***

Ми покоління, же з параду

Верта у будні охололі,

Хоч оддали чужому ладу

Свої життя, здоров’я, долі.

 

Здавалося, же ми звитяжці, --

У щасну путь дістали візу.

Насправді – випали із казки,

Та й казка та була ні к бісу.

 

І лихо  не у тім, же  долу

Притисли люд нелюдські статки.

Біда, же знов ідем по колу

І то самЕ чека нащадків.

 

***

Ой ви хлопці, дужі та високі,

Легіні ставні, ікароокі.

 

Чисті серцем, у душі одверті—

Тягнуть вихри вас у круговерті.

 

Красені несхитні, чесні, горді,

Мов з музик довершені акорди,

 

Заграє із вами верховенство,

Правити без вас – нема їм сенсу,

 

Бо за службу ви ухопитесь без торгу       

З почуттям одваги, чести, боргу.

 

Жить на совість буде хай за звичай.

Дай вам Бог еліту керівничу,

 

Щоб не буть ніколи на колінах,

Не стрілять у запотилич. Цінно –

 

Виростіть у лицарів народних—

Непідкупних, мужніх, благородних –

 

Нації величної окраса.

Не дасте ви націю в образу.

 

Бороніте у віках надійно.

Мріймо.

 

ЗВЕРТАННЯ БОГА ДО УКРАЇНЦІВ

Боже великий, єдиний,

Нам Україну храни.

Олександер Кониський

 

Дайте відповідь – біса якого

Ви, ссавці невичерпних угідь,

Вимагаєте з жаром у мене,

Україну вам ревно хранить?

 

Вимагаєте богопоради,

А самі умання живучи,

Тільки чубитесь люто за владу –

Віковічних надбань тринькачі.

 

Доля штуркала вас тумаками –

І у мене сльозиться душа.

Бо од вас тільки чуєш віками,

Вам не ви, але хтось  заважа.

 

То вас турки тягнули на плаху,

То литовські п’ялись королі.

Шкуру дерли з вас деспоти-ляхи,

Допікають щодень москалі.

 

Так. Але ж і самі ви нерідко

Спричиняли ж собі порохна:

Потай шкодили так, же і дідько,

Так нашкодити, певне, не зна.

 

То ж така буде вам осторога:

Лиш гуртом протидійте грозі

Й лиш тоді покладайтесь на Бога,

Як людьми постаєте усі.

 

***

Ціпеніє злидень з жаху,

Лютий злодій розпанів.

Україна – бідолаха –

Не збагне своїх синів.

 

Серед бід і негараздів,

Безгрошів’я та безладь

МЕРСЕДЕСИ, ВОЛЬВО, МАЗДИ,

Наче миші шурхотять.

 

Шурхотять по тих дорогах,

Де Богданові полки

Брали ляхів ув облогу –

Там рубались козаки.

 

Шурхотять, де на світанку

Серед листя полину

Роксолану гнав як бранку

Бусурмен у чужину.

 

Авта мчать по тих місцинах,

Де тікали вороги,

По реліквіях, святинях,

Україні дорогі.

 

МЕРСЕДЕСИ мчать і грузнуть,

Везучи дебелих краль,

Під колесами захрусли

І порядність, і мораль.

 

Не узріть такого краху

Геть у жодному зі снів –

Україна – бідолаха –

Не збагне своїх синів.

 

У ПЕРЕХОДІ

 

Усе, у чім життя зориться,

Ураз оскомилось на споді.

Ба навіть музики цариця

Ячить - квилить у переході.

 

Звучати б скрипі у хоромах,

У зібраннях елітних гримнуть,

Вона ж ридає при сіромах,

А тут насмічено і димно.

 

Людський нуртує закапелок.

Скрипаль у музику поринув –

От-от злетить його метелик

Туди ж у ніжности царину.

 

Гірка сльоза залиє очі,

Що Брамсу, Шуберту, Равелю

 

( Сей гріх перероста у злочин),

Доводиться  у підземеллі

 

Звучати. Тут, на сій підлозі

Запльованій -- такий перекид.

