КРУПИЧПОЛЕ

 

Ічнянщина розкреслена павутинням вузеньких доріг, які з’єднують прилеглі до Крупичполя села – Буримку, Сваричівку, Припутні, Парафіївку – увесь квітучий марґінес.  Головна дорога Ічня-Плиски пролягає саме через Крупичполе. Давно-предавно, у далекому повоєнному дитинстві, уперше привезли мене родичі з Київа, щоби я тут хоч трохи оклигав од воєнного виснаження та воєнних же потрясінь. І от через кілька десятиліть я уже укотре, вийшовши з електрички на станції Плиски, з душевним трепетом  -- неначе уперше – ступаю на віковічну дорогу Ічня-Плиски, що веде до Крупичполя. Сей казковий шлях можна легко, за кілька хвилин, здолати маршрутним авто чи будь-яким иншим попутним транспортом, але вельми кортить, як багато десятиліть тому, пройти сю відстань непоквапно, сповна оддаючись споминам. І се бажання підігрівається передчуттям чогось незбагненно омріяного, жаданого а сокровенного.

Спомини…Спомини… Он попереду уже бовваніють два велетенських кургани, які у народі споконвіку зовуться могилами. Се знаковий орієнтир, же чверть шляху уже подолано.

Пригадалася родова сага про те, як наш рід опинився у Київі.

Прадід Омелько був удатним шевцем, мав завше удосталь замовлень, але, мовлять, любив добряче ковтанути оковитої, тому помер молодим.

А от діда Тишка – Тихона Омельковича, я пам’ятаю добре. Був начитаним, хазяйновитим, неутомним ґосподаром. У родині панувала атмосфера доброзичливости та взаємоповаги. Хоча при тому діти виховувалися у належній суворости.

Не зважаючи на кріпацтво родина мала пару коней, пару волів, корову а дрібну живність.

Мабуть, так би і жила родина діда Тишка у Крупичполі, якби у нього не украли коней. У стані невимовного жалю а потрясіння пішов дід шукати ті коні – кажуть, аж до Лохвиці дійшов, але усе намарно. Уважаючи, же без коней селянин – не хазяїн, він у розпачі а відчаї кинув усе і переїхав до Київа сторожувати. Вирішальною же причиною переїзду було те, же у селі під виглядом влади трударів-незаможників захазяйнували місцеві нероби, які за сприятливих для них умов стали нелюдами. Згодом дід Тишко забрав до Київа кілька дочок а синів, серед яких був і  сімнадцятирічний Василь Слабеняк, мій майбутній тато.

Здебільшого з батькових оповідей і складалося моє ураження про побит Крупичполя. З роками  історія нашого родового гнізда зацікавлювала мене усе      більше а більше.

Дід Тишко був товариською, начитаною людиною. Оселився на Хоривій, 2, знався з поважними людьми, зокрема з відомим просвітителем Бутовським, одвідував зібрання а мітинги, не стояв осторонь вагомих подій, загалом був непересічною особистістю. Один із його синів – мій дядько -- співчував одступаючим під натиском армії Дєнікіна   зламаним, деморалізованим червоноармійцям. А мудрий дід мовив: «От ти зараз, сину, за ними  плачеш, а прийде час, і ти од них ще гірко наплачешся».

За сими роздумами я і не помітив, же більшу частину шляху уже пройдено. Ось уже Івангород позаду, а за ним вигулькне і моє дороге Крупичполе. Ось удалині обабіч дороги височіють дерева, знайомі з дитинства.

Крупичпільці чемно вітаються.

Хата – не та, з якої пішов мій рід – новітня, під бляхою. А от гніздо – старожитнє.

Ось я і удома.

За ще пращурами заведеним хоч і не писаним законом – під образами на покуті возсідає хазяїн дядько Іван. Я – коло нього. А жінки – для стороннього ока не зрозуміло – ще пораються. Нарешті дядько кличе жінок: «Ленько, Дашко, Пашо, сідайте уже – годі поратися».   Жінки наче тільки і чекали сих припросин хазяїна – миттю усідаються за стіл – кожна на своє місце невідь коли визначене раз і до останніх днів. Сей непорушний ритуал триватиме вічно, як і те, жеби жити по совісти, побожно а у одвічному труді.

О, краю, благословенний Усевишнім, дякую тобі за мій рід.

 

КИЇВ

 

Була осінь 1942 року.

Якщо у центрі міста Київа потрясіння сягали свого апогею, то у нас на Подолі, під Куренівкою, було відносно спокійно. На вулиці Фрунзе тривав колишній плин життя: люди кохали, народжували нове покоління київців, і, як і раніше, помирали.

