ШАПКА
Коли доживала віку «непорушна» радянська імперія, тодішня компартійна влада «милостиво» дозволила рядовим громадянам есесерії відвідувати Югославію. Цим і вирішили скористатися із зиском для себе двоє кмітливих торгашів-приятелів. Але щось у них пішло не так, що дуже не сподобалося прикордонникам, які й затримали хитрунців.
Може, й почали б вони дивитися на небо крізь плетиво ґрат, але їм на поміч подався один керівний «мент» районного масштабу. Ніхто, звісно, не знає, як він добалакувався з хлопаками із зеленими погонами, але він привіз затриманих додому.
На цю тему колодязили язиками усі, хто хотів. Почув про це і я. Але, на жаль, написати про це у райгазеті, де тоді працював, не міг: для промовляння прямолобно не мав жодного документа.
Та все ж публікація з’явилася. Замість кореспонденції читачі побачили гумореску без зазначення імен та посад «героїв». Пахан місцевих мафіозі у листі до приятеля розповідав, що двох його знайомців затримали митники, але один керівний мент виручив їх із халепи.
Може, й канула б ця історія у глибини часу, але отой «правоохоронець» не сам вирішив, що ставити крапку ще зарано. Мабуть, нахабно думав, що на автора магічно вплинуть його зіркастий чин та грізні окрики.
…Незабаром з’явилося повідомлення про чергову сесію райради, на якій мали говорити про роботу правоохоронних органів.
Автор цих рядків (він і написав гумореску «Лист мафії»), як депутат, прийшов на неї. Вже виступили голова постійної комісії із законності, суддя, прокурор і начміл району. Опісля цього за трибуною почали з’являтися нижчі за рангом міліцейські чини.
Підійшов до мікрофона й отой «мент». Уздрівши в залі ненависного йому журналіста, не довго думаючи, вирішив і йому начепити свою «звинувачувальну медальку». Виговоривши те, що стосувалося теми, накинувся на газетяра. На повному серйозі заявив про те, що нікого не виручав і що газета розповсюдила огидну брехню. Ще й зажадав безапеляційним тоном негайно вибачитися перед ним. Напевно, думав, автор гуморески злякається грізнющого окрику. Та ліпше б він мовчав і не диктував своїх вимог у сесійній залі.
Гуморист-депутат, підійшовши до мікрофона, сміючись, нагадав колегам (народним обранцям), що гумореска – це літературний твір, де автор має право на вимисл. Лише зауважив, що у ситуації, коли в написаному хтось упізнав себе, в народі згадують про злодієву шапку, яка палає. Й іронічно привітав головний убір пана майора (таке звання мав той «мент»).
Усе завершилося тим, що під гомеричний регіт залу (всі відразу усе зрозуміли) нахаба в погонах утік, не забувши прихопити із собою такий важливий атрибут свого мундира. Пізніше, побачивши журналіста на вулиці, демонстративно переходив на інший бік. У холодну пору року неодмінно поправляв на голові шапку. Очевидно, боявся насміхів над нею…
Ц И Б У Л Я 1
Віктор Богатиренко не дозволяв собі приймання їжі без вживання цибулі. Тому великий овоч з цього городнього роду завше мав бути у його ранці, з яким ходив до школи. Бо на великій перерві постійно бігав до їдальні, де кухарка тьотя Клава з сусіднього дому насипала йому борщу чи каші, не вимагаючи плати у сиротини. А вдома оцибулювався, коли баба Лизавета, весь час щось бурмочучи собі під носа, ставила перед ним смакоту, запах якої приємно лоскотав ніздрі.
Та одного разу вона, тримаючи перед собою тарілку з вареною картоплею і густющою підливкою з грибів, прошепелявила беззубим ротом:
- І як , Вітю, дівчиська витримують запах твоїх цибулищ? Ох, здається, це вже світ всенький перевернувся догори дригом.