Чия вина? Ми не у змозі

Змінити щось, бо ми -- не рекет.

 

Голосить скрипка з болю-щему,

А совість знов ятрить огуда,

Бо там, де світло – править темінь,

А світло у туман закуте.

 

 

МАЛОРОСУ

 

Безлад в Україні? Сам ти винен.

Допустив, же править скоробос.

Не зумів ти буть громадянином,

У  тобі панує малорос.

 

Ти лиш спиш, жируєш, смачно лопаш,

Нишком тягнеш статок у житло.

У своїй країні буть халопам –

Се для тебе не найгірше зло.

 

Не ладуйся у заґнітну позу –

У ярмо халопське сам уліз.

Так тобі і треба, малоросе,

Жертво негараздів, бід і криз…

 

 

ТВОРІННЯ

 

Великий Рембрандт у середньовіччі

Немов для нас прорік се напуття:

Щоб з брили твір постав в усім величчі

Од неї треба зайве повідтять.

 

І от ми одтинаєм повсякденно,

Не прагнучи ні вигід, ні кар’єр.

Наш кревний твір – святий а сокровенний

Од брили на ім’я СРСР.

 

Надходить час, гряде жадана днина

Як з брили ми залишимо друзкИ.

Довершим твір на ймення Україна

Побожно

Остаточно

На віки.

 

А поки що ми зрубуємо зайве

Всемиром – хто душею, напуттям,

Хто молотом по каменю чи кАйлом,

Хто досвідом, звитягою, життям.

 

Хай дух закляк, сочаться кров’ю руки,

Обдерті груди, м’язи – мов чужі.

Стікає піт. Заслала зір пилюка.

Подряпини а ґулі -- на душі.

 

Та ратний труд – се збратане боріння

Окрилюють мету народних лав.

Усе чіткіші обриси творіння –

Одної з найвеличніших держав.

 

Нам сущим буть для неї осередком

І рухати у світлу далечінь

В ім’я життя великих наших предків

І майбуття прийдешніх поколінь.

 

ДЕНЬ

 

Садами день коштовно майорів,

Квиліннями сочИв хмаркИ пухнасті.

Натхненно ніс у світ пташиний спів,

День вигравав і мав чудовний настрій.

 

Та раптом схлипнув і рознісся шум,

Стьм’яніло. Вітровій голосить лугом.

Полились сльози темного дощу,

Неначеб день ятрить якась наруга.

 

Холодний морок, хлюпання з яруг.

Умить пожерли сонце променисте.

Ураз знялося, звихрилось окрУг –

Зайшовся день шаленим ревом, свистом.

 

Ось блискавка майнула вогневА,

Од грому роздалОсь, здригнулось небо…

Природа теж вражлива а жива,

І їй, як нам, розвіятися треба.

 

 СВІТ

Гірчить у роті, кривить рота щем,

Коли нестиглий плід поїсти.

Мабуть, гіркого спізнаєм,

Тому, же світ іще не вистиг…

 

 

СЛОВО

Слова нуртують. Мова – наче кров.

Та на поверхні слово грубо нице,

Для сварок, для наклепів чи обмов,

Для надання нахабству інвестицій.

 

Для теревенів, заздрісних пліток,

Базікань чи солоних анекдотів,

Для матюків, образливих чуток –

У лексикон довершеній мерзоті.

 

Словесний мотлох преться на гора,

А от слова пошани ачи тостів,

Для повитань з любов’ю, для добра,

На жаль нам підшукати так не просто.

 

НАТХНЕННЯ

 

Палахкотіє серце рвійно.

В очах не гасне блиск заграв –

Я щойно тут у чудодійних

Обіймах музи побував.

 

Душі живе палахкотіння

Помежи слів проклало слід.

Як після злету потрясіння

Вертаю у буденний світ.

 

Мені у ньому далі скніти

Бо не приймаю фальш і гру.

Лиш муза – злива серед літа –

Здирає витрухлу кору.