Ув один із таких осінніх днів уздовж вулиці Фрунзе поволі рухалася поховальна процесія. Ховали мою маму, яка померла од сухот, спричинених виснаженням.  Я – хворобливе, приречене на загибель маля – скімлив од голоду на руках у батька. Очевидці і свідки тих поховань оповідали, же у ту мить назустріч процесії крокували німецькі солдати. Офіцер, що очолював невеликий підрозділ, порівнявшися із поховальною процесією, тихо оддав команду своїм солдатам зупинитися і зняти кашкети. Підрозділ, похиливши голови, завмер. А офіцер, побачивши на хресті дати народження і смерти --1912-1942--  підійшов до зажуреного батька і співчутливо узявши його за плече, болісно прошепотів: «трисять літ… трисять літ… аяяяй»

Поховавши маму, батько продовжував працювати на деревообробному комбінаті БУДДЕТАЛЬ, куди улаштувався ще до війни. На чолі німецького керівництва комбінату був Бауер. Слід зазначити, що німецькі війська, озброєні і вишколені, пішли далі з боями, а у тилу осіли німці і мадяри, же були зовсім не войовничі а мали зовсім мирні професії  -- теслі, деревообробники, будівельники тощо. Вони ж завезли на комбінат свої верстати та инше устаткування.

Батька на комбінаті цінували за майстерність, наполегливість і старанну працю. І от Бауер дізнається, що мій батько нещодавно поховав свою жінку і у нього удома без належного нагляду залишається хворе немовля – себто я. Він розлютився на своїх підлеглих керівників, кричав, що такий фахівець (тобто батько мій) не у змозі викладатися повністю на роботі, знаючи, що удома у нього хворе дитя без нагляду. Він наказав, аби з наступного дня над кіндером був належний нагляд з годуванням і лікуванням.

  Отож, аби батько мій міг спокійно а продуктивно працювати, біля мене постійно чергували німці, які поміж себе сперечалися за право бути зі мною.

Батькові стало легше психологічно, але я хирів і чахнув. З часом перестав їсти і рухатися, губи обкидало ранками, ознаки життя мене покидали. Лікарі розгубилися, шукаючи порятунку для мене. І ось один з них – мадяр на ім’я Надь, припавши до мене, благально промовив: «Васильку, скажи, ну що тобі дати?» У сю мить я, роззявивши рота, ні з того ні з сього мовив «Маааак». Майже ніхто не звернув уваги на се дитяче марення, але Надь рвучко вибіг з кімнати, а через деякий час з’явився з оберемком маку. Він висипав мак із найбільшої маківки, улив туди молока, і почав обережно борсати нерухомого зі скляними очима мене. Кажуть, я несвідомо одкрив рота і Надь улив мені цілющого макового молочка. Тоді знову. Тоді ще… З тих ковтків і розпочалося моє дивовижне одужання. Я почав набиратися сил, рухатися, посміхатися, їсти.   Радости моїх няньок не було меж.

Потім була осінь 1943 року і визволення Київа. Батько пішов добровольцем на фронт добивати фашистів, а на комбінат повернулося довоєнне радянське керівництво. Німецьке керівництво на чолі з Бауером дременуло, полишивши напризволяще своїх працівників – моїх рятівників. Усі вони продовжували працювати на комбінаті  БУБДДЕТАЛЬ  у якости військовополонених аж до 1950 року.

А батько брав участь у Корсунь-Шевченківській битві, у якій застрелився оточений фельдмаршал Штимерман  а маршал Конєв наказав його поховати з усіма належними почестями. У Румунії батька було важко поранено. Повернувся він 1944 року, мав ордени і медалі.

Зустріли ми його уже з другою мамою. Деякий час він лікувався у шпиталі при Покровському монастирі. Потім керівництво комбінату ув особі Натана Нульмана розшукало батька і наполягло на його поверненні до праці у якости деревообробника.  Усе до тонкощів було йому знайоме. Але ніхто не міг освоїти специфіку роботи на верстатах та устаткуванні, завезених німцями. Батько один міг вільно на них працювати. Назву одного з них пам’ятаю і досі – БЕТГЕР.

Колишні німці і мадяри, а тепер військовополонені були відчужені од нас. Проте перед самим од’їздом додому у 1950 році  мій рятівник Надь усе ж тайкома провідав нашу оселю.

Роки летять шалено. Немає уже батька. Та, певне, і Надь уже у вічних світах. Але у нас удома зберігається подарунок – портсигар, зроблений його руками з коштовного дерева. Там на кришці такий напис: «На вічну дружбу і людяність».

Сей портсигар тримали мої нащадки, а напис осягатимуть  новітні покоління, допоки нуртує життя.

 

 

 

ПО УКРАЇНІ  

 

 Моя тривала праця художника-оформлювача УКООПРЕКЛАМИ була пов’язана з постійними відрядженнями. Довелося проколесити Полтавщину, Сумщину, Харківщину, Вінничину, Тернопільщину, Буковину. Пригадуються хвилюючі зустрічі та спілкування з цікавими людьми.

Ось дещиця з найцікавішого.

 

ДО СВЯТА ПЕРЕМОГИ

 

Се було десь на Херсонщині. Закінчувався березень. До свята Перемоги нам замовили дві стели. Виконати величезні панно належало у техніці карбування. До селища прибули з віртуозним карбувальником Юрієм Максименком. Для роботи нам виділили просторе світле приміщення на території місцевого гаража. Гараж служив прихистком для місцевих любителів оковитої, які, утікаючи од дружин, чаркувалися там. Потім, розвеселені а осмілілі одчайдушно грали у захоплюючу картярську гру – триньку. Пізно увечері пошукова партія дружин ретельно їх виловлювала і, присоромивши, розводила по своїх домівках. У процесі роботи ми дізналися, що радгоспом керує вимогливий, злий, амбітний, примхливий – Василь Сушич.