Хлопцеві хотілося бовкнути якусь гострість, чуючи охкання старенької. Бо не належав до тих, хто соромливо шукав відповіді у кишені піджака, що висить у чужій хаті. Й тільки засміявся. Не бажав хоч словечком зобидити свою бабуню. Скільки себе пам’ятав, жив із нею та дідом Прокопом, який цілими днями пропадав в колгоспній кузні, а вранці в садку біля будинку будь-якої пори року “бавився” гирями, котрі колись привіз з міста син-школяр. Мама Віктора померла, народжуючи його, а тато через кілька місяців після цього подався на заробітки в Карелію і …здимів, не озиваючись навіть до батька і матері, котрі тягнулися з усіх сил, опікуючись його сином.
Та якось після вечері хлопець несподівано став сильно одеколонитися і перепитував діда чи ще чути противнющість з його рота. Баба, уздрівши це, заєхидничала:
- Нарешті спам’ятався, лобуряко…
- Та що ви, бабцю, таке кажете? Їв і їстиму цибулю. Але сьогодні вперше йду на танці до клубу. Не хочу, щоб хтось вчув запах…
Тоді найбільше шейкував з Оксанкою - донькою отієї тьоті Клави. Й не підозрював, що на рік молодша школярка згодом стане його дружиною.
А трапиться перед закінченням військового училища, в курсанти якого його зарахували після навчання у сільській школі. Ото сміху було, коли недавні однокласники вручили молодому подружжю вінок цибулі і, дивлячись на нього, жартома побажали солодкого життя. Хихотіла, дивлячись на таке несподіване доповнення до церемоніалу, новоспечена дружина. Але вона, не ховаючи усмішки, водномить не кпила із захоплення чоловіка. А він чомусь зненацька згадав не надто приємну для нього історію з вінком цибулі, яка не давала спокою майбутньому офіцерові.
ІІ
Коли перші пожовклі листочки почали зриватись зі старих берізок біля плацу і, кружляючи у повільному танці, падали додолу, Віктора Богатиренка і Семена Багатирьова (за два роки навчання вони здружилися, а в казармі спали на сусідніх ліжках) покликав до себе начальник училища полковник Рубцов. Вони заспішили до його кабінету, бо знали, що той не любить запізнень.
Переступивши поріг, козирнули і відчеканили вітання, як і мало бути в подібних випадках. Й очікували слів свого начальника. А той навіть не підвівся зі свого крісла, а різкуватим помахом руки повелів підійти ближче.
- Ви - молодці! Добре обоє виступили на змаганнях з гирьового спорту в окрузі. Не посоромили честі училища. Даю кожному тиждень відпустки…
Хлопці не чекали такого. Вискочивши з кабінету, почали міркувати, що робитимуть.
- Зможеш тепер щодня бачити свою Ксюху і не думати, що попадешся у “самоволці”, - реготнув Семен.
Віктор не звернув уваги на дещо іронічний тон товариша.
- Нічого не вийде! Поїхала вона у село до хворої мами. Декан відпустив поки та виздоровіє…
- І чого б тобі не поїхати за нею?
- А де житиму? Баба з дідом вчаділи цієї зими, а їхня хата згоріла…
- В мене такої сумоти немає. Подамся до мами в село на Бєлгородщину. Давно її не бачив…
- Може і я з тобою поїду, якщо ти не проти? Завжди цікаво дізнатися як живуть люди в інших краях.
Лице товариша розплилося в усмішці.
- Коли хочеш, то я не буду проти…
І ще того вечора обоє зупинилися на вокзалі в Харкові. Могли б нічним потягом податися до Бєлгорода і зійти на одній із станцій, звідки Семен, як він говорив, дійшов би додому із зав’язаними очима. Але Віктор впросив його хоч на день залишитися у місті. Після ночівлі на жорстких лавицях двірця, курсанти подалися у середмістя, коли засвітало. На вулиці Сумській Богатиренко з побожністю дивився на кожен старий будинок і намагався детальніше розпитати про їх стіни в людей, які виходили з під’їздів. А Богатирьов у цей час дивувався з цікавості товариша.