 

Палахкотіє серце рвійно…

 

СПЕКА

 

Липень. Спека. А Київ   --  пательня.

За гріхи чи любов до валют

Сонце смажить нещадно ретельно

Очманіло знесилений люд.

 

Кисень спрагло усотують ротом.

СпекотА паленіє чимдуж.

Помокрілі, заюшені потом,

Спрагло прагнуть сягнути у душ.

 

Розпашіла доросла малеча

Се задушне осоння кляне,

Манівцями блукає. У плечі

Їх штовхає осоння. Мине

 

Лиш під вечір. А поки не раді

Ні грошам, ні вину й калачу,

На елітній престижній посаді –

Трохи б тіні та краплю дощу.

 

Та і здерти б зі шкірою одяг

Хоч на хвилю блаженно одчуть

Той легенький рятуючий протяг

Та полегшено радо зітхнуть.

 

Спека. Липень. А Київ --…

 

ДОРОГА

 

Крізь хащі пнешся гарячково –

Лиш перепони звідусіль.

Ятрить пекучо   болю сіль,

Бо нездоланний мур суціль…

Ачи не вдатися до схову

Із ляком учинивши  змову

Та перебуть кромешні хвищі,

Допоки нетрі на межі,

І ниють туски у душі,

І доля шарпа а періщить

Аж так, же ти щитами рук

Поледь рятуєш сиву скроню

І од твоїх запеклих мук

Вжахнувся пращур… «Обороню

тебе» -- Одклав стрілу і лук…

А ще нащадок є. Атож.

Нащадок теж тебе научить.

А ти втамуй у собі дрож.

Ачей стріла їдка не влучить

У серця яблуко. Ачей

Не загуби себе, небоже.

Серед зірок, серед очей

Твоя дорога переможе.

 

РОБІТНЯ

 

Зринають образів дива,

Я --у натхненно-вирнім стані.

В уяві бовтаю слова –

Смачні оливи у сметані.

 

Од сього слова пах бузок,

А се – немов уже було вже,

А се не ставлю у рядок.

Аб задоволення подовжить.

 

Юж обважніла голова,

Зайшлося серце на світанні.

А я калАтаю слова --

Смачні оливи у сметані.

 

В ГОСТЯХ У ПОЕТА

 

І друзяк, і колег моїх заздрість заїсть.

А мені се звитяжливий нАдих.

Я сьогодні поетовий бажаний гість

У його сокровенних пенатах.

 

 

Не збагну як він творить – де вулик, де рій?

Мед поезії – тут без Ізаури.

Ся робітня отут у кімнатці малій,

Повна світла і світлої аури.

 

 

Доле квітна, тобі уклоняюсь чолом

За дарунки твої неозорі.

Сидимо із поетом собі за столом

Межи нами – плящина КАҐОРУ.

 

За вікном – суєта і машиновий лет.

Але тут – у робітні – стилетом

Протинаєшся словом – ти ще не поет

Але вийдеш од нього поетом.

 

БОЖА МАТІР з ікони у вічі зорить

За вікном, за дверима безрим’я.

Покидаю поета. Ступаю й -- у мить

Поринаю  у світле зазим’я.

 

ЩЕДРІЙ, ЛЮДИНО

 

На світі є людина – витвір

Господніх незбагненних чар.

У нищівній із нею битві

Життя збувалось хиб а чвар.

 

Несуть од неї світлу радість.

В самої ж бід жалючий рій…

Вона забула осміхатись.

Усі усміхнені при ній.

 

І від усіх – болючі рани –

Стікають біль, і шал, і зло,

І тільки щастя нездоланне

Її ще досі не знайшло.

 

Людино, ти у бій неслася,

Життя жила у боротьбі,

Та лиш у нього й крихти щастя

Ти не посміла взять собі.

 

Мовляв, нехай – то иншим людям

Одвічно сяє, квітне скрізь.

А я завжди щаслива буду

На їхнє щастя дивлячись.

 

Живи і квітни, повна неба,

Живи і дихай як чебрець.

Щедрій, людино, так і треба,

Ти щастя праведний творець.