Карбування тривало важко, нервово, кепсько, бо нам дали метал неналежної товщини. Робота, щоправда, посувалася, але задоволення нам не приносила. Час до часу до нас долинали чутки про свавільні розправи Сушича. Ми були вельми настрахані. Инколи за нашими вікнами лунав його голос – гучний, суворий. Коли Сушич з’являвся на горизонті, усі зникали, розбігалися, мов таргани, ув усі можливі шпари, боячися потрапити йому на очі.

Наша з Юрком свідомість теж холонула од передчуття неминучої майбутньої зустрічі з сим норовливим ґосподарем.

Час минав. Робота наша виходила на вирішальну пряму а зустріч з Василем Сушичем – головним роботоприймачем а поцінителем нашої творчости – усе ще висіла над нами дамоклевим мечем.

І от сталося. Уздовж довгих стін виструнчилися виставлені нами деталі двох величезних панно, присвячених Перемозі. Уже можна було упізнати воїнів, що застигли у звитяжному пориві зі зброєю напереваги. На иншому --  сучасні молоді солдати завмерли ув урочистій присязі коло схилених бойових знамен.        

За вікном пролунав вереск: Сушич розпікав когось там  за якусь там провину. Вереск наростав і ми утямили, же директор прямує до нашої робітні. Коли він сягнистим кроком увійшов, ми обидва з Юрком заціпеніли. Він непоквапно а прискіпливо почав розглядати уїдаючися очима у наші творіння. Потім застиг, довго стоячи, потім знову обійшов усі деталі. Раптом, звертаючися до нас, як гарикне на усе своє луджене горло: «Ухх, здорово!» У нас спочатку усе заклякло, а потому одлягло од серця. Тоді він ще кілька разів обійшов панно і уже виходячи знову вирік свій остаточний рішенець: «Ну, здорово». Сей вигук для нас був найсолодшою музикою.

Потім за наказом Сушича з нами бездоганно а щедро розрахувалися. А потім було гучне одзначення Перемоги, на яке нас із Юрком попрохали залишитися. А перед самим нашим од’їздом зателефонували зі складу і загадали прийти за двома справжніми баранцями, дарованими нам у якости премії чи своєрідного гонорару. Мовили при тім, же він рідко розщедрюється на подібні винагороди. Сі баранці були професійно освіжовані, без шкіри, компактно запаковані у паперові мішки. У Херсоні на летовищі довелося довго пояснювати, що і чому ми веземо. Зате прибувши до Київа з друзями а родичами на природі приємно ласували справжніми баранячими шашликами, запашний дух од яких, мабуть, доходив аж до самого Сушича, як і наші тости за його здоров’я, успіхи та сувору удачу.

 

        БРЄЖНЄВСЬКЕ ГАСЛО

 

У Лубнах ми уже стільки  прикрасили торгових об’єктів своєю рекламою, що відчували себе у місті як удома. Ось і тепер – гостинний прийом місцевого керівництва, тепла сонячна суха погода, комфортне розміщення у готелі, простора світла робітня – усе сприяло плідній су-праці.

Працюємо день, другий. А художники такий примхливий народ, що цілий час їм для натхненного настрою або чогось не вистачає, або щось заважає. На третій день невтомної копіткої роботи хтось примітив, же якраз навпроти наших вікон височів на стіні велетенський портрет Брєжнєва а під ним не менш величезне гасло метрів десять завдовжки – на червоному полотні білою фарбою: ХОЧЕШ МИРУ – ЗМАГАЙСЯ ЗА МИР, ТВОРИ ПОЛІТИКУ МИРУ. Се давке гасло з самого ранку потрапляло нам на очі і псувало настрій на цілий трудовий день. Згодом стали відчувати, що се гасло гнітить а дратує – од нього щось у свідомости постійно муляє. Ми стали реаґувати на нього як бик на червоний колір.

Раптом хтось із нас, натомлений напруженою працею і постійно-настійним тиском сього гасла, мрійливо мовив: «Ех, хлопці-риболовці, оце кинути би   усе і хоча би на деньочок майнути на риболовлю». Ся пропозиція пролунала невимушено. Усі пирснули од сміху. І пішло-поїхало: «Хочеш грошей, змагай за гроші, твори політику грошей», «Хочеш горілки, змагай за грілку, твори політику горілки». Мабуть, у ту мить дараґому Лєоніду Ільїчю, як ніколи, гучно гикнулося.      Він і не підозрював, що хлопці-риболовці із Київа учинили дивовижне відкриття: його гасло вирішувало будь яку проблему і відповідало на будь-яке нагальне питання.

 

ТРИ МОЛОДИЦІ

 

Майже у кожному щонайкрихітнішому творчому колективі завше знаходиться ґенератор здорового гумору, тому усе доокруж, що для инших є завичайним а не вартим уваги, для нього просякнуте комічною перчиною.

