Навіть той, хто постійно займається версифікаторськими вправами, не може чітко сказати, що спонукає людину братися за перо. Та чи варто з цього робити трагедію? Не бачимо сенсу у такому діянні. Звісно, питання про мотиваційні поштовхи є цікавими, але набагато важливішими залишаються результати праці над пошуком найпотрібніших слів.

Якщо з цієї точки зору оцінювати двокнижжя Анатолія Шкуліпи з Ніжина на Чернігівщині, то можна сказати, що авторові вдалося знайти довірливий тон розмови з поціновувачами поетичного слова. Адже вірші й поеми з «Ознобу» та «Навпроти» по-своєму дають відповідь на запитання, які хвилюють багатьох («Думки киплять, бо іншими не можуть вони літати по цій землі»).

Що в них, отих думках поета? Коли спробувати згрупувати їх, то, безперечно, можна виділити громадянські, філософські, пейзажні та любовні мотиви. Скажімо, у книзі «Навпроти» нашу увагу привернув вінок «Білі сонети про золоту зірку». Хіба рядки «Вітчизна починається із поля, що проростає із моїх долонь» не промовляють про громадянськість? Чи не починаємо думати про філософські взорування на навколосвіття, коли у виданні «Озноб» натрапляємо на строфи: «Та не сховати совість за портрета, якщо вона не світиться в душі». Шарму помітності й частці темарійності додає сув’язь з крилатослів’ям. Причаровує і пейзажність. Зокрема у вірші «Клени», свідомість стрепенула словосполука: «Грім уперіщив лезгінку на палицях». Не залишається поза увагою і любовна тематика: «бо щастя – це страждання і відчуття розлуки з тобою і без тебе».

Одночасно не бачимо потреби детальніше говорити про ці тематичні аспекти, бо радше тут маємо поєднання мотивів. Тому вважаємо за доцільніше наголосити на моментах, за рахунок яких вони опиняються у виграшному становищі.

Передусім маємо на увазі літературні тропи,серед яких помітне місце належить метафорам, епітетам та порівнянням. Не заперечуємо, що кожен із чинників літературотропності не спроможний охарактеризувати себе без конкретизації. Через це і хочемо вдатися до неї, але перед цим наголосимо на важливості двох аспектів. По-перше, прикладів в обох книгах вистачає, тому процитуємо лише окремі з них, хоч, можливо, дехто і говоритиме про суб’єктивізм поглядів рецензентів під час їхнього відбору. Але погодьмося, що істотної ролі суб’єктивізм не відіграє, якщо настроєвість дослідників поєднана з основами літературознавчого аналізу. По-друге, нерідко буває так, що ряд літературних тропів поєднується в одній строфі: «слух переходить у стогін каміння…», «сніг – наче атомний гриб». Хіба тут не є очевидною сув’язь метафори, епітета і порівняння?

Метафоричні зблиски є в обох книгах. «Озноб», зокрема, зацікавлює образами на кшталт: «а червоні ягоди калини морозець цілує і мовчить», «натомила очі вражена берізка», «самотою день завис на нитці». Цікаві образи такого плану є і у виданні «Навпроти»: «Вся планета вміщається в саркофаг мого серця», «я хочу спіймати дощ», «відчувши мозолями щем зірок»…

Нерідко вдалі рядки супроводжують друки і тоді, коли одягають епітетні шати. В «Навпроти» це бачимо на таких взірцях: «альтанки задум», «сонце повнощоке», «закапелки тишини», «луска мозаїки», «рубіж терпінь», «зойки листя». Подібні цікавинки існують й у «Ознобі»: «ікона прогресу», «ліхтарики сніжинок», «відсвіт інерцій», «завітрена туга», «летовище тривог», «аргумен чорнозему»… Це - авторські метафори, які вражають на тлі звичності епітетного плану: «срібна нить», «вранішня зоря», «доба нова», «вітрила мрій», «зелене море», «широкі кроки». Дві частини одного виражального засобу наче зрівнюють одна з одною, бо у всіх випадках є контекстово доречними.

Тепер перейдемо до розгляду порівнянь. Правда тут почнемо з однієї зауваги: якщо епітети умовно можна поділити на звичні та незвичні, то порівняльність є більш різнорідною. Навіть прості порівняння мають два підвиди. Надибуємо образи, в яких використано сполучники, «як», «мов», «ніби», «наче» і т. п. А поряд з ними є такі тропи без сполучників. Є підстави також говорити про складні порівняння, які поєднують у собі наявність і відсутність сполучників. Не можна скидати з рахунку порівняльні з рівноправністю іменників і прикметників, хоч перші завжди крокують попереду.