 

МЧАТЬ

 

Мчать по небу брили хмар стотонні,

Сиплять дощові ряхтливі крихти…

Трави завмирають у поклоні…

ДеревА одштовхуються бігти…

 

 

ЛЮДИНА МРІЇ

 

Долає у житті людина першу п’ядь.

І вірить, же у щасть усі моря порине.

А смутку злий сувій – у рябинУ сум’ять --

Чатує         звідусіль, зневолює людину.

 

Їй благо блисканЕ з далеких повних чаш-

І вже вона – політ, у благо – неухильна.

Та зблизька то не блиск, зблизенька то міраж,

То на воді калюж маленька булька мильна.

 

Але життя – то рух. То ж рухайся мерщій.

І мрію охопи своїм духовним зором.

Живи, лети, рости – рости, живи і мрій

І серце розпростор у світло неоозоро.

 

ДМИТРОВІ ПАВЛИЧКУ

 

Зніяковів на мить, уражений стою.

Душа як зойк – невже? Невже се юний Митро?

Невже, невже се ви? Я ледве пізнаю.

Вдивляюся іще – мені до болю прикро.

 

 

За віщо зморшки так укрили вам лице,

Мов древокола літ, украплені навічно?

За віщо сивина лягла на вас свинцем?

Старіння, певне, так, кида усіх у відчай.

 

 

Але в очах – весна: пісенна, гомінка,

Бо ви таки поет – володарю у слові,

Творіть поезію – нехай тверда рука

Дарує нам красу. Подякуймо Дмитрові.

 

 

ПЕТРОВІ ЗАСЕНКУ

 

О, пане Петре, пане Петре,

Ви наш великий чоловій,

Чого б Вам трепетно а щедро

Не  друкануть доробок мій?

 

Ваш дар сучасний, не колишній,

Він і майбутнім фору дасть,

Бо од Сосюри і Малишка

Звитяга Вам передалась.

 

Хто ж як не ви надасть дорогу

Доробку скромному? Мабуть,

Ніхто як ви. Заради Бога,

Благословіть у гідну путь…

 

 

ДОЩІ

 

Дощі зненацька зливою линУли

І обрис неба наскрізь змерз а змок.

Не витримало небо – застібнулось

На ґудзики освітлених зірок.

 

На ронок ручаї кудись тікали ,

Перелишивши сухість для тепла.

І райдуга півнеба вперезала –

Струнаві барви хвацько натягла.

 

По барвострунах пальці променисті

Невидимого сонця – вітрецем.

Природа посвітлішає лицем –

І заіскрить очей душа краплиста.

 

ЗРАДА

 

Життя прожить у тиші-благодаті,

У злагоді, без сутичок – збагніть.

Та от голосить жінка – зник і зрадив,

Ганьбіть його, засуджуйте, женіть.

 

Я чув усе – і так мені хотілось

Йому на захист крикнуть – далебі:

--Не зрадив він, се тільки припинилось

Багаторічне зрадження собі.

 

ПОГЛЯНЬ

 

Поглянь, ширяють хмар носовики,

Сякаєсь небо, начеб у застуді,

А бризки снігом наче канчуки

Лупцюють люд мов чинять правосуддя

 

За те, же у гріхи без каяття

Прегордий зір меткий укляк і вицвів,

За те, же проживає не життя,

А борсаєсь неначе у водиці.

 

А небо скрізь жмутами сніг жбурля,

Мов льодянисті пригорщі піґулок.

Ятриться люд і лики затуля –

У манівцях вишукує притулок.

 

Поглянь…

 

 

 ВЕСНА

 

У місті сьому снігу не улежать.

Його тут місять, топчуть, розшкрібають,

Весна лиш доокруж глузиво стежить,

Як сніг у ліс поквапливо тікає.

 

 

Дивак. Він здумав там здобуть рятунок –

Забився меж дерев, аб не розтануть.

І тане --  для дерев цілющий трунок.

Деревам добре, ніби клей на рану.