Приміром, уранці, поснідавши, виходимо з готелю і прямуємо на роботу. дорога пролягла містечковим майданом. Проминаємо традиційні установи – пошту, телеграф, автостанцію. Один з нас – Юрко Рудєв – звернув увагу на трьох молодиць, які стояли і задушевно перемовлялися. «Хоч вірте, хоч ні — звернувся він до нас – а я їх третій день тут бачу. Присягаюся, вони можуть отак пробалакати тут хоч цілу вічність». Усі зацікавлено видивилися на трьох молодиць та й пішли собі далі.

Попрацювавши десь пару годин ми помітили, що нам бракує водоемульсійної фарби, тому одрядили по неї того ж таки Юру Рудєва. Повернувшися до робітні з фарбою він повідомив, же молодиці досі там і досі захоплено теревенять. Десь уже під обід нам знадобилися для роботи флейці і клей а вони були у готелі. Допровадивши необхідне до робітні Юрко урочисто сповістив, же молодиці продовжують захоплено теревенити. Стенувши плечима, ми занурилися кожен  у свою роботу.

От уже і пора обіду. Ми переодягнулися і пішли перекусити до готельного кафе. І що би ви думали? На тій же дорозі на тому ж місці стояли три молодиці і провадили свою вельми важливу, невідкладну, значущу розмову. Отут уже наш Юрій не витримав: «Ви чого отут стовбичите?»  Вони на мить остовпівши усі разом вимовили: «А то що?» «А те – промовив їм Юрій – же сонце уже онде. Півдня промайнуло, дома не парено-не варено, не прибрано до ладу,  чоловік на обід навернеться, а ви отут…» Одна з молодиць спохопилася і стрімголов побігла домів. А друга одсварилася: «І прибрано, і приготовано, то ж маю повне собі право». А третя стиха проказала щось нерозбірливе та й непоквап пішла дорогою, даючи зрозуміти, що їй усе одно нема для кого готувати та й узагалі – поспішати.

Отак Юрко розпорядився трьома молодицями у чужому місті.

Наступного ранку їх на звичному місці уже не було. 

 

СВАВОЛЯ СЄНІ БЕРШТАЙНА

 

У Бершаді, за універмагом, навпроти будинку культури розташований господарський магазин. Здається, там і досі те саме художнє оформлення, яким ми упорядковували сей магазин ще у вісімдесятих роках. Містечко се має свої традиції а його жителі специфічний менталітет. Одним із представників бершадського бомонду був завідуючий сим магазином Сєня Берштайн. Його виріжняло досконале володіння українською мовою зі специфічним гаркавим «р». Він виглядав жартівливою, чуйною, сердечною людиною, посмішка не сходила із його лагідного обличчя.

І раптом один незначний випадок перемінив миловидність на чванькуватість.

Якийся заїжджий покупець, надумавши щось придбати, згідно виставленого цінника сплатив у касу гроші, отримав чек і простягає його завмагові – Сєні Бернштайну – бажаючи отримати придбану річ. Але Сєня, замість того аби прийняти чек і видати товар, порвав чек на дрібні клапті і вигнав покупця з магазину.

Розлючений покупець повернувся до магазину, вимагаючи у Сєні пояснень своєму свавіллю.  Тоді Сєня, заспокоївшися сам і заспокоївши покупця, почав йому пояснювати:

--Ти скільки сплатив?

--Згідно з цінником – мовив той, ледве переборюючи лють.

--Ото ж бо, згідно з цінником. А ти не дивися на цінник – уже зовсім миролюбно проказав Сєня – а підійди до мене і чемно запитай «Скільки коштує?».

--Дак на ціннику ж указано.

--Цінник – для порядку і для начальства, для годиться. А ти на нього не дивися, підійди до мене і запитай як людина «Скільки коштує?» -- повторив Сєня свою сакраментальну фразу. – Мо я  тобі і дешевше оддам – продовжував товариш директор – а мо і задарма, якщо б ти мені сподобався. А так геть з мого магазину і щоб духу твого тут більше ніколи не було.    

Знічений покупець, скуливши плечі, присоромлено покинув Сєнін магазин.

 

МАНЕКЕНИ

 

Поблизу Хотина розташовані три мальовничі села – Клішківці, Недобоївці і Топорівці. Ув одному з сих райських куточків ми оформляли інтер’єр чималенького універмагу. Сей універмаг – єдина значуща установа села, джерело культури, де завжди юрмилися люди.

Наша робота уже наближалася до завершення, лишалося оформити три великі вітрини – і прощавайте, Недобоївці. Нас уже зігрівало передчуття скорого повернення до рідного Київа. З оформленням вітрин було усе ясно і не передбачалося жодних сумнівів. От які ми були наївні. Скільки разів зарікалися передчасно не радіти але от, маєш.

Робота над вітринами, як нам видавалося, займе мінімум часу, а зайняла більше, ніж оформлення цілого магазину. Нарешті із вітринами покінчено. Лишилися дрібниці – установити у кожній вітрині по манекену – чоловічому, жіночому і дитячому. Ми уже чітко уявляли сю неповторну красу, як у яскравих освітлених вітринах, мов живі, обертаються привабливі, по сучасному одягнені, у вишуканих позах, тендітно цнотлива жінка і чемний хлопчик. Обертання мали забезпечити ялинкові обертачі, які нам видали зі складу.

Усе складалося чудово, але довго не могли відбалансувати високі манекени на коротких обертачах: два-три оберти усе ішло нормально, а далі – щось заїдало і гальмувало.