- І чого, Сьомо, ти такий байдужий? - допитувався Віктор.
- Та не потрібна мені ота хохлятчина, - спересердя випалив Семен. - А коли б усе було б російським, то я не був би таким. Не розумію, Вітю, чому якимось хохлам віддали наше місто…
- А чого ти такого ніколи не говорив у Києві? - не втримався.
- Та ж то матір городів руських.
Віктор не хотів сваритися з ним і обоє скоро повернулися на вокзал. А невдовзі кур’єрський потяг довіз обох до отієї станції. Вийшовши на маленький перончик, вдихнули свіжого повітря. Семен роззирнувся надовкола і, взявши у руку невеличкий чемоданчик, рушив на путівець, що зміївся між всілякої рослинністю, котра вже почала вкриватися жовтизною осені. Віктор мовчком пішов за ним.
Надвечір, коли навколишність опустилася перед сутінками, вони переступили поріг хати, в якій жила Семенова мама. Ненька, угледівши сина, кинулися на нього з обіймами й радісно залепетала, наче до маленької дитини. Хлопець щось балакав, звертаючись до неї. Віктор не прислухався до тієї бесіди. Йому постелили у світлиці. Він, поклавши голову на подушку, відразу заснув, бо таки далася взнаки ніч у сутолоці поосенілого вокзалу і далека дорога, яку подолав.
Уранці вийшов на подвір’я і почав ритмічно розмахувати руками, як під час фіззарядки в училищі. Визирнув за подвір’я. Угледів, що батьківська хата його товариша міститься недалеко від крамниці, біля якої суботнього осіннього ранку стала збиратися незрозуміла черга.
Це зацікавило Віктора і він у штанах воєнного крою та в майці, заправленій в них, рушив до гурту.
- За чим така черга? - поцікавився у гевала із зарослим щетиною лицем, який і не намагався приховати запах міцнющого перегару, випитого напередодні.
- Цибулю привезли! - заволав він.- Ах, яка добра вона для закуски…
- А у вас немає своєї?
- Не росте, солдатику, Не росте… Затямив?
Богатиренко ще хотів про щось його запитати, але раптом його погляд упав на садибу, де очікували ласки сонячного проміння вінки цибулі.
Торкнувся плеча недавнього співбесідника.
- А онде? - показав рукою.
- Набрид ти мені, хлопче! Але з поваги до мундира коротко поясню. Хохол там живе, пойняв.
Із уст його зірвалася матюччя, яке промовляв, регочучи. Віктор і раніше чув міцні лайки з чужих уст. Тому не здивувало почуте. Але стало якось ніяково.
ІІІ
Повернувшись в дім, де колись жив його товариш, запитав у нього про сусіда, який вирощує цибулю.
- Та не знаю я його, бо той недавно переїхав сюди, - чесно зізнався Семен. - Тільки знаю, що прізвище у нього таке ж, як і твоє.
Заінтригував.
- Ти собі як знаєш, а я піду познайомитися з ним, - запально вигукнув.
Як мовлено, так і зроблено. У випрасуваному і застебнутому на всі гудзики мундирі вийшов з хати. Вже через кілька хвилин відчини фіртку чужої садиби.
Її господар здивувався появі незнайомця, але нічого не сказав. На його лиці не блукало хоча б слідочка цікавості.
Коли Віктор підійшов впритул, то поручкався. А почувши про мету візиту молодика у курсантському мундирі, запросив його до хати.
- Жінко, куди ти запропастилася? Ходи сюди! Накривай стола… Гостя маємо…
В оселю, де вони стояли, увійшла представниця прекрасної половини людства, мило усміхаючись. Було видно, що прожиті літа вже поборозенили її смагляве лице, але вона не подавала вигляду, що втомилася від щоденності, котра, мабуть, надумалася битися з нею навкулачки.