Спершу згадаємо літературні тропи, в складі яких є сполучники. Для ілюстрації цієї думки наведем кілька цитат з «Ознобу»: «Наче пересміхнені серпанки краєвиди», «Маніжиться вечір, утому розвішує, як полотно», «Свіжість у груди влітає, мов ластівка». Подібні словотвірні сполуки не рідкість і в книжці «Навпроти»: «Котить з ядерного квітня сльозину, як гору», «Де хвилі, неначе телята в долоню, грайливо штовхають», «Без поезії сумний я, наче грак».

Сумніваємося, що ці порівняння зі сполучниками були б такими вдалими без образів, де їх немає. Зокрема, підтверджують це рядки з «Навпроти»: «Дерева – це слова», «Вогнища менші – шипшини кущі», «Не дівчина – богиня із Олімпу». До речі, вони можуть бути підставою такого твердження: тропи логічно продовжують «Озноб», бо такі вдалі рядки там давно стали панівними: «Місяць – не якась там цяцька, а пілюля прегірка», «А берізка – вісь координат», «Муки сумнівів – не ребус».

Чи варто після цього дивуватися, що в обох виданнях нерідко зустрічаємо складні порівняння? Давайте погляньмо: «А вона – як та тополенька, вся засурмлена у вись», «Язики – мов терпуги», «Дві квітки льону – мов два джерельця». Такі порівняльні образності супроводжують книгу «Навпроти». Побутують вони й в «Ознобі»: «Іще горить неперемеркна ружа під хатою – мов згадує про нас», «У житті – наче в ущільниках наших помислів і перевершень», «На спориші упав мороз, як сивина – на голову». Погодьмося, що такі літературні тропи допомагають ліпше збагнути поезомислення автора.

Як і порівняння, для створення яких він вдало використовує іменники: в «Ознобі» на аванссцену сприймання виходять такі словосполуки, як «слід-нерозбериха», «рої-думки», «диво-рай», «стежка-журба», «шепіт-відлуння», «зойк-видих». Перелік таких цікавих словосполучень продовжимо за рахунок «Навпроти»: «туман-картопля», «диво-хмари», «сонце-маля», «роботяга-ветеран», «начальник-нарцис», «сніжок-потеруха»…

Літературні тропи нерідко знаходимо і у згадках про «населення» цих книг, до яких належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. В «Ознобі» є їх чимало: «І навіть туга світиться барвінком», «А липа цвіте – захлинається і медом, і світлом своїм», «І клекочу нестримно, як лелека», «І грані слів, і думки глянець – вогонь у вранішній зорі», «Тихенько сплакну в куточку з горя, що досі місяць мій ще не зійшов».

Цей парад «населення» успішно продовжує «Навпроти»: «У нього душа на весні – як фіалка», «Тільки чайок ячання до сердець долина», «Кучерява віхола, наче в сні, на подвір’я в’їхала на коні», «В імлі заколихана синя зоря», «Сомбреро сонця хтось найвище закинув у блакить».

Не стало рідкістю і «співжиття» різних представників «населення» в одному рядку чи строфі. Наприклад, в «Ознобі»: «Місяць понад вербами зависа підковою», «І сни озирають мене, як щасливі лелеки вербу», «Із гніздом у безмежних долонях вітрів», «І пісню свою зачинає з роси соловейко, і сонце встає, позіхнувши туману клубком». Підтверджує цю тезу і видання «Навпроти»: «Де кульбабки посхиляли золоті свої голівки», «Солодко розремигались непоквапливі корівки», «А там, де солов’їний спів, жив чоловік – один, як явір», «Весняне сонце – між вербових крон».

Не буде, мабуть, неточністю і твердження про те, що певний вплив літературних тропів відчувається і у кольорових екстраполяціях. Ось в «Ознобі»: «Чи я листок у чорнім вирі, чи мертвий гул у комині?», «Не вицвіла очей дніпрових синь», «Ой, сни, мої милі, не вабте у царство рожеве», «А ти – у золотому німбі», «Із білохмар’я парусини», «Прожену сльозу, як мошку, як у жовтінні лободи». Барвистість бачимо і в «Навпроти»: «Назустріч нам черемха вітрила білі напинає», «По сизих нетрях, як і по вулицях лунають кроки», «Синій вечір, м’яко мліючи, поспішає до води», «Ляже дно у сріблястий пісок», «В очах – мережево зелене», «Срібно піняться хвилі, хвилювань далина»…