Проволоводилися аж до пізньої ночі. Нарешті усе одлагоджено, манекени обертаються бездоганно – і тут, як на зло відімкнули електрику. Виснажені і натомлені, вирішили піти поспати, а «за світ вставши», як ті козаченьки у пісні, ще раз прогнати манекени, аби, переконавшися ув остаточному синхронному обертанні, одягнути їх у плаття і костюми.

А на світанку нас розбудив знервований голос голови ССТ: «Хлопці, звільніть голих людей, яких ви понапихали у вітрини». Щодуху біжимо до універмагу. Мамко рідна, усе село збіглося до вітрин, у яких ошатно і граційно оберталися голі-голісінькі чоловік, жінка і хлопчик. Ми відімкнули електрику і почали їх похапцем одягати. Усім пояснили, що се прекрасна і дружна сім’я – батько, мати і син – мабуть сушаться після лазні.

Виявляється, під ранок увімкнули електрику, і наші голі манекени запрацювали, приваблюючи насмішкуваті очі селян.

На вечір завершили роботу. Був день лазні, тому повз наші вітрини сунуло усе село, бо у сім селі усі дороги вели попри універмаг. Було приємно спостерігати, як люди милуються нашими манекенами, що ґраційно оберталися, невимушено демонструючи  вишукану одіж і витончені манери.

 

КИЛИМОВА СПРАВА

 

З плином часу не забувається чуйне уважне ставлення місцевих керівників споживспілок до нас, художників Укоопреклами.

Приємні спомини викликають хотинські керівники, зокрема завторг Бойчук та голова Хотинської райспоживспілки Микола Кравецький, які не тільки забезпечували нашу роботу, але і дбали про наш повсякденний побут, харчування, дозвілля тощо. До потяга, що привозив нас із Київа, Кравецький одряджав щоразу свого самохода з молдованом Андрієшем за кермом. Проте одразу з потяга ми прагнули одразу поринути у роботу. Але водій мав од Кравецького на сей час инший рОзказ – і сей рОзказ геть розходився з нашими намірами: Андріяш одвозив нас просто на Дністер. І лише після того, як у сій великій ріці – у її прохолодних водах – були змиті дорожній пил а утома, ми потрапляли перед ясні очі Кравецького, де починалося прискіпливе обговорення нашої майбутньої роботи.

Якраз пішли чутки, що днями в усерадянському масштабі очікується суттєве підвищення цін на килими. Слід зауважити, же у ті часи дефіцитні товари побуту, у тому числі килими, розподілялися серед місцевого населення, а точніше – так званими передовиками виробництва за старанно складеними списками. При сьому розподільники намагалися дотримуватися певної черги, розподіляючи дефіцити за справедливістю.

Місцеві партійні та инші вожді, прочувши, що наближається підвищення цін на килими і пронюхавши його точну дату, почали смикати Кравецького, аби той будь-яким чином скасував списки для усіх, аби килими дісталися їм. На нього тиснули діячі усіх мастей, викликАли на килим обласні можновладці, районні партійці діймали погрозами, телефонними дзвінками удень і уночі. У хід було пущено навіть вишуканий арсенал пліток, аби придбати дефіцит дешевше.

До чести Миколи Кравецького він усю навалу відбув з гідністю і не утрачаючи чести, продовжував контролювати і забезпечувати справедливий розподіл килимів серед простих трударів Хотина та його околиць. Про шалене підвищення цін було якраз на другий день після того, як зі складу було придбано останній килим за заздалегідь складеним списком. Жоден пройдисвіт не отримав нічого.

Здавалося, справедливість запанувала повністю. Проте одразу почався жах остракізму – Кравецький отримав шалену хвилю шельмування. Його наполегливо тероризували, завдаючи моральних тортур.    

Що він міг протиставити? Свою незаплямовану совість? Мужність? Але сі речі дуже хисткі помічники і ненадійні союзники ув очах пройдисвітів. Микола Кравецький був скромним, лагідним, негаласливим, але він був сам на сам із системою.

Наступного нашого приїзду Микола Кравецький уже виглядав розгубленим, сумним, щось тьмарило його пригнічений натомлений погляд, він постійно хворів. А коли був на праці -- став мовчазним, повільним у рухах. Де і поділися його колишні запальність та іронічність. Пізніми вечорами він виходив на прогулянку – у спортивному костюмі зі своїм маленьким песиком Кудлаєм. Що коїлося у його душі – можна тільки здогадуватися. А коли приїхали ще через рік, той же Андріяш повіз нас  на цвинтар, де навіки упокоївся чутливий, благородний, великодушний, високопорядний борець за справедливість Микола Кравецький.

 

РИБАРЮВАННЯ У ЛЕТИЧЕВІ

 

У се затишне історичне містечко прибули ми соняшного спекотного дня. Якраз коло готелю розташована невеличка мальовнича водойма. Поки ми, бригада художників, поселялися у готелі, один з найзавзятіших з нас рибарів Валерій Баличев, не у змозі стримати свою пристрасть, миттєво розмотав свої вудки, наживив на гачки принаду  і закинув їх у водойму. Риба клювала несамовито. З вікна ми побачили як він тягне рибу одну за иншою. Коли ми підійшли коло нього височіла невелика гірка коропів.