- О-хо-хо! Стоять, наче батько і син, - сердито буркнула, проходячи повз них.
І тільки після цього Віктор ще раз уважно подивився на вирощувача цибулі. Аж остовпів, коли втямив, що вони є подібними один на одного, як дві краплі води. Лише той виглядав набагато старішим від хлопця. Щось кольнуло під серцем. Уперше. Ніби стало додатковим аргументом, що він неодмінно спробує хоч якось пояснити для себе цю дивність. Хоч і не знав, як заведе про це мову, але вже був переконаним, що не відступиться.
‘ Доки тривали ці оглядини, господар не обмовився жодним словом, а винувато усміхався. Та після того, як дружина запросила до столу, пожвавішав. Плечем підштовхнув його до жаданого і поставив перед ним стільця. Віктор не хотів противитися, хоч усе йому не подобалося. Не міг втямити чому оту меблеву необхідність застелили загидженою мухами скатертиною з плямами від овочів та якогось незрозумілого жиру. “В нашому селі ніколи не зробили б такого”, - подумав він. А господиня й не подумала, що комусь буде незручно за нечупарність у її домі.
Господар в той час схопив за горлечко бутля із сивуватою рідиною, який вищився серед кількох цибулин та овочів, звідкілясь витягнув стакани, щоб розлити у них питво. Віктор один із них рішуче закрив рукою.
- Дивися, Ксюхо, він пити з нами бридиться!, - здивовано викрикнув літній мужчина. - А чого ж тоді сюди приперся. Пий, коли наливають.
Грізний монолог був недовгим. Але чи не кожне речення він присмачував багатоповерховими витворами “ласкавих” слів, які вилітали з його рота, наче горошини зі стручка, який лускався.
Він захихотів, блиснувши жовтизною зубів. І став наливати собі, підсунувши ближче цибулину.
- Та я вже казав вам чого хочу, - запально заговорив курсантик, чомусь торкнувшись рукою короткостриженого волосся. - І не п’ю я зовсім, бо займаюся спортом. А цибулина з вашого столу з’їм із задоволенням.
З лиця господаря не зникало здивування. Він лише кліпав очима, коли хлопець взяв овоч, який недавно витягнули із землі. Поглядом пошукав ножа. А вздрівши його, взяв у руки. Обережно, але впевненим рухом зняв одежину з цибулі. Відрізав залишок того, що колись живило її. А потім розполовинив її та, часткуючи ще дрібніше, почав кидати собі до рота оті шматочки, щедро підсолюючи їх,ковтав і не кривився, а навіть чомусь усміхався з своєї витівки.
- Звідки ти?, - дивлячись на таку дивність, повільно видушив з себе той, на чиєму обійсті Богатиренко вздрів вінки цибулі, які зробив приводом для ближчого знайомства.
Віктор спокійно назвав своє рідне село. Й не зрозумів чому так раптово змінився на лиці. Весь побілів. В якійсь незрозумілій судомі почав ковтати повітря, наче воно зненацька зникло і тільки ковтки свіжого кисню могли порятувати. А з руки його дружини, яка вмостилася поряд з благовірним, випав стакан із самогонкою.
Запала тиша. І після паузи нарешті обізвався ще не оцибулений.
- І я колись в ньому народився, - ковтаєчи слова, тихенько мовив він.- Зачекай… У селі було кілька родин з таким прізвищем… Ти з чиїх… Богатиренків?
Нічого не підозрюючи, хлопець почав розповідати про діда Прокопа і бабу Лизавету.
- То мої татко і мама, - заплямкав сполотнілими губами старший Богатиренко.
Хлопець уже зрозумів, що несподівано прийшов в оселю свого батька, який колись залишив його маленьким. Та не мав наміру зупиняти потік відвертості.
- Як вони там?
- Нема вже обох на білому світі. Вчаділи цієї зими.
На мить хлопцеві здалося, що влучні кулі розтрощили бутель самогону, немов мішень на полігоні, і господар не знав, що тепер чинити.
