Вірю в сонце!

Напис на каблучці Соломона:

«Все минає, тож і це – мине».

Посмішка гірка, сльоза солона,

Та хіба зупинить це мене?

 

Ранок не світає — сутеніє.

В серці невдоволеності щем.

І надія безнадійно тліє,

Вся ущент просякнута дощем.

 

Але я затято вірю в сонце

Все здійсниться, як в дитячім сні

І в моє зарюмсане віконце

Влучать теплі промені ясні.

 

І буденна радість непримітна

Розхитає моноліт ночей —

Випадкова посмішка привітна

І раптовий зблиск чужих очей.

*   *   *

Пам'яті М.М.Бондаренка

Трагічний зорепад — зірки найяскравіші,

Зриваючись з орбіт, сиротять небокрай.

Їм сяє інший світ — екслібрисів і віршів

І незбагненних мрій, що прозрівають рай.

 

Не осягнути нам, не визнать достеменно

Цих дивних душ вогню, їх вектору, мети

Ми можемо лише рівнятись на знамено

Лише тримати стрій та пам‘ять берегти

*   *   *

Повня

Тихим сумом сріблястих мережив,

Павутиннями мар потойбіччя

Моє серце самотнє бентежив

Місяць білий. Благала: «Поклич!» я.

 

Метушливо, тривожно чекала

Збила крила, долаючи грати.

Так невмло, наосліп, шукала —

Як метелик вогненної страти.

 

Сяйво віялось зоряним пилом —

Це як решетом воду носити,

Як іти за примарним вітрилом

І тим шляхом себе розгубити...

*   *   *

Дозволяю, йди

Дозволяю, йди крізь мою душу.

Хочеш, то спочинь, а ні — транзитом.

Зупинятись силою не змушу.

Вас багато, де усіх подіти…

 

Залиши, як хочеш, подарунок,

А як ні — на згадку можеш взяти

Чарівний віконний візерунок —

Потаємних мрій ажурні грати.

 

Випадкові перехожі долі

Вдача випадковості мінлива…

Ти ж бо, як зажди, без парасолі,

Бо таких як ти, кохає злива.

*   *   *

Тенгрі-Небо

Як схоче Тенгрі-Небо, так і буде.

На волосінь підвішені згори

Ми, чорно-білі іграшкові люди —

Кумедні ляльки шахової гри.

 

Нас щонедень на міць перевіряє

Ця волосінь — вібруюча струна

Й свої обійми вічність  відкриває

Палкі, мов сонце, темні як труна.

 

Крила

Обіцянка в голосі бриніла,

Погляд пестив душу, обпікав.

І поволі відростали крила

Ті, що час вже ген-коли відтяв.

 

А надворі осінь — зливок світла,

Рай і пекло відчайдушних мрій.

Я до тебе зовсім ще не звикла

І смакує медом слово «мій».

 

Золотавий біль, багряна втома

Мерехтить, пульсує, підійма

Перекати-поле невагоме —

Почуття, що коренів нема.

 

Птах кохання вільний — тільки крила,

Як кришталь тендітні, осяйні.

Я їх не вагаючись розкрила,

I не розумію слова «Ні».

 

Пані осінь

Підібгавши спеки довгі поли,

Йде від нас старе змарніле літо.

В полинову куряву одіте

Першачків згуртовує до школи.

 

Забирає почтом вірну свиту —

Шорти-пляжі, бур'яни-городи…

Й розгубиши барв винагороди,

Поспішає в інші весни світу.

 

А на оксамитовім дивані

Свій пасьянс складає неквапливо:

Чорнобривців, айстр духмяне диво,

Осінь золота шляхетна пані.

 

 

*   *   *

Завмерла осінь.

Сірість за вікном,

Застигла мить

Дрібноморосо-млиста.

Розмиті межі…

Майже

віщий

сон

    Розміреного

долі

  падолиста.

 *   *   *

Хата

Наймиліша серцю — рідна хата,

Де дітей твоїх лунає сміх.

Не найвища, зовсім не багата

Та проте дорожча від усіх.

 

Як би не вітали нас гостинно

Доброзичливі чужі краї,

Та вертаєм, стомлені, уклінно

Виблагати спокою її.

 

Марять нами вікна — зорі ночі,

Стіни стануть дружньо, пліч-о-пліч,

Й загляда закохано у очі

В рідній хаті найдрібніша річ.