 

 

А промені згори як жар од праски

Прасують сніг, що смагне і парує.

То сонце розвеселено блимасте

Стрімкій весні шалено шлях торує…

ДУШІ НАТХНЕННЕ ГОЛОСІННЯ

 

Людині з поетичним даром, яка народилася ув українському місті, реалізувати себе у слові важко із двох причин: по-перше, урбаністичне доокружжя притлумлює почуття, звужує простір уяви, по-друге, міський українець через змосковлене оточення змалечку не чує рідного слова. Стихія праматеринської мови ув усьому обширі його звучання (краса повноголосся, розлогість думки, гнучка узаємодія між словами, рухливе наголошення) незрідка полишається поза сприйняттям особистости…

Василь Слабеняк народився у Київі. Не один із його ровесників, у свій час награвшися віршуванням, облишив МУЗУ та зайнявся справами, що забезпечують твердий заробіток.   Ще у юности Василь був активним автором газети ЗІРКА і його працю одзначено нагородою – ПОЧЕСНОЮ ГРАМОТОЮ ЦК ЛКСМУ. Певна річ, же до минулих заслуг сьогодні можна ставитися критично.

Літературну творчість Василь Слабеняк не полишає і нині. Поезія увійшла у його життя як щоденна потреба, як дихання. Маючи технічну освіту, він працював конструктором першої катеґорії у Київському НДІ надтвердих матеріялів. Паралельно одвідував зайняття літературної студії при видавництві МОЛОДЬ, де секцією поезії керував досвідчений літератор із педагогічним хистом Дмитро Білоус. Участь у роботі сієї студії для нас, натодішніх літераторів-початківців, заміняла лекції українського літінституту, якого катма і досі.

Системне а глибоке захоплення поетичною творчістю для Василя Слабеняка припадає на 70-і роки, коли він працював ув УКООПТОРҐРЕКЛЯМІ, виконуючи художнє оформлення багатьох торгівельних об’єктів.  Об’їжджаючи з бригадою  колег майже цілу Україну (не поминаючи далеких сіл а хуторів) він не полишався стороннім спостерігачем – очима убирав мальовничі краєвиди, прислухався до чарів українського слова у розмовах із місцевими мудрими людьми. Се неабияк збагачувало його чутливу натуру, надихало на створення хвилюючих поезій.

Творчости Василя Слабеняка властива мельодійність, ліризм, щирість, а образність його поезій понадто зрима.  Нерідко у його поезіях звучать патрійотичні мотиви, які деякі люде, які і досі не визнають української незалежности,  ототожнюють сей патрійотизм з  проявами  патрійотизму радянського. Але тут не слід мішати грішне із праведним. Адже писати вірші на догоду ідологічним принципам керуючої касти, якою була Компартія – се одне, і геть инше – коли ідеться про рідний край, про його чудовну природу, про державу Україну, у якій поет жив і жиє. Писати на догоду а писати зі щирости – се ріжні прояви творчого процесу.

Поезії Василя Слабеняка публікувалися на сторінках ґазет МОЛОДА ГВАРДІЯ,   РОБІТНИЧА ҐАЗЕТА, ВЕЧІРНЬОМУ КИЇВІ, КУЛЬТУРА А ЖИТТЯ, ХАТА тощо. Він – постійний автор кількох часописів, а недавно виступив у міжнародному науковому журналі КОЛЕҐІЮМ.

Инколи активність громадянської позиції автора дещо послаблює його увагу до поетичного змісту рядка. Але непідкупна щирість поета, емоційність, уболівання за наповнення української душі відповідною суттю неначе не дає можливости помічати оті погрішности. Свій гнів автор адресує отим малоросам, які у рідній країні позвикали бути холопами, прислужниками у чужинців. Окремі поезії пронизані болем за утраченими об’єктами народного духу. Хочеться побажати авторові  щасливих злетів у його творчости, аби рядок Слабенякового вірша не розмагнічувався і не утрачав пломінної краси у любові до рідного краю.

 

 

Петро ЗАСЕНКО

до друку підготував Василь Велимчий