Ся непримітна, але вельми вагома книжечка КРАМСЬКИЙ А УКРАЇНА побачила світ у Київі у видавництві МИСТЕЦТВО 1971 року. Уже був призначений першим секретарем ЦК КПУ Щербицький, уже пішли арешти перших дисидентів (які про себе гірко жартували -- одсиденти), але ще тяглася інерція большевицької одлиги – і заплановане заздалегідь українськими видавництвами видавалося. Так чи не чудом побачили світ романи ОСТАННІЙ ОСТРІВ Юрія Мушкетика, СКОВОРОДА Василя Шевчука, ЗОРІ А ОСЕЛЕДЦІ Віктора Міняйла, ЖВАНЧИК Володимира Бабляка. Устигла до сієї когорти достойних українських видань ув умовах жорсткого а жорстокого до усього українського окупаційного режиму і скромна праця сумського науковця Юрія Ступака, вагу якої важко переоцінити. Юрій Ступак (* 10 червня 1911 року в с. Гаврилівка Катеринославська губернія (тепер Дніпропетровська область)  — † 15 жовтня 1979, м. Суми)  — український фольклорист, кандидат філологічних наук, член Спілки художників  (1970). Серед сумських науковців, які активно працювали на ниві української філології у ХХ ст., Ю. П. Ступак займає особливе місце з огляду на значну кількість його наукових праць та їх тісний зв'язок з національною культурою. Так писав про нього сумський журналіст і краєзнавець Г. Петров:

Та й сам вчений «разом з М. Даньком та Г. Петровим створив у сумському житті українську атмосферу, сам же, в цілому, був острівцем національного духу в місті і краї». Його приятель, сумський журналіст В. Балаян відзначав:

У своїх лекціях він акцентував увагу на національній природі, національній самобутності явищ культурного, літературного й педагогічного процесів. Ведучи активне наукове й громадське життя, виховуючи лекціями й життєвим прикладом студентів, часто виступаючи в пресі та перед громадськістю, Ю. П. Ступак залишався людиною скромною, навіть до певної міри замкнутою. Незадовго по смерті вченого Г. Петров писав:

Дослідницька діяльність Ю. П. Ступака часто ставала предметом позитивних рецензій у центральній фаховій пресі у 50—60-х рр., про роботи вченого йшлося в статтях О. Білецького, І. Дзеверіна, М. Ричалки, І. Березовського, П. Охріменка. У 80—90-х рр. в місцевій пресі з'явилось кілька публікацій, підготовлених товаришами та учнями. Проте повного або хоча б часткового аналізу багатовекторної наукової спадщини українського літературознавця, мистецтвознавця, фольклориста, краєзнавця й педагога Ю. П. Ступака ще не було запропоновано. Зокрема, на пильну й неупереджену вагу заслуговує шевченкознавча і фольклористична спадщина вченого, яка є предметом розгляду даної статті.

У 1932 році він закінчив факультет мови та літератури Харківського інституту народної освіти та деякий час завідував відділом редакцією республіканської піонерської газети «На зміну» (пізніше «Зірка»). З 1934 року і до кінця життя педагогічна, літературна та громадська діяльність Ю. Ступака була тісно пов'язана з Сумщиною. З 1934 і до вересня 1941 року він викладав в Охтирському педучилищі українську літературу, виступав у пресі зі статтями та рецензіями з питань літератури. У жовтні 1941 був евакуйований разом з родиною на Північний Кавказ у м. Єсентуки. У лютому-травні 1942 р. вчився у військово-піхотному училищі м. Орджонікідзе, по закінченні якого отримав звання лейтенанта, у складі 381-го стрілецького полку Приморської армії брав участь в 250-денній обороні Севастополя. Проте медаль «За оборону Севастополя» була вручена його родині лише після смерті ветерана у 1979 році.

