Твориво Юрія Давидова ми уже розглядали – тоді се була книжка про українця Германа Лопатина: http://litforum.com.ua/index.php?r=18&a=8158

На сей раз – повістина про Дмитра Лизогуба, же має назву НА СКАЧНОМУ ПОЛИ ПОБІЛЯ БОЙНИ.

Давидов заповнює повістину подробицями свого особистого знання тюремного життя: «тюрма одходила до сну. Вона одламувалася од міста і світа, поринала потемки у серпневі вологі сутінки», «у тюрмі той, же спить, бачить усе начеб у прияві, а той, же не спить, неначеб у сниві», «тюрма похмуро затихла».

Бо про Дмитра мало що є.

Прожив коротке а безглузде з погляду української нації життя.

Чи ні?

Гляньмо.

З одного боку – давня українська родина Лизогубів. Їхній пращур зрадив Мазепу.

З иншого боку – родина Ґалаґанів. Їхній пращур теж зрадив Мазепу.

Існує леґенда про прокляття над Ґалаґанами. Воно справдилося через кількаро поколінь -- на єдиному синові Павлові, кий пішов гнити у юному віці.

На Дмитрові справдилося прокляття над Лизогубами – він теж згинув у безглуздій ловитві ілюзії справедливости.

Його маєтки а коштовности (картини, до прикладу) могли стати у пригоді українській нації. Але вони пішли на боротьбу за уселюдську – космополітичну --- справедливість.

Чи ні?

Давайте розбиратися.

Юрій Давидов нам у поміч.

Отже…

Багато українізмів: вертатися, смалив, коржавіти, передвечір’я, скрип, постук, прихмурився, і заради кого?,бери хоч жменю, у семи водах миті, коханий родич, перекорялися, опівнічничали, випростав, набірня, одчинятися, лаються, стежкою, страшенний, вогнепальна, без догляду, лискучі, руда (прикметник),кривди.   

Неоднозначний герой – Вільє де Ліль-Адан, же є воднораз і поліцейським, і маляром. Дивне поєднання. Але так є, бо «нема правди, опріч правди краси». А далі стихія пеану Одесі: «Не одним зором, але і диханням, не одним диханням, а усією сутністю а посутністю одчув, як йому бракувало на Півночі сього інтенсивного світла, сього бенкету фарбів, сього самотворчого вибуху тонів а напівтонів».

Сентенція: «твоє місце визначає довжина твого простовола».

«У сій службі варто бачити служіння» -- гірко мислить герой. Але істинне го служіння – у малярстві. Але і чорну роботу тра робити – за ню гроші платить. Хто? Імперія.

Тюрма.

Коридоний наглядач Трюхлий. Приїжджий з Москви в’язень-кат-вішальник Фролов.

Зубчевський – тюрмар, же одповіда за технічні питання: трунва, одспівування, шибениця, поховання.

Розмова з Лизогубом – «говорив, начеб уголос мислив».

А Дмитро мріяв про чернігівські кальоші, же сягають колін. Цікава деталь.

Політичні – державні – злочинці: да усе українчики: Чубар-ов, Лоґовенко, Лизогуб. Віттенберґ – німчик.

Гірка самоіронія: «маю честь донести…»

Дмитро Лизогуб: «у неовихватну хвилину».

Сендецький – військовий, кого потягли у коло присяжних воєнного суду. Одеса: «Дощі прибили тонку пилюку і приглушили смрід».

Сендецький мислить: «істинна справа справуєсь не тут і не сими, же тут є».  

Дмитро Лизогуб постає перед читачем у двох іпостасях: тюрма, останні дні перед повішанням і коротке насичене життя.

Дитинство, грачка з Павлом Ґалаґаном – ще живим – і «вітці любувались насліддям своїм».

Седнів. Тато Андрій – музиколюб, композер а українолюб.

Дядько Ілля.

У Пєтєрбурґє несамохіть знайомиться з Іваном  Фесенком – бідним студентом, кий пішкома ішов до імперської столиці, аби стати до научання, помагає му. Разом їдуть за кордон, де зустрічаються з Бакуніним і Лавровим.

З Бакуніна кплять, а з Лавровим розходяться на ґрунті національному: вони переклали оповідку українською, а московитський шовініст сього не сприймає.

Фесенко: «Поки горло не перекусять».

Лавров: «суперечка, панове, є ознакою життя».