А юнак, згадавши про пережите, не захотів обіймати віднайденого батька. Вставши і насунувши форменого кашкета на голову, рушив до виходу. Бо був максималістом у виявах почуттів. І “хохол” з цибулею перестав його цікавити.
IV
…Навчання в училищі підходило до кінця. Але й тут не обійшлося без несподіванок. В той останній рік Україна проголосила свою незалежність.
Після того, як про це оголосили перед строєм, Віктор і Семен несподівано отримали звільнення. Обоє подалися на Теремки, де в якоїсь родички мешкала Оксана. Віктор гадав, що ще застане її ще перед тим, як вона піде до свого інституту й тоді у них буде більше часу для приємного спілкування. А в Семена був інший намір, бо і він завів собі дівчину там і теж хотів побачити її.
Дорогою хлопці обговорювали недавно почуту новину.
- Залишайся тут, Сьомо… Давай попросимося в одну частину української армії.
- Не сміши мене… Щоб я служив у Хохляндії… Придумали собі якусь державу. Та ніколи не було такої. То все Малоросія, а точніше Росія… Краще їдьмо до неї. Зі своїми дівчатами…
Вікторове лице посуворішало.
- Не мели дурниць… Ти ж добре знаєш, що такого ніколи не буде!..
- От ще колись зустрінемося. Але в різних арміях. Стережися мене, Богатиренку…
Він якось дивнющо подивився на Віктора. А потім продовжив, не вибираючи слів.
- Думай про що говориш, хохол нещасний… А не хочеш втямити, то навчу колись… Та пішов ти.
І махнув рукою. І не помітив, як однокурсник змінився на лиці. Він і раніше чув словесну нестриманість від Семена. Але особливого значення їй не придавав, бо не бажав перейматися молодечою бравадою іншої людини. Може й тому промовчав. Та відчув, що йому знову стало ніяково, коли почув матюки у селі, де народився Богатирьов.
V
…Комбат з позивним “Богатир” разом з начальником штабу і командирами рот обмірковували як витискатимуть орків з одного селища біля Куп’янська, бо таке завдання отримав підрозділ. До офіцерів, які сперечалися в бліндажі, увійшов сержант - русявий юнак, лице якого було подібне на комбатове.
Козирнувши усім, чітко сказав, що хоче звернутися до найстаршого з них.
- Говори, синку! - наказав той.
- Там хлопці кількох диверсантів полонили…
- То відправте їх до штабу бригади. Нема в мене часу займатися ними, - і махнув рукою. - Хоча зачекай! Приведи когось з них сюди…
Невдовзі двоє солдатів розлючено заштовхали у земляне приміщення якогось високого хлопця в чужинському мундирі.
- Обережнішими будьте хлопці, - сказав комбат. - Не штовхайте його так.
- Ми розуміємо, командире, - обізвався один з них. - Та не можемо стриматися. Він ножем поранив одного з нашої трійці.
А той осмілів від почутого.
- Укри нещасні… Нацики… Негайно відпустіть мене, - нахабно заговорив російською. - А то пошкодуєте…
На голови усіх, хто в той момент був у бліндажі, полився потік лайки.
Офіцери та солдати розреготалися. Вимагач перебував у полоні, але поводив себе так, неначе усі відчували якусь вину перед ним й він має право повелівати. Через це й сміялися.
- Та будьте тихіше, хлопці! - Богатиренко тупнув ногою, хоч теж не міг стримати усміху від самовпевненості незнайомця.
А після цього звернувся до нього.
- Прикуси язичка, герою, і реально оціни становище, в якому опинився… До речі, ти звідки?
І полонений назвав село в Бєлгородській області, в яке колись приїжджав, будучи курсантом військового училища.
- А прізвище у тебе яке?
- Богатирьов я. Олександром величають.
- А батька часом не Семеном звуть?
- Звали, - буркнув той. - Нема вже його. Торік разом з сусідом Богатиренком пішов рибалити. Перепилися обоє і втонули на човні, коли він перевернувся.