Валера трепетав од збудження ледве устигаючи знімати з гачка угодовану сяючу рибу, що смикалася і підскакувала на жилці.

Для повноти задоволення наш рибар зажадав пива, бо від піднесених переживань йому зовсім пересохло у горлі. Ми принесли з готелю карафу свіжого холодного пива, що вигравало пінистими бульбашками. Досі згадуємо ті хвилини, коли наш Валера звитяжно тягав рибину за рибиною, при сьому вальяжно розвалившися у кріслі і присьорбуючи смачне пивце.

Уже хотіли першу партію риби з тріумфом однести до ресторану готелю, аби там нам її засмажили на обід, та раптом хтось  із нас помітив, що доокруж, опріч Валери, ніхто не рибарював. Хтось запідозрив, же щось тут не те,     зауваживши однаковий розмір коропчуків.

Раптом підходить місцевий хлопчик  да й мовить: «Дядю, учора сюди вивалили машину коропів на розведення».

Тепер ми збагнули, чому перехожі глузливо осміхалися, спостерігаючи рибарські успіхи Валери. Довелося спішно змотувати вудочки….

 

СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТИ ОЛЕКСИ ЛУКАШЕНКА

 

Ох, Олексо, Олексо --  се перше, що, безтямно зойкнувши, спромоглася видихнути моя душа, коли уздрів твій портрет, облямований жалобною смугою.                

Чомусь пригадався один з твоїх днів народження, коли ти задумливо а одречено проказав: «Мабуть, я народився у 37-му  на місце якогось розстріляного тоді  поета». У пам’яти почали зринати спомини про наше спілкування, дорогі та незабутні дрібниці. А почалося усе 1969 року.

Якось наприкінці уже засніженого падолиста я завітав до ВЕЧІРКИ, яка тоді містилася на Прорізній, 19. Відділом літератури та мистецтва тоді кермував талановитий а шляхетний Іван Щербатенко. Опріч нього у кімнаті були Кость Дяченко, Іван Манжара, Іван Шпиталь і ще не відомий мені високий, у міру гордовитий, з виразними рисами української гідности чоловік. Се і був поет  Олексій Лукашенко. Іван Щербатенко, як гостинний господар, провадив жваву цікаву розмову. Ішлося про зиму, яка насувалася. Іван Шпиталь шпарко пожартував: «Іде зима – пальта нема». А Лукашенко його підтримав: «Іде зима – й чобіт нема». І показав на благеньку підошву своєї несезонної узувачки. Хтось із присутніх пригадав плакат, на якому корова запитує у голови колгоспу: «До зими – є корми?»

  Сталося так, що тоді з редакції ми вийшли разом з Олексою Лукашенком. Я навіть не здогадувався, що з тієї незабутньої миті почнеться моє становлення та духовне збагачення, освячене нашою багаторічною дружбою і несхитним побратимством. Ох, Олексо,Олексо. Виявилося, що з тієї миті і назавжди ми з тобою поряд. Инколи трохи випереджаючи один одного, инколи відстаючи, але у цілому нині – разом. З ВЕЧІРКИ ми рушили тоді до Ярвалу тоді ти мешкав там з дружиною Ніною у малому підвалі і мовив про се буремне життя у вірші:

На Великій Підвальній

У малому підвалі

Жив письменник опальний…

А я – зовсім поряд на Стрілецькій, 18 – працював тоді художником у макетній майстерні. Неподалік майже коло самої Львівської площі містилася редакція чи не найпопулярнішої тоді газети МОЛОДА ГВАРДІЯ. Той зачарований трикутник (твоє підвальне приміщення – моя робітня на Стрілецькій -- МГ) надовго став нашим постійним маршрутом.

1 грудня 1969 року вийшов друком зимовий номер ВЕЧІРНЬОГО КИЇВА, де було уміщено наші з тобою, Олексо, вірші. Особливо запав мені у пам’ять образ снігу як ненаписаних коханою листів:

Се листи можливо опускаються

Ті, що ми забули написать.

Ох, Олексо, Олексо, хто тільки не переступав порога твоєї підвальної затишної оселі: і знайомі, і незнайомі, і поети, і малярі, і композитори –  усі у тебе товклися, спілкувалися, виливали душу. Тут бували Анатолій Косматенко, Борис Буєвський, Петро Засенко, Микола Томенко, Дмитро Чередниченко, тут читав свої свіжі твори  Стас Щербань, нові повісті – Вадим Майстренко, а Володимир Реус як завів ЦВІТУТЬ ОСІННІ ТИХІ НЕБЕСА, то твій підвал увесь здригнувся і перетворився на великий урочистий палац. До тебе приходили і журналісти сусідньої МГ. Тоді, на початку 70-х, там уже відточувало перо і спиналося на ноги добре знане суцвіття сучасної журналістики а письменства. А тоді ти їх називав молодогвардійцями і кожного наділив підпільним прізвиськом: Олександер Васильківський був Олегом Кошовим, Михайло Слабошпицький – Сергієм Тюлєніним,   Тамара Костецька – Любов’ю Шевцовою, Микола Славинський – Іваном Зємнуховим, Люда Жиліна – Уляною Ґромовою.