І знову з’являються підстави говорити про різнобарвність у висловах. Знаходимо її в книзі «Навпроти»: «То синіє здаля, то сріблиться зблизька», «Лиш зрідка вожак блимне поглядом карим: куди синя тиша уже допливла», «Ми ще розпізнаємо срібло і золото»…

Та виражальність не обмежується літературними тропами, згадками про «населення» та кольоровими екстраполяціями. Важлива роль тут належить і слововживанню. Але це питання варто розділити на кілька частин. Нерідко, приміром, говоримо, що сучасна поезія повинна вбирати у себе практику усталених виразів, до яких ми звикли. Не варто, либонь, забувати й про те, що саме «занурення у фольклорні джерела» народжує крилатослів’я. Помітне місце займають і слововияви, серед яких помітно «світяться» неологізми, рідко – вживані слова і діалектизми.

Щодо усталених висловів, то в обох книгах вони почуваються привільно. Погортаємо, скажімо, «Озноб»: «У піснях лиш себе заспокою, а вони – що і мертвий почує», « Як за пазухою камінь – обминати не з руки», «Всі ладні ловить журавля, бо що та синиця у жмені». Між іншим, подібні мотиви є не поодинокими і в «Навпроти»: «Але ж нема і ланцюга, з якого б жінка не зірвалась», «То тепер – ми до лампочки всім», « Палець в рот їй не клади».

Чи варто після орієнтації автора на доречне використання усталених висловів дивуватися появі афористичних висловів від автора? Не один раз щось подібне постає перед нами в «Ознобі»: «Нам до снаги і смерть перебороти», «Якщо душа в підступній сажі, назавжди відвернуться усі». Крилатослів’я від Анатолія Шкуліпи характерне для «Навпроти»: «Не шукайте манівці, де немає броду», «Як любов погасне – потемніє світ», «Нема претензій до страждання, в якім голосять солов’ї».

Тут, очевидно, варто зауважити: якщо питання про фольклорні джерела та крилатослів’я є зрозумілими для читацької аудиторії і не спонукають до заперечень, то цього не скажеш про слововияви, де здається, воєдино переплелися неологічність, рідковживаність та говірковість. Аби упевнитись у цьому, заглибимо зір у книгу «Навпроти»: «Дніпровія», «твердезно», «цвітінь», «зашкода», «майбуть», «одвіт», «шалівка», «нікудоньки», «проз», «терниця». Цей ряд може бути доповнений несподіваними словами з «Ознобу»: «ковбик», «променади», «донебесна», «полуда», «дощувато», «співання», «баршаново», «відсвіт», «подоба», «піновіння»… Якщо врахувати, що йдеться про звертання душі до несподіваності слововиявів у поезії, автор якої сповідує традиціоналізм, то вже цей факт додає шарму явищу.

Але, як кажуть, кожна палиця має два кінці. Якщо мати на увазі слововиявність, то про неточності у словах теж можна вважати незвичайностями, хоч зі знаком «мінус». В «Ознобі», як нам здається, таку роль добровільно взяли на себе «вред», «досада», «глаток» (точніше, либонь, було б мовити: «шкода», «прикрість», «ковток»). На жаль, подібні «чарівності» іноді уздріваємо і в книзі «Навпроти»: «ладно», «базар», «скучно» («добре», «ринок», «сумно»). Образливо, що варті уваги поетичні думки затінюють «вдатності» на кшталт: «зима запахла сальтисоном» («Озноб»), які звучать дещо пародійно…

Виражальність не може не враховувати питань формотворчості. Якщо, приміром, говорити про друк «Навпроти», то кидається у вічі, що поряд з поемами «Даждь» та «Історія портрета» існують цикли «Ніжинське сузір’я над Донбасом», «Смугами», «Поглядом з окопу», вінки сонетів «Білі сонети про золоту зірку» і «Наодинці з деревами», балади, притчі, восьмивірші, верлібри… Формотворче розмаїття притаманне і «Ознобу». Згадаємо тут про поему «Путлер і Надія», цикл віршів «Озноб», «Перед боєм», «Оновлений сонетарій»… Слід, напевно, повести мову й про те, що ліричність погляду віршника сув’язна з гумором і сатирою.

Чи можна забути й про таке? Либонь, ніхто не заперечуватиме, що літературні тропи, згадки про «населення», кольорові екстраполяції, слововиявність і формотворчість однозначно належать до виражальності, то цього не скажеш про богошукальні мотиви та культурологічні акценти. Вони неповторно промовляють про виражальні тенденції, але водночас вони причаровують філософічністю поглядів навколосвіття. Отже, справедливим у даному випадку є твердження про їхню блуканину між тематичністю та виражальністю.

