Заудячуючи уласнику Купідона Федору Баландіну українські поети (а до гарячої фази війни з Хуйлом і москвороті) мають змогу щосуботи зібратися на першу каву і почитати-поспілкуватися.

Уластиво упоряднику дуже важко було формувати антоложку з погляду традиційних укладань подібних антологій, бо вартість мають не самі твори (хоча і вони теж), а сама атмосфера кожної зустрічі, уміння слухати, уміння переконати у своїй художній правоті, уміння бути у літературі не самому.

Разом з тим упоряднику було і легко теж, бо що ж – кожне нумеро Першої кави . має свого вінера чи вінерку. Бери, ліпи, хуяч.

Та й таке.

Імена знакомиті: Ігор Мітров, Юлія Петрук, Сергій Рубнікович, Олександер Корж, Ігор Астапенко, Ірина Павленко, Андрій Рассказов, Ґєник Бєляков та инші.

Та є два імени у сім альманашку, які для мене є знаковими.

Перший – Ігор Мисяк. Він дуже любив ходити на Першу каву і виборов дві з них. Добре, же два вірші Ігорка потрапили до антоложки.

Ігора уже рік як нема на сему світі – Хуйло убило його.

Тепер на Першу каву ходжу я.

За Ігора.

Його не замінити, але усе ж…

Було би чесно а вартісно – установити меморіальну плиту на причілку коло уходин до Купідона.

Літфорум а Український клуб готові долучитися до сього.

Друге ім’я – Василь Соловій.

Він зараз працює на військовому телебаченні.

Його вірш – спокійний, непоквапний але твердий у своїй художній правоті. Сей голос ні з яким иншим не сплутаєш, бо за ним – характер, глибина світобачення, світло у душі.

Тепер у Василя (а його дружини Ілони – до речі, вона теж є ув альманашку) є Василина – їх спільна поема, пеан життю а українському майбуттю.

Ось сей вірш:

Дивно мені бо стежка забула мене

Стежко забута куди ти ведеш питаю

Стежка моя сто раз на межі ламана

Каже мені а хіба я Василю знаю

Хто має знати один лише чорний пес

Передо мною винюшкує свою тривогу

Де мені знати хто там серед небес

Водить вростати стежки у великі дороги

Час бо спинитися і заховатись у сад

Небо напльовує дощик – небу плювати

Каже стежка вертайся Василю успак

Нащо дивитись тобі як буду помирати.

Василь Соловій.

Отже – ідея Юра Позаяка – перенести на український ґрунт заґребсько-горватську традицію збіговиськ у княжому Києві прижилися а пережила навіть Сашка Гарматного – тепер вона пані Рада Чикаленко.

Йо.

Чекаєме другий том.

Юний Вареле, не барися із сим.