На лице комбата набігла якась осмута. Бо не думав він, що так несподівано дізнається про смерть батька, якого у свідомому житті бачив тільки раз. Та й колишнього знайомця з училища було по-людськи жаль. Такі безглузді кончини.
Полонений не міг збагнути, що раптом сталося з найстаршим командиром.
- Ви знали мого тата? - залепетав тихеньким голосом після невеликої паузи.
- Колись разом училися у загальновійськовому командному, - ошелешив комбат. - І з Богатиренком говорив, як був у вашому селі…
Ще хотів щось сказати. Та юнак, заінтригований почутим, уже не відступав.
- Що було далі?
- Коли закінчували навчання, то проголосили незалежність України. Тоді пропонував йому служити разом. Але він тоді категорично сказав, що і не мріє про Хохляндію…
- Впізнаю батю! - якось усміхнено мовив хлопець. - Не любив він хохлів.
- І що ж мав за це?
Тепер молодику довелося задуматися.
- У Владивостоці, де жив, дослужився до командира роти. Але з армії його вигнали . Бо на черговій пиятиці забагато наговорив полковникові з округу, а він виявився злопам’ятним…
- Пригадую, що він таки нестриманим був, - додав у монолог своїх кілька слів Богатиренко. А той, хто стояв навпроти, продовжив говоріння.
- Не затримався і в міліції. Сам після запою пішов звідти. Ще десь працював. А коли померла мамка, то продав квартиру і переїхав зі мною у своє село…
- А ти як тут опинився?
- Коли батя потонув, я тільки повернувся зі строкової. Куди податися? Колись трохи був ковалем. З села поїхав у місто. Сантехніком влаштувався. А коли прийшов з армії, то не захотів вертатися до чорної роботи. От і підписав контракт.
В той момент Віктор Богатиренко згадав свою молодість. Після закінчення військового училища його призначили взводним, згодом довірили і роту. Службу закінчив на посаді командира мотострілецького батальйону. Сидіти на заслуженому відпочинку не став. Влаштувався інженером в комунгоспі в містечку, де жив. І радів, що на вихідних до нього та Оксани приїжджає син Артем, який після строкової служби в обласному центрі вчився у технічному університеті.
Коли почалася війна, сам того ж дня подався у райвійськомат. Вже в обласному центрі побачив серед новобранців сина. Знайомого офіцера, який займався поповненням, попросив направити в одну частину.
Так і потрапили вони на Харківщину.
- Може, залишитеся при штабі? - запитав його на якийсь десяток літ на вигляд молодший комбриг з полковницькими погонами, скроні якого вкрила перша сивина. - Досвідчені офіцери мені дуже потрібні. А в поповненні такі рідко трапляються.
- Розумію, Павле Івановичу! - перед прибуттям він взнав прізвище та ім’я майбутнього командира і, підійшовши впритул до нього, по-батьківськи поклав руку на плече. - Не люблю штабної роботи. Ліпше відправте на “передок”...
Так і став комбатом. А син знайшов своє місце серед розвідників, бо таку військову спеціальність мав.
…Ніби у повільній демонстрації життєйського кіно, пропливли перед ним знайомі кадри. Занурившись у спогади, не помітив, що тихенько вийшли всі офіцери, а полоненого кудись повели оті солдати… Із задуми вивів голос сина…
- Знову ти, тату, забув про обід.
І поставив перед ним посудину із вареною картоплею, густо заправлену “тушонкою”. Порившись у кишенях свого мундира, витягнув цибулину.
Дивлячись на неї, Віктор Богатиренко вдруге того дня усміхнувся. Йому чомусь подумалося про давні вінки цибулі. Про отой, що жартома вручили на весіллі. І про побачений у російському селі.