 

Серце мрію втрачену шукає,

Ген за обрій синій кличе птах   

А ночами, сниться гомін гаю

І стежина в мальвах-соняхах.

 

Та чого б не зважились прохати:

Славу, велич, дальнії шляхи

Нас завжди чека терпляче хата –

Лікувать, сповідувать гріхи.

 

*   *   *

Пекло червоно-чорне

І морок, і морок, морок,

Морок мене огорне.

Де ж Ти, Мессіє, де?

Під тягарем гріха

Я і сліпа  й глуха,

Серце до Тебе йде...

А людство, немов дитя,

Бавиться полум*ям вічності

Й вірить в земне життя.

То де ж Ти, Мессіє, де?

Я зовсім уже слаба,

Я вже нічия раба.

Чи царство Твоє гряде,

Чи серце моє діжде,

Де?!

*   *   *

Мені нема до тебе діла.

Шкода, раділа передчасно.

Як грали блазнів — лицеміри!

А все ж було до сміху ясно.

*   *   *

Зачаїли подих срібні шати —

Як дитя сумне, чекають дива.

Їх душа незраджена, цнотлива,

І мені не хочеться брехати...

*   *   *

Коли богам набридне нас любити

Й натхнення утіче крізь глечик битий,

Чи зголоситься хтось, підставить плечі

Безкриле серце нице прихистити?

*   *   *

Чому так рідко і лише на мить

Ми зустрічаєм поглядами небо

Всі, як один, закохані в блакить,

Свої «бажаю» змінюєм на «треба».

*   *   *

Як важко вимовить: "Кохаю",

Сказать: "Пробач" — складніше вкрай

І майже неможливо, знаю,

Шепнуть: "Мені не наливай"!

(трошки гумору)

*   *   *

Поглянути в очі? Не треба,

Бо шкода… Мій погляд — вбиває.

Я краще дивитимусь в небо —

В зіницях ненависть палає.

*   *   *

Клітка

Розтуляю долоні

І тебе відпускаю

Я ніколи в полоні

Почуття не тримаю.

 

Вільна в серці й назовні,

Полонити не вмію

В клітці, навіть коштовній,

Від неволі чманію.

 

Люди думають - сильна,

Вільна птаха крилата,

Та душа божевільна

Власним страхом розп’ята.

 

Якось втратила Бога -

Сам на сам потерпає,

І тому вже нічого

Й ні до кого не має.

 

Краще долі сидіти,

Ніж під хмари злітати,

Краще вік не любити,

Аніж зради зазнати.

 

Серця більше не маю -

Власним страхом розп’ята.

Я тебе відпускаю,

Відчиняю дверцята

*   *   *

 

Роздуми про кохання,чемність

та сублімацію

 

Сублімація… Втеча

Від закону буття,

Перемога стареча

З присмаком каяття.

 

З відголоском зрадливим:

Це чуже, це не наше…

Бути надто сміливим —

Дурня страдницька чаша.

 

Вчись долати бажання —

Неабияке вміння.

Бо колись, за кохання,

Побивали камінням.

 

На хресті розпинали,

Та і зараз те саме,

Щоби не забували,

Вміли бути рабами.

 

Пульс натхнення земного

Хоче,прагне і буде

Та гляди,щоби того

Не помітили люди…

 

Тобі боляче — можеш

Знов почати палити,

Чи,якщо допоможе,

Дзвінко посуд побити,

 

Або торта купити

Із горіховим кремом,

Бо за це порадіти

Також можна окремо.

 

Як не в змозі кохати,

Рвати душу на шмаття —

Пробуй вірші писати

То є чемне заняття.

 

Сублімуйся,мій друже —

Неабияке вміння.

Щоб не вийняли душу,

Не забили камінням.

 

Перемога стареча,

Шкутильгаве здолання.

Сублімація — втеча

Від живого кохання

*   *   *

 Сонечко (доні)

Люби життя, його підводні течії

Усі його незвідані світи!

Ти виструнчи дитячі ніжні плечі і

Промінчиком промовисто світи!

 

Хай серце в грудях яскравіше сонечка,

Веде тебе невпинно до мети

І нас навчи, маленька мила донечка,

Любові краплю кожну берегти!

*   *  *

 

Фото в соняхах

Літнє фото в соняхах — то святе

Без такого літо — не літо.

Треба встигнути допоки цвіте,  

Доки не змолочено жито.

Доки мирна неба блакить,

Не нажахані сиренами діти,

Світ за крок до прірви, за мить...

Та є ми — ми обираємо жити!