Ох, Олексо, Олексо… мені пощастило бути коло тебе у найкращі твої миттєвости, бути свідком твого злету, успіхів, твого громадянського та поетичного змужніння. На 70-і роки якраз припадає закінчення тобою Московського літінстітута (другий виш – першим був технологічний). Ми – усі твої друзі та обожнювачі – могли годинами слухати історії про твого кумира Ніколая Рубцова, про Расула Ґамзатова, який приймав у тебе іспити. Його твори ти перекладав українською і знав їх на пам’ять. А ще – славетного білоруса Риґора Барадуліна, ідишистську поетку Дору Хайкіну та инших.

На знаменні для тебе 70-і припадає вихід твоєї першої довгоочікуваної збірки ВІТЕР У БЕРЕЗАХ з передмовою Бориса Олійника.   Ти не відчував себе (як дехто) фанфароном чи тріумфатором – ти просто безмежно радів, як мала дитина. Кому ти тільки не дарував свою збірку. О, як ти кпив із себе з приводу того, що у літературу прийшов у шапці (у якій ти був на портреті). Узагалі, ти був природним гумористом. Наприклад, на примірнику для Олександера Васильківського ти написав: «Ану посунься на книжковій полиці». А твої веселі рядки ще і досі повторюють з гомеричним реготом. Наприклад: «Мороз у спеку закохавсь І з нею в загсі розписавсь Була б сім’я, якби од мужа Не залишилася калюжа» або «Іржа вкохалась у ножа… Нема ножа». А ще мов кредо, суто Лукашенківське:

Я знав і дружбу, і любов, і сварки,

І на шляхах себе десь розгубив…

Але пів-дружби, пів-сльози, пів-чарки

Я все ж ніколи в світі не любив.

Ще пригадую як напередодні 1970 Іван Щербатенко доручив нам з тобою од імени ВЕЧІРКИ допровадити а вручити конверт з новорічним привітанням знаменитій акторці Наталії Ужвій. Боже, як ми хвилювалися… Для хоробрости хильнули вина і, ніяковіючи і тремтячи, посурганилися до під’їзду тодішньої театральної зірки. Піднімаючися сходами, домовлялися про те, як нам поводитися у її присутности. Ти схвильовано натиснув на кнопку дзвінка, невдовзі за дверима уладно запитали «Хто там?» Ти хрипким голосом пояснив, хто ми і чому тут. Тоді ледь прочинилися масивні двері, стримувані ланцюжком. З них просунулася рука служниці і спритно вихопила у тебе конверт з привітанням. Двері зачинилися і кінець нашим хвилюванням… Згодом, сміючися, ми не раз пригадували з тобою наші одвідини знаменитої прими.

Узагалі, тобі щастило на знаменитости. Одна з них – Олександер Білаш, який написав на твої слова пісню і її видрукувано ув одному з музичних часописів.

А ще було кілька гіркотних років, коли пішли із життя майже один за одним, як ти їх, Олексо, уважав, чотири стовпи української літератури: Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир  Сосюра і Андрій  Малишко. Коли ховали Малишка, ми з тобою стояли поряд. Було безліч квітів, сльози скорботи… На стільцях сиділи старенькі Ніколай Ушаков, Василь Минко. Були там ще молоденька Ганна Чубач, ставний, енерґійний Микола Вінґрановський. Нас з тобою як молодих поетів поставили у почесну варту.

Ох, Олексо, Олексо… Я мав за честь невимушено крокувати з тобою Хрещатиком. Тебе зупиняли, з тобою віталися, ти чемно одповідав і ішов далі.

Заплаче осінь синіми дощами

І витре сльози жовтим рушником.

Се ж треба, на початку 70-х за розгулу тоталітаризму ти спокійно а упевнено ужив таке по їхньому злочинне а по нашому рідне сполучення кольорів. На се міг зважитися тільки ти, Олексо.

З роками життя мене так прикрутило до заробітчанства, що я майже не мав часу ні для поезії, ні для спілкування. Я став працювати у КОМБІНАТІ МАСОВОЇ РЕКЛАМИ художником-оформлювачем. Ув одному будинку на бульварі Дружби народів сусідилися моя робітня  і твоя квартира. Там ти написав і видав свою другу збірку, присвячену московитському побратиму Ніколаю Рубцову. Потім ми з тобою безмежно раділи, коли тебе прийняли до Спілки письменників.

Завершилися 70-і, пробігли стрімголов 80-і. Иноді, пробігаючи на обід чи у справах, бачив тебе на вулиці. Ідучи, ти не карбував крок упевнено, цілеспрямовано, а неначе без мети, без наміру блукав. Одного дощового дня, з-уздрівши тебе, я здригнувся. На тобі було не пальто, а якайся довга чорна кирея, підперезана скрученою попругою. Голову покривав чорний берет…

   Ох, Олексо, Олексо. Таким ти мені запам’ятаєшся назавжди. До скону картатиму себе за те, же чекав слушного часу зустрітися і погомоніти з тобою – непоквапно, спокійно, без поспіху, розважливо. Усе чекав. Аж ось тебе не стало. Безугавний біль ятрить душу. Але залишилися твої твори, твій чудовий син, твої друзі – шанувальники твоєї поезії.