НЕСЛОВ'ЯНСЬКА "БЛИСКАВКА"
Мені давно не давала спокою одна дивність. Звикнувши вносити для себе передусім ясність у розтлумачення загадковостей, незрозумілості ніяк пояснити не міг. Вже й не знав, чи зможу розставити всі крапки над "і" в питанні про те, чому на околиці одного призабутого села посеред непрохолодного літа раптово спалахнула старовинна дерев'яна церковця. Мене переконували, що лиха наробила блискавка. Та не хотів у це вірити, бо виникало опісля "залізобетонного аргумента" закономірне запитання: як вона могла "сотворити" злющість, коли того дня у тій місцевості негода не гостювала?
Відповідь з'явилася несподівано. На сільському весіллі, котре не мало ніякого відношення до аномалії.
Як завжди трапляється у таких випадках, хмільне місцевого виробництва лилося рікою. А під час пауз у застіллі молодші за віком весільні гості танцювали, а старші гайнували час у перекурах та довгих розмовах.
В той момент мою увагу привернув один літній мужчина, який одинакував у кінці нашого столу. Не міг впізнати його, хоч фігура мені здалася знайомою. Підійшовши ближче, упізнав колишнього міліціонера, якого іноді зустрічав на вулицях містечка.
Ми тоді чемно віталися один з одним, але не бесідували жодного разу. Й перш за все через те, що не хотів лізти у душу людини, котра колись працювала у відомстві, симпатії до якого не відчував.
– Сідай! – повільно вимовив він, поглянувши на мене. Жестом руки показав на вільні місця на лавці весільного намета.
Не став заперечувати і примостився біля захмелілого. Не розумів, що маю далі чинити, хоч знав, що спершу розгубившись, знайду вихід. Погляд упав на пляшку самогонки, яка вишилася над жирнющими закусками, що ще не дочекалися їдунів. Можна, звичайно, налити у гранчаки і один з них підсунути випадковому знайомцеві для старту діалогу. На весіллі ніхто й не здивувався б, узрівши таку "новацію".
Але... Стримав себе, бо бачив, що не це йому потрібно, коли дуже прагне виговоритися, але "вдячного слухача" не бачить. Зобразив "увагу " на лиці.
Й не помилився в своїх очікуваннях. Зненацька, ніби повноводний потік, з уст мого несподіваного сусіда полилося "одкровення". Колишній правоохоронець, видно, намагався розповісти мені про усеньке своє життя. Бо почав з того, що подався в міліцію після строкової служби в армії, не захотівши повертатися до колгоспного трактора, на який сів, отримавши фах механізатора у ПТУ. Лунали тоді й інші подробиці про ті далекі часи. Але їх пропустив повз вуха.
Вони мене не цікавили. Не раз у різних ситуаціях чув щось подібне і не бачив нічого вартісного у таких споминах. Але раптом з уст говоруна зірвалася одна згадка. Миттю підсів ближче, бо збагнув, що можу почути те, що допоможе розв'язати оту загадку про "блискавку". Звісно, тоді розумів, що не кожне п'яне варнякання варто сприймати за чисту монету. Та водночас у скронях билася думка: що у п'яного на язиці...
– У ті дні, коли спалахнула церковця, сталася ще одна дивовижа, – згадував він. – У чергову частину з тієї місцевості подзвонили і попросили розібратися з підозрілими молодиками неслов'янської зовнішності, яких селяни затримали у магазині.
Оперативна група негайно виїхала туди. Незнайомці не чинили опору плечистим хлопакам у погонах й не противилися, коли їх засунули в міліцейську автівку. Погано говорячи, на "общепонятном", вони вимагали від міліціонерів негайно відпустити їх зараз, бо згодом їм таки доведеться це зробити...
Коли нахабних чужаків привезли в райцентр, то один з них таки впросив чергового офіцера здійснити телефонний дзвінок. Взявши в руки апарат, швидко набрав якийсь номер. Почувши у слухавці потрібне альокання, пробурмотів кілька речень на незрозумілій мові. А після цього зі зраділим виглядом сам пішов до "мавп'ятника". Капітан і сержанