Одна модерна поетка безапеляційно назвала графоманами усіх, хто пише не так, як вона. Ще й пихато заявила, що давно пора викинути на смітник історії традиційність, яка заважає розвиткові літератури. Оскільки подібні пропозиції звучать уже не вперше, то можна було б не звертати уваги, але є два аспекти, які чомусь «залишаються поза полем зору» стурбованої модерністки.
По-перше, вона чомусь забула, що течія, яка захопила її творчу уяву, зародилася на грунті, котрий сповідували традиціоналісти. Її суть полягає в тому, щоб уздріти літературну вправність у текстах, бо графоманія існує не лише серед тих, хто вдається до традиційності.Ця проблема залишається актуальною і для модерністів, хоч вони вперто вдають протилежне . По-друге, те, що в багатьох виданнях та в соціальних мережах посилилась увага до поезії, зовсім не означає, що на авансцену вийшли художність творів, бо більшістьреціпієнтів, нажаль, поняття про це немає. Отже, потрібне літературне навчання громади.
Ця думка виникла після знайомства із новою книгою Петра Шкраб’юка «Портрет з осені». Автор сам наголосив на важливості цього питання: «Є люди пустодзвонні, сірі, ниці і є – немов у вічності зірниці». Якщо вглибитися почуттями та розумом у цей розмисл, то стає очевидною співзвучність з уже висловленими міркуваннями , хоч іноді можна уздрітий прямолінійні інвективи: «Там не гармонія живлюща, а блуд і бруд».
Можна зрозуміти певну гнівність тону поетичного звертання. Читачам, можливо, він не завжди припаде до вподоби та його спроможна компенсувати енергетика поетичних рядків вихідця з карпатського села, який нині мешкає у Львові. «Тут все: любов, думки палкі і час новий на тлі віків».
Тому й варто, очевидно, повести мову про складові впевненості творчої людини у правильності такого світосприймання, бо виражальність ( і лише вона) – найвагоміший аргумент.
Хіба не мислиться про щось таке, коли перед зором з’являються літературні тропи, серед яких є порівняння, епітети і метафори. Якщо, скажімо, мова про перші з них, то тут існує неоднозначність.Нерідко у поетичних строфах наявні порівняння, створені за допомогою сполучників. «Ти будь, мов острів, на якім спочити можуть подорожні», «Коли нашу волюламають, як ружі», «Знайде хосен і благовійнопонесе коханій, наче скарб коштовний». ( Інші висловлювання теж приваблюють, бо за простотою ховається свіжість погляду та незвичайність: «День хмуриться, як воїн з-під забрала», «Немов струмки, течуть віки у води часу»,«Ці діти, мов би херувими».
Подібних неординарностейчимало єу взірцях тропу без сполучників:«Зірки-смарагди в Божій митрі», «Самотність – заходу мотив: без сонця путь, без сліз могили», «Крутий заміс – автограф зимової стужі»…
Цікавинки – необхідність словосполук, які поєднують наявність і відсутність сполучників. Це складні порівняння, до яких варто зарахувати такі вислови, як: «То краще картину в серпанку мрійнім, мов картину, якщо дивитися здаля», «У минуле щастя – тільки миті, як дощ раптовий у блакиті», «а дні – мов птаство перелітне»…
Використовуючи порівняння, в яких фігурують сполучники, автор не обмежується літературним тропом. Адже ці виражальні засобистворені за допомогою іменників: «бурштин-живиця», «змій-удав», «вірш-дитя».
На дві групиможна поділити й епітети. Окрім традиційних «спраглі очі», «летюча мить», «подвиги жертовні», вишуканими є тропи в авторській інтерпретації : «барвний краєвид», «озонна самота», «неосяжний острівець».
Хочемо того чи ні, а поза уявою читацького сприймання не можуть «снувати» метафори, адже серед них є неординарні приклади: «Забігло літо в ранню осінь і мліє в розкошах», «Зима себе закула в кригу», «Навшпиньки став ліс, щоб почути ходу ще юної весни».
До речі, у літературних тропах нерідкоє такі поселенці: рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила.Та не менш цікавим є їхнє вільне перебування, бо разом узяті вони осяяні неповторністю: «Дарую перші проліски надії», «Черемшина розлива парфуми», «І ось вона вже на коні на вістрі грому та атак», «Спочатку осінь в нас лелек забрала», «І зір потік тече іскристо в даль імлаву», «Над нами, над прийдешньою журбою сміялось, грало сонце молоде».
Орієнтація на природність почувань характеризує і кольорові екстраполяції: «розстелить січень білі шати», «…потім сіра за зерням на долоню сіла», «сльозу втирає жінка сива», «самі заходять в гості теми, коли жовтіють хризантеми», «іде весна, одягнена в зелене», «і дні похмурі – голубі, коли ти у питомій ролі», «край неба рожеві пастелі», «А де благодать, там не болить, там Бог і правда», «і хвилі тчуть сріблясту паволоку».
Та що там говорити про однобарв’я в окремих рядках, якщо непоодинокими є випадки поєднання кольорів? («…знов голуб в сріберній одежі мережить крилами блакить, «…де вітер маяв біло, все стихло і зазеленіло», «все врешті стало одноцілим, як чорним-чорне, білим-біло, як згадки милі і смутні». Між іншим, словесна перев’язь властива і згадкам про «мешканців» книги: «Черемшина розлива парфуми і під сонцем і посеред мли», «Все любе: грак, цвіркун, джмелі, їжак на стежку вибіг», «А уночі поля небес заколосились в зорях ясно», «Бузок уранці (себто без) зашерхотів у шибку вчасно».
Ці (мається на увазі кольорові екстраполяції, згадки про «населення» та літературні тропи) так багато промовляють про виражальні можливості поета. Та не меш важливими є й слововияви. Якщо говорити про цю книгу, то помітно орієнтацію версифікатора на рідковживані слова та діалектизми: «віднова», «живло», «запинало», «кошуля», «мрич».
Можна зауважити ще одну деталь. Нерідко у поетичних рядках органічно існують слів’ята, які ще недавно використовувалися у літературі на релігійну тематику: «митра», «синедріон», «миро», «віряни».
До окремого вживання незвичайних словосполучень приєднуються й окремі фрази. Й перш за все так мисляться через звертання автора до фольклорних джерел: «І солі сипати на рани – ніяк не можу хоч убий», «Є рай і пекло на землі – і за тобою вибір», «Не заведи собі кумира». Цей крок поета, можливо, не був би таким помітний, як би не натякав на витоки крилатослів’явід нього: «Відкрий в історію вікно – і все ти зрозумієш», «Чим більше квітів віддаю, тим більше їх росте і квітне», «Коли усе позаду – попереду безмежність».
Слугуєвиражальності й формотворчість, бо у цій книзі мирно «живуть» сонети, рубаї, катрени, дистихи, різнострофовіримотвори, октави. Окремо слід сказати про добірку«В десятку!»,яка завершує книгу. Тут справді є чимало рядків,котрі привертають увагу: «І шепочуть між собою віти»,«З собою тишу я забрав»,аби і ви її почули». Мовлячи про них та інші словесні цікавинки, думається про виражальні моменти, котрі не залишися поза увагою в цих нотатках. А ще виникає потреба не оминути увагою наступне. Перечитуючи поетичні книги, нерідко натраплямо на твори, котрі бачили у попередніх виданнях. Якщо розібратися, то нічого поганого не має в такому виборі. Лише той, кому належить написане, має суверенне право вміщувати чи ні їх у друки. Зрештою, чи може нині поет похвалитися великим накладом своїх творів?
Через відсутність мережі розповсюдження видань багато поціновувачів красного письменства не можуть їх придбати у своїй області, не кажучи вже й про тексти майстрів пера з інших регіонів. (Звісно, дехто почне говорити, що може стати в нагоді «Фейсбук», але найліпша електронна книга не спроможна замінити традиційний друк).
…Коли вищезгадані акценти однозначно належать до питань виражальності, то маємо і ті, котрі, образно кажучи,єпомежів’ям з тематичністю. Це, зокрема, стосуться наявності богошукальних мотивів та культорологічних акцентів.
Почнемо з перших із них, згадавши про деякі: «Лише Господь про Всесвіт знає все», «Моє багатство – Правди Божі, які не мають загорожі», «А хто не вірить в Божі тайни – той несвідомй раб, звичайно». Перелік подібних вдалих рядків, зрозуміло, вартий продовження, але хотілося б наголосити на такому. Нині в багатьох поетичних книгах релігійні мотиви стали звичними. Але для одних, на жаль, це мода часу, а для других почування, без якого не уявляють свого життя. Коли виходити з цього умовного поділу, то Петра Шкраб’юкаслід віднести до другої категорії: «Мій монастир завжди зі мною: я в цій обителі живу». Крім того, автор по-своєму дає відповідь на запитання: друк, говорячи про релігійні почуття особистості, єявищем теологічної літератури чи більше прямує до світської. Строфи, як нам здається, неоднозначно засвідчують про свідоме блукання душі помежів’ям двох різновидів.
Тепер поговоримо про культурологічні акценти. Не секрет, що у книзі є вірші з епіграфами. Якщо врахувати, що тут маємо сто двадцять п’ять творів (коли не згадувати цикл дистихів «Особисте», двовірш з «Передноворічне», октави та рубаї) маємо лише два такі тексти, то про них можна було б не згадувати. Але наявність в епіграфі рядка з твору Тараса Шевченка цю причетність заперечує замовчуванням. Промовистим є той факт, що існують також згадки про І. Франка, О. Гончара, П. Сороку, Я. Дорошенка, В.Шкляра…
В обох випадках (ми в цьому впевнені) мову про спільність з тематичністю і виражальністю варто вважати закономірністю, бо кожен з таких фактів є важливим для висловлення думки. Також відзначимо, що ці теми – різні грані філософської лірики.
Ще кілька слів мовимо про тематичність. Можна було б виокремити громадянські, філософські, пейзажні та інтимні твори і їх детально розглянути. Та не бачимо у цьому необхідності через тісне переплетення цих мотивів.
…А завершити ці нотатки хочемо одним узагальненням. За висловами у тій чи інші книзі часто-густоможна здогадатися представником якого літературного покоління він є. Стосується це і Петра Шкраб’юка, який не приховує: «дарую вам я соти меду з моїх останніх стільників». І в той же час нарікає сам на себе: «В поезії нових шляхів я не відкрив – зізнаюсь чесно». Стає помітним, що він вірить, коли «піду за обрій – а мій світ і далі буде відкритий». Сподіваємося, що ще раз відкриє його нова книга поета.
Шкраб’юк Петро. Портрет з осені: поезії. – Жовква: Місіонер. 2021. – 208 с.
Олег Василишин,
кандидат філогічних наук,
Ігор Фарина
