків було – про чиновників – але воно здохло разом з большевиками.

Українське – вічне – допоки є хоч один українець – носій українських цінностей.

Лиска – теж українка, бо знає свою правду і марить у своїх снах.

З Микитки виросте достойний українець.

Митриха умре щаслива у колі роду свого.

Іван Чендей виріс з Черемшини а Стефаника, творив поряд зі Станинцем (ЮРА ЧОРНИЙ) а набув своїх літературних наступників – Дмитро Кешеля (КОЛИ ЗАГОВОРИТЬ КАМІННЯ), Іван Яцканин (новелі).

Чекаю, коли серед моря макулатури прийде до читача масовим накладом ґеніяльний роман ІВАН Івана Чендея.