Поезія: «Чи підслухаєш, як росте трава? Чи підслухаєш, як до серця скрадається покаяння?»

Отець Віссаріон: «покара – не мста, а виправлення», «перших християн як устрашали. Але ж заперемогло християнство. Мучеництвом заперемогло».

У житті Лизогуба з’являється Фьодор Куріцин – московит а революціонер  із селян. Він ненавидить аристократизм Лизогуба а також його українність. Не диво, же  він здасть його потім з подрібкаами імперії.

Козацький звичай: «на горілку дмуханути – нечистого зігнати».

Противага: Пєтєрбурґ – Чернігів: «Чужий а чужденний Пєтєрбурґ не торкав серця. Седнів був по сімейному близьким і тільки древній Чернігів навіював щойся урочисте і разом з тим інтимне: твоє я витало у давним-давно минулому і се давним давно минуле тривало трибом у твоєму я».

Українна постать учителя а письмака Миколи Вербицького, кого імперія видруляла з Чернігова на Московщину.

Розмисли Дмитра: «переконання потребують розмислу», «віра потребує управління».

Володимир Дриґо стає повноважним розпорядником капіталу Лизогуба. Він любить го. Він го береже, і береже од йОго йогО кошти.

Лизогуб не має сім’ї, закохання.

Має Валеріяна Осінського – се його сім’я. Лизогуб «побачив у ньому майбутній центр у майбутньому центрі», «вони лежали поряд, тісно лежали, плечем до плеча. Кожен був упевнений у тім, же знає мислі іншого. І не помилявся».

Городище, де народився Семен Гулак-Артемовський, оседдя Яхненків-Симиренків. Розкрутили вони свою цукропромисловість.

Боротьба національного а революційного – роздирає Лизогуба.

Зять Симиренка Андрій Желябов.

«Слухати вони чули але не слухалися».

Генерал-губернатор Тотлебен: «якщо робиш що-небудь корисне, обов’язково заважєш людям жити». Його називали обрусителем Польщі. Він конфірмує – підпише смертний вирок Лизогубові, хоча знав його тата.

Зубчевський: «біда з дітьми – хоч і виростуть,а серце через них мре».

Сестра Гоголя-Яновського: «Очі були засмучені, і, як усі осмучені очі, добрими».

Дмитро при ній «сам собі мликанув хлопчиком».

Раптом – пеан славню ЩЕ НЕВМЕРЛА УКРАЇНА. Неймовірно. 1978 рік. Се у Москві. У самій Україні за се дають 5 літ таборів. Давидов нічого не боїться -- він уже своє одсидів.

Генерал Платон  АнтонОвич: «переможеме, так, але хребтом, м’ясом». «подумав про себе, як колишній заколотник, приречений на пожиттєвий трепет».

Лизогуб – Антоновичу: «Безкорисливість не у пожертві а ужертовности».

Тотлебен – Степан Панютін (має повноваження од царської милости, тому захланно аґресивний). Тотлебен знаходить вихід – Сендецький просив за юну ніґілісточку, і він скощує їй строк ув’язнення з 15 літ до чотирьох. Сим умиває руки.

Твердість Лизогуба – українська, міцна, вартісна, ваговита – у злости Панютина: «він заявив, же не йому, одповідачу, доводити вину,  а позивачу. Тобто нам з вами. Як вам таке?»

Панютін не любив, «коли зближують ріжнооддалене».

«Що нині добре,  завтра -- шкідливе» -- Тотлебен.

 Сендецький: «неначеб одчув сей спозир», «чи кимось обдурений, чи  сам себе обдурив, але ким і у чому, не розбереш».

Видих з самого авторського серця: «господи, яка усесильна буденність». Се услід за Гоголем-Яновським: «Нудно жить у світі,  панове шляхто».

Фінал: «Людей не було. Була юрма».

Усе.

Дмитро Лизогуб потратив національний капітал на революцію: політичні убивства, розхитування імперії.

Добре се?

Погано?

Мудро?

Глупо?

Хзн.

Так є.

І се уже історія.

Подвійне національне прокляття збулося.

Мусиме дякувати московиту Юрію Давидову за повістину, перекласти ї українською, перечитати нарис про Дмитра Лизогуба Сергія Степняка-Кравчинського і сподіватися, же хтойся із українських істориків дасть нам український життєпис Дмитра Лизогуба.

Варто.