Ідеологічна проза тоталітарних часів намагалася увібгати творчість письменника в рамці певного жанру. Чомусь вважалося, що поет не може бути ще й прозаїком чи навпаки. А тимчасом реальність диктувала інше. Згадаймо хоча б про те, що все-таки виходили різножанрові книги Василя Земляка, Леоніда Первомайського, Євгена Гуцала, та, на жаль, такі друки з'являлися нечасто. Істотно побільшало таких з'яв після проголошення Незалежності України. Згадаємо хоча б про доробки Ігоря Павлюка, Віктора Палинського, Геннадія Щипківського. Звісно, що тут йдеться про присутність текстів різних жанрів в окремих книгах. Але й маємо видання, під обкладинкою яких мирно сусідують поезія, проза, драматургія, есеїстика. Назвемо для прикладу книги Василя Головецького, Івана Данилюка, Богдана Мельничука...
Трикрап'я наприкінці попереднього абзацу не вважаю випадковістю. Адже подібні книги все частіше приходять до поціновувачів красного письменства. Підтверджує це і "Лагідний граніт" Валерія Хмелівського з Житомирщини. Бо тут зібрано прозу, публіцистику і поезію.
Звісно, що про тексти варто поговорити детальніше. Але перед тим, як перейти хоча б до неповного аналізу, зачеплю одне питання, котре потребує уваги. (Давайте залишимо за бортом видання, які автори укладають до своїх ювілеїв, бо часто-густо, виходячи з цього відповідною є і специфіка видань).
Тому й поведемо мову про інше. Нерідко під однією обкладинкою зібрані твори, що об'єднані єдиною тематикою. Щось подібне маємо і у "Лагідному граніті". Ніхто, зрозуміло, не заперечуватиме, що роман "Гість", новела "Безбашенні", громадянська лірика продиктовані російсько-українською війною та вірою у те, що ординськість ніколи не подолає прагнення людей бути собою на рідній землі. Та слід глибше подивитися на проблему. Вищезгадані тематичні орієнтири в даному випадку лежать на поверхні сприйняття. А що ж маємо в глибині? То вірність і любов до людей на землі, котра дала путівку у життя. І не лише для уже названих творів це є характерним. Непрості розуміння загальнолюдський цінностей пронизують також повість у новелах "Парижанка Кася", майже казку " Дракон і Кобра", публіцистичну статтю "Іржа"...
Якщо оцінювати написане з такої точки зору, то це є реальність, якої не заперечиш, та все ж двоїна взорування зберігається. Чому? Не забуваймо, що значну роль відіграє особистісність сприймання. Мається на увазі те, що деякі естети літературознавчого штибу ладні метати громи і блискавки свого гніву на подібні твори. Але не радив би сприймати ці нарікання за чисту монету, бо за гугнявінням про недостатній художній рівень приховується неповага до рідного, бо без почуття ріднизни неможливими є будь-які думки про загальнолюдські цінності.
Можна було б і далі метати камінчики в город вітчизняних літературних космополітів і нагадувати, що твори їхніх навчителів стали відомими у світі саме завдяки національному контексту. Але гадаю, що найліпшим аргументом є згадка про вже існуючі твори.
Тому хочу поговорити про твори Валерія Хмелівського. Не сумніваюся, що дехто опісля прочитання цих нотаток почне просторікувати про суб'єктивізм у сприйманні відгукувача. Не відмахуватимуся від проблеми, яка наполегливо стукає у двері сприймальницької душі. Тим паче, що суб'єктивізм таки має місце. Та давайте розрізняти суб'єктивізм, який грнтується на часто-густо помилковому розумінні навколосвіття – небажанні сприймання інакшості та суб'єктивізм з домішками літературознавства, бо це – різні речі.
Саме від так званого "літературознавчого суб'єктивізму" хочу відштовхнутися у розмислах про роман "Гість", який відкриває книгу. Безперечно, що перш за все згадаю про сюжет твору. Перша частина твору зацікавлює зримою присутністю українського юнака Віталія Білого, хоч про його доблесть у спецпідрозділах тодішнього СРСР чуємо з уст його бойового побратима Олега Криничного. Зізнаюся, що деталізація воєнних описів мене зацікавила. Та ще більше прикайданила до роману поява Наташі. подумалося, що саме у цьому фактові прихована "родзинка" твору. Дещо похитнула мою впевненість у цьому згадка про її смерть у госпіталі після бойової операції. Чомусь на цьому тлі потьмянішали розповіді про діяльність Віталія Білого у Російській Федерації та натяки на роман з власницею "Сибір-Енерго-Сервісу", яка теж має українські корені, то друга частина роману спростувала читацький песимізм. Вже самою назвою "Аушра". Це ім'я дівчини у Литві означає світанок. Якщо йдеться про доньку Віталія і Наташі (їй збрехали, що коханий загинув, а йому повідомили про її кончину), то все стає на своє місце. Уже як життєву реальність сприймаєш загибель майданівця Віталія Білого на фронті боротьби з російськими загарбниками, життя його коханої Світлани (отієї сибірячки українського походження) з двома дітьми, появу Аушри, її заміжжя з колишнім танкістом Олексієм (по-своєму причетним до Віталія Білого) та їхнє волонтерство.
Зацікавлює ще одна деталь. Ми говоримо часто про дружбу українців з представниками інших націй. А в романі, на основі реальних фактів показано спільність доль українців, литовців, поляків та кримських татарів.
Не буде перебільшенням ця теза і тоді, коли зір заглиблюється у прозотекст без поривів воєнного вихору. Це, зокрема, стає актуальністю коли читаю повість у новелах "Парижанка Кася". З одного боку немає чогось надзвичайного у сюжеті. Парижанка Катрін вирушає в Україну, аби для наукової роботи про перебування Оноре де Бальзака в нашій державі відшукати щось цікаве та несподіване. Її гідом, долею випадку, стає хлопець Роман з Бердичева. Зрозуміло, що вони досягають мати і між ними спалахує кохання. Хоча автор жодного разу не говорить про це, а підштовхує читача до такого висновку контекстовістю твору. А з другого боку? Впевнений, що зацікавленість повістю у новелах та іншими текстами не було, якби не орієнтація автора на мовні цікавинки.
І це – не голослівне твердження. Адже на сторінках прозових творів часто можна уздріти різноманітні літературні тропи. Скажімо досить часто побутують порівняння. Принагідно варто, мабуть зауважити, що автор для увиразнення думки нерідко використовує усталені словосполуки. "Та будь-хто теперішнє зовнішнє спостереження розведе, як першокласників" ("Гість"). "У кожної людини дві батьківщини – своя та Франція" ("Парижанка Кася"). "Власне, сам він, комбат та операційна сестра Зоя – ось і вся класична трійця ("Безбашенні").
Прозотексти стають цікавішими і за рахунок неодинарних метафор. "А мозок тут же прокладав свою паралель" ("Гість"). ""За мить сліди її поцілунків заволоділи його обличчям" ("Парижанка Кася"). "...насолоджувалася теплом, яке поволі розпливалося тілу" ("Безбашенні"). Розумію, що не всі вони припадуть до вподоби вибагливим читачам. Та про смаки не сперечаються. Тому не буду розмірковувати над цим, бо в даній ситуації мене більше цікавить питання про природність їхнього існування в текстах. І радію, що маю підстави говорити про їхню доречність.
Нерідко також можна побачити й цікаві епітети: "тягар репутації", "метушня терміналу", сітки бюрократичних перепон" ("Безбашенні"). (Ви мабуть помітили, що більшість таких словосполук є далекими від поетичності. Але маємо у прозотекстах й епітетність з віршованою барвою. Це насамперед стосується римованих рядків, які органічно доповнюють роман і повість: "марево мрій", підступна печаль", "стежина в поле вільна"...).
А взагалі питання про співіснування прози та поезії в одному тексті не виглядає таким простим, як може здатися спочатку. Якщо орієнтуватися на класичну літературу, то доцільним є ратування за чистоту жанру. Але як тоді бути із сув'язями, які продовжують працювати у традиційному ключі? Наприклад, романи Ігоря Павлюка оригінально доповнюють вірші, про що свідчать його твори "Мезозой" і "Буг". Прозові розмисли і поетичні рядки поєднує Геннадій Щипківський. Два різні жанри бачимо і в повістях-поемах Анатолія Ненцінського...
Та на цих словах про версифікаторство ще не варто ставити крапку у питанні про римотвори у книзі... Адже потрібно врахувати, що розділ видання складають і вірші з циклу громадянської лірики, хоч їхнє існування і спонукає до неоднозначних вражень. Дехто, приміром, скаже, що у цих текстах є забагато патетики. Можливо, такий докір має право на існування. Та будьмо відвертими: негативізм у сприйманні помітно приглушують такі цікаві образи, як "крилами гойдаючи тумани, залишають осінь журавлі", "заколисана тиша вже заснула край наших воріт", "сонце козацьке над нами зійде"... Саме ці рядки та інші, до них подібні, спонукали до думки: було б, напевно, добре, якби громадянська лірика письменника була "присмачена" філософічністю і пейзажністю. Але в одномить не закликаю до цього, бо вирішувати може тільки автор.
І насамкінець. Проза та поезія пройняті романтичністю. Саме вона дозволяє збагнути сьогочасся з його непростістю. Неповторний флер! Хотілося б, аби він був ще промовистішим у наступних книгах.
Хмелівський В.Й. Лагідний граніт: роман, повість у новелах, публіцистика, громадянська лірика. 2019. 160с.