 

 СПОЛОХИ НЕМЕРКНУЧОГО НАТХНЕННЯ

 

--Дмитре Григоровичу, моє шанування. Вас турбує Василь Слабеняк.

--Я вас упізнаю по голосу, взаємно вітаю.

--Дмитре Григоровичу, у 60 роках до нас на літстудію з просвітницькою місією заходив популярний журналіст – зовні суворий, бровастий, сивий, завше насуплений, -- чи не змогли би ви пригадати його прізвище? Я вам зателефоную за кілька днів.

--Василю, се знаментий нарисовець і журналіст Іван Волошин.

Отака розмова з Дмитром Білоусом.

Подібних розмов з Дмитром Білоусом протягом написання мною сього нарису у мене було безліч. Він – утілення української літературної енциклопедії.

  Розмови про літстудію при видавництві МОЛОДЬ 50-60 років точаться роками і десятиліттями. Кожен із колишніх літстудійців у невимушених розмовах згадує її з удячністю. Свої спомини про неї присвятили Дмитро Білоус та Ірина Жиленко.

Додам і я свої.

Моя перша з’ява на студії сталася восени 1957 року. На той час я, 17річний юнак, уже мав кілька публікацій у піонерській пресі, зокрема у ґазеті ЗІРКА,  де нам з Валентином Бичком дали по грамоті і відкрили дорогу нашим творам на телебачення і радіо. Тож літконсультант ЗІРКИ Броніслав Адамович дав мені рекомендацію до літстудії видавництва МОЛОДЬ.

Се були часи, коли у поезії панували Павло Тичина, Володимир Сосюра, Максим Рильський, Андрій Малишко, Микола Бажан, а у прозі – Михайло Стельмах, Олесь Гончар, Андрій Головко, Олександер Копиленко.

З перших днів перебування у літстудії  я жахався і ніяковів од самої думки про велич місця, куди я потрапив. 

Засідання студії вів прозаїк Михайло Чабанівський.

Я, нічого не чуючи і не бачачи, улаштувавшися саме навпроти нього, любив спостерігати його невимушені руки, вишукані манери, його аристократичні риси, кожен його величний жест або порух супроводжувався моїм затамованим подихом. Коли він своїм високим, круглим чолом спирався  на витончену, красиву кисть руки, се уже був живий витвір ГЕНІЙ У ЗАДУМІ – з уважним, допитливим поглядом очей. Так проникливо і самозречено він слухав кожен твір будь-кого із літстудійців. Навіть незвичне взуття Михайла Чабанівського не оминула моєї прискіпливої  юначої уваги: лискучі черевики з досить високими халявами, що  на той час були унікальними.

Перегодом нас розділили і секцію поезії очолив Дмитро Білоус.

В ареопазі коло метра були Галина Демченко, Галина Гриненко і Іван Манжара.

Зі студентом Петром Палієм ми зблизилися і потоваришували. Сей чоловік мав дивовижну мудрість і титанічну силу волі. Він людина хвороблива, родом із Закарпаття, але автор мужньої, сильної, талановитої поезії. Після бурхливих засідань літстудії ми з Петром довго блукали київськими вулицями.  

Перегодом до наших мандрів приєдналася Наталя Околітенко.

Кожен із літстудійців симпатизував творчій парі Тамари Коломієць – Степан Рочинь. Потім вони побралися. У них народилися і виросли двоє доньок. Але Степан із сім’ї зник. Степан у 70-і був автором шляґера У ДІВЧИНИ ТРИ СТЕЖИНИ.

Ніколи не забуду дискусію про голод 1947 року, у якій опріч Степана Рочиня брав участь і румунський студент Мар’ян Кодру.

Майже ровесником Рочиня був іскрометний гуморист,  Іван Немирович. – веселун, соліст капели бандуристів, колишній моряк, учасник війни. Учасниками війни були також Андрій М’ястківський, Веніамін Росін,  Дмитро Білоус.

Росін уважався дитячим письменником. Так само Володимир Виговський, що втратив на фронті руку. Його повість ВОГОНЬ ЮНОГО СЕРЦЯ здобула значну увагу читача.

Запам’яталися непересічні особистости Олексій Снопков, Борис Ґутков, Панас Висікан.

Рішучими експериментаторами у поезії були святошинці Михайло Бригінський та Ігор Кобрянський.

Особливе місце у літстудії займав студентський квартет: Микола Сом, Василь Діденко, Тамара Коломієць і Микола Сингаївський.

Повагою і увагою користувався поет і актор Михайло Сіренко, що знявся у фільмі КИЇВКА.

Наші студійні наставники запрошували цікавих гостей – у нас побували Павло Тичина, Андрій Малишко, Максим Рильський, Олекса Ющенко, Андрій Головко, Любомир Дмитерко, Микита Годованець, Сергій Воскрекасенко, Василь Минко, Валентина Ткаченко, Іван Волошин, Юнна Моріц.

Роль літстудії при видавництві МОЛОДЬ важко переоцінити. Вона відіграла вагому роль не тільки у моєму творчому житті а і у літературному процесі загалом.

до друку підготував Василь Велимчий