Безсумнівно, що це є вельми важливим питанням, котре потребує хоча б побічного цитування вдатностей. Скажімо, нашу думку про присутність богошукальних мотивів обгрунтовують рядки з «Ознобу»: «Марево прозорими руками пробира з середини Господь», «Вертаю в пам’ять, наче в Божий храм», «Шлях – як Богу свічка». Такі ж словесні цікавинки побутують і в «Навпроти»: «Від гонору нижчають Божі пости», «Україна – божественне поле і безмежно гостинні столи», «Навіть тиша пам’ять зберігає, ну, а нам сам Бог давно велів».

Цікаві моменти у читацькому сприйманні «провокують» і культурологічні акценти. Але в розмові про них не згадуватимемо неординарностей такого плану з однієї чи другої книг. Лишень перерахуємо імена, котрі народили цікаві поетичні розмисли, які навіяні творчістю Тараса Шевченка, Івана Франка, Бориса Грінченка, Василя Чумака, Павла Тичини, Максима Рильського, Василя Стуса, Борислава Степанюка, Леоніда Горлача. Позитивну роль відіграють і присвяти. Але давайте розділимо їх бодай на дві частини. По-своєму розкривають тему звернення до постатей військовика Осипа Твердовського, мореплавця Юрія Лисянського, письменика Ігоря Качуровського… В друці «Навпроти» не залишаються не поміченими приурочення діячам культури з Ніжина на Чернігівщині. Адже, не зважаючи на особистісність і деяку жартівливість цих творів вони так багато свідчать про філософію мистецької творчості.

І на останок зупинимося ще на двох моментах. Ми нині часто говоримо, що жоден поет не творить на безлюдному острові. Це підтверджує і Анатолій Шкуліпа присвятою навчителю літстудійців Ніжина на Чернігівщині Павлу Сердюку. Ще, мабуть, варто говорити про вплив Анатолія Мойсієнка, Івана Просяника, Володимира Сапона, Таїсії Шаповаленко та інших на його творче становлення. Ще таке, якщо аналізувати обидві книги, то можна говорити, що автор продовжує віршувати у традиційному ключі і дорікати йому за це не варто. Але суть в даному випадкові приховується у запитанні: чи вдається авторові мовити щось небуденне у нелегкій дорозі до читачів? Погоджуємося, що в цій ситуації не все є таким однозначним, як може здатися спочатку. Але можемо ствердити, що в переважній більшості творів Анатолієві Шкуліпі вдалося проявити свій голос. А хіба не це є головним для літературної творчості?

Свої нюанси на цьому тлі має і найменувальність зі своїми традиціями. У назвах обох видань бачимо однослівність. Вона, між іншим, не є поодинокою у близькому і далекому зарубіжжі. Це по-своєму свідчать «Оратори» англійця Вістена Х’ю Офена, «Натюрморт» канадця Едвіна Джона Пратта, «Скарб» поляка Леопольда Стаффа… Явище однослівності має і українські корені. Наприклад, ще у тоталітарні часи було видано «Незрубай-дерево» Михайла Стрельбицького, «Розрив-траву» Петра Скунця, «Співаницю» Миколи Тимчака… Це явище знаходить продовження у виданнях: «Дилема» Петра Мідянки, «Осердя» Павла Мовчана, «Мідяки» Бориса Щавурського… Згадано тільки кілька назв. Але вже з них можна говорити про те, що уяву віршотворців живлять рідковживані слова, діалектизми та неологізми. Звісно, трапляється тут і вживання більш поширених слів, та це є, безумовно, виправданим, якщо випливає з контекстів. Думається про це і тоді, коли перечитали книги Анатолія Шкуліпи, поштовхом до назв яких стали однойменні цикли віршів.

Напевно, слід згадати й про інші аспекти обох книг. Але гадаємо, що вищезгаданого досить, аби ствердити поетичну справжність. Хочеться, щоб вона ще більше ствердилася у наступних виданнях, що залежить тільки від поета.

Шкуліпа А. Г. Озноб: вірші, поеми. – Ніжин: ФОП Лук’яненко В. В., ТПК Орхідея, 2019. – 454 с.

Шкуліпа А. Г. Навпроти: вірші, поеми. - Ніжин: ФОП Лук’яненко В. В., ТПК Орхідея, 2022. – 454 с.

Олег Василишин,

кандидат філологічних наук, доцент Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії

імені Тараса Шевченка

Ігор Фарина