Працюючи над темою українського декабриста Івана Сухині читаю усе, що стосується декабризму.

Потрапила до рук повістина В. Кардіна (Еміля) ХВИЛИНА ПРОБУДЖЕННЯ про незвичайну долю талановитого письмака, бунтаря, яйцеголового Олександера Бестужева – Марлінського.

Люблю його прозу. Його «бистрі повісти», як мовив про них, Сашко Гарматний – се свіжість, радість, екшен, глибина, характери, подвійне дно.

А тепер знаю ще і його дивовижний життєпис.

Тато Олександер, син Федора, -- з московитських дворян. Мама Параска, донька Михайлова, – з простих міщан міста Нарви. Їй було 15 літ, коли опинилася біля пораненого артилерійського офіцера. Вони побралися. 1806 року український маляр Володимир Боровиковський напише її портрет.

Кардін яскраво а просторо розписує прощальний – останній у щасті – обід у домі матері (тато уже помер на той час). Се був переддень 14 грудня 1825 року.

На сему обіді були доньки а усі п’ятеро синів – Микола (морський офіцер, автор книжки про Голандію, історії флоту, має роман із заміжньою жінкою Любов’ю Степовою), Олександер – офіцер, письмак, видавець. Михайло – теж офіцер. Петро – так само. Павло – наймолодший – юнкером. Усі, опріч Павла, декабристи. Але чаша гірка не омине і його.

На обіді подавали зупу з рябців з пармезаном а каштанами.

Підбадьорення – цікаве слово. І приклад підбадьорення: «Дєржавін, Дмітрієв були у підбадьорення призначені міністрами».

Олександер Бестужев-Марлінський ціле життя змагав а знемагав од дружніх стосунків з Алєксандером Пушкіним: «до того близький, же ріднить навіть незгода». «з вами неможливо бути скромним» -- пише йому з Кішінеу Сашко Гарматний.

Чому Марлінський? Містечко Марлі під Пєтєрбурґом, назване так за назвою озера, де рибок на годування скликали позвуком белика. Коли Микола перший дозволить героєві повісти друкуватися. Але не під своїм прізвищем – треба було обирати псевдонім. І тут містечко своєї першої служби йому си придало.

Морську хворобу лікують чорносливом – цікава деталь.

Його найближчим колегою-письмаком а співвидавцем альманаху ОПІВНІЧНА ЗІРКА був українофіл Кіндрат Рилєєв. Коректором у них співпрацював український письмак Орест Сомов. На одміну од своїх колег, він не пішов у потаємні товариства. Мудрий був. Альбо горовитий – прожив небагато, усього 40 літ.

Альманах мав і літературний, і комерційний успіх.

Якщо Сомов понадто простудливий, то Бестужев-Марлінський понадто діткливий. Коли Рилєєв приховав од йОго якуйся деталь, він пориває з ним, мовлячи листовно : «ти чимало мені винен своїм неодкровенням».

Поряд з Рилєєвим маєме постаті декабристів – Гаврила Батенькова (унікальний епізод 1814 року, коли уже був на купі трупіві склав пальці у масонський знак – його витягли двоє французів-масонів а порятували од смерти), Івана Пущіна («саме ім’я – запорука достойних намірів »), Петра Каховського («з людьми сходився тяжко, був обтяжливим для них і для себе самого»), Владіміра Штейнґеля , а також  Петра Вяземського, які не приєдналися до заколоту.

 Образ мудрого теслі: «Раз людина зробила, людина і напрвить», « не топір теше а тесля».

Слушні цитати  з Марлінського, вагома і для нас з вами: «там, де нема пристрасти до свого, там скоро з’явиться пристрасть до чужого», «вам пропонують купити мир – тимчасовою поступкою своїх прав а одвічним соромом батьківщини», «поступки стають чужим правом», «розум як порох – небезпечний тільки у стисненому вигляді», «з рідного племени вилонюються вороги».

Автор повісти пускає чительника свого до літературної кухні Марлінського: «однаково дорожить і правдою, і вимислом», «чи тямлять сі дорадники, як тяжко писати людині з душею і для душі? Чи знають, же хист – се буття автора і же він тринькає для забави читацького світу кращі миттєвости свого буття, отруюючи усе – своє -- инше», «якщо ви не плакатимете, читаючи їх, -- альбо ви, альбо я – без серця», «сюжет – дитя фантазії, але подробиці – плід спостережень».

«Сенс необхідности», «одчайдушні голови а заячі серця», «омріяне» -- се уже Кардін.

Кардін уміє іронізувати: «де-де, а на ринку відомі будь-які державні секрети».

Є у повісти і образ царя Ніколая Пєрвоґо. У нього своя логіка: «чимось треба жертвувати. Аби самому не стаи жертвою», «страх має рости, аби до нього важко було звикнути», «уміння вичекати дарує перемогу».

Після поразки – розгром.

«ніч тривала удень».

Тюрма.

Форт СЛАВА.

Образ наглядача українця Хоруженка.

«Поразка – теж урок, для кожного -- свій».

Іркутськ, Якутськ.

Тінь Івана Сухині.

Захар Чернишов.

Співжиття ув одному домі.

РоздІл.

Кавказ.

Йому допомагає поляк Тадей Булґарин. Без сеї запомоги було би геть зле.

Друк повістин у столиці дає гроші, якими може ділится з барами а матір’ю-сестрами.

Так само йому запомагають Микола польовий а Микола Ґреч.

Тифліс.

Пушкін (ще живий), Ґрібоєдов (уже мертвий), Фаталі Ахундов (молодий).

Дербент.

Сім’я Шпитнікових, яка знає а шанує його як письмака і сприяє полегшенню солдатчини.

Усе ж таке буття-небуття «смертю назвати грішно а життям совісно».

Характер Бестужева-Марлінського у його розмислах: «Я завше надавав перевагу шаблі перед кулею. Дрібні негаразди важче переносити, аніж дужі недоладности», «небезпека для мене насолода. Не тільки задоволення», «нема сну на мою утому; нема сліз на нудьгу. Думка про смерть гніздиться у душі: порох пахне ладаном. А світ чудовний».

Звучить як заповіт.

Його уб’ють чеченці при штурмі мису Адлер.

Тіла не знайдуть.

Полишаться твори, мама, сестри, брати.

Петро збожеволіє.

Павло стане пропащою силою.

Микола з Михайлом поневірятимуться  у неможливих сибірських умовах.

Отже, що нам, українцям, чинити зі спадщиною Марлінського а з його життєписом?

Переконаний, с етреба перекласти українською – і життєпис, і спадщину. І тоді вони стануть набутком української культури.

Хіба ні?