Після демобілізації в листопаді 1945 Юрій Петрович працював у Конотопському учительському інституті, а після його ліквідації (1952 р.)  — у Глухівському. У 1953 році він захистив дисертацію «Слов'янська тема в українській літературі 40—50 рр. XIX ст. (Романтизм і Шевченко)», отримав ступінь кандидата філологічних наук та очолив кафедру української літератури Сумського педагогічного інституту. З 1966 року виконував обов'язки професора. Працював над докторською дисертацією «Нариси з історії української дитячої літератури XIX  — поч. ХХ ст.», яку не встиг закінчити. Вів лекційні курси з української літератури, усної народної творчості та історії мистецтва, керував науковим студентським товариством та краєзнавчим гуртком. Був головою секції літератури й мистецтва обласного відділення товариства «Знання», виконував обов'язки члена президії правління і голови секції етнографії, фольклору і письменності обласної організації товариства охорони пам'ятників історії та культури, був членом обласного літоб'єднання. Виступав перед населенням області з лекціями на літературно-мистецькі та краєзнавчі теми. З 1970 був членом наукової ради Інституту ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. У 1970 р. за значні заслуги у пропаганді живопису був прийнятий до Спілки художників СРСР. 1971 року вийшов на пенсію. За вісім пенсійних років написав третину своїх праць. В архіві вченого залишились підготовлені до друку близько десятка значних за обсягом робіт.

Сей шмат з Вікіпедії красномовно свідчить про постать автора.

А ми перейдімо до самої книжки.

Чому вона актуальна нині? Бо прийшов – хоч і криваво, ціною сотень тисяч життів українців а українок – час повернути українській нації своє, позичене альбо украдене захланними імперіями.

І Юрій Ступак розпочав сей процес ще далекого 1971 року своєю сміливою книжкою.

Починає мову про свого героя автор з вагомої події 1870 року – створення на Московії товариства пересоваників, яка ущент розтрощила офіціозну тоталітарну Московитську академію художеств. Серед засновників товариства було чимало українців – Іван Крамський, Микола Ге, Костянтин Маковський, Ілля Ріпин, Микола Ярошенко, Микола Кузнецов, Сергій Світославський, Микола Пимоненко, Петро Левченко, Петро Нілус.

Іван Крамський народився 27 травня 1837 року у слободі Нова Сотня коло Острогозька Воронезької губернії на українській Слобожанщині, окупованій московським режимом. Дід го був козацьким писарем. Дитинство проминуло ув україномовному середовищі. Мама Крамського була українкою. Та  і прізвище го – красномовне свідчення того, же він українець з роду. Був би московитом --  то був би Маґазінов.

У дитинстві велике ураження на юного Івана справила праця українського маляра з Харкова Величковського, кий звершував настінні розписи у місцевому соборі.

Цікавим є харківський період становлення мистця – розквіт таланту Григорія Квітки а достойний приклад ще одного вихідця з Острогозького повіту – Миколи Костомарова, кий оприявно  проявляв своє українство.

Саме тут, у столиці української Слобожанщини Іван проходить добру школу у маляра, учня Карла Брюллова, учителя Порфирія Мартиновича, Сергія Васильківського. Три роки Крамський працює у фотографа Якова Данилевського.

Потім їде до столиці московської імперії, аби навчатися ув Академії убожеств --  художеств. Як результат – створення товариства пересованців.

І знову Україна – на сей раз через українського пейзажиста Федора Васильєва, кий  сприяв одвідинам  Крамським   села Хотіня на Сумщині.

Федір Васильєв помер у 23-річному віці.

1971 року Крамський пише чудовий портрет Тараса Шевченка по світлині.

Того ж таки року маляр пише портрет ГОЛОВА СЕЛЯНИНА.

1976 році Крамський пише акварельний портрет маляра а фольклориста Порфирія Мартиновича. Мартинович чинить алаверди --  малює портрети Крамського а його дружини.

Наступним твором україніки Крамського є його МІСЯЧНА НІЧ за Миколою Гоголем-Яновським.

Цікавим є потрет українського письменника Григорія Данилевського.

Українець Крамський мислив націю рушійною силою а основною підвалиною істинного мистецтва: «Я стою за національне мистецтво, я думаю, же мистецтво і не може бути ніяким іншим як національним. Ніде і ніколи иншого мистецтва не було, а якщо існує так зване загальнолюдське мистецтво, то лише у силу того, же воно висловлене нацією, яка стояла попереду загальнолюдського розвитку».

Опріч Мартиновича упливу Крамського зазнав і инший український маляр Опанас Сластьон.

Також Крамський доклався до улаштування малярської долі Геннадія Ладиженського а Володимира Орловського.

Дружба з Миколою Мурашком сприяла розвитку малярської школи Мурашка у Київі.

Також Крамський звернув увагу на українського пейзажиста Івана Похитоніва.

Одне слово – чудова праця Юрія Ступака неперевершене свідчення того, же пора нам повертати з імперських культур своє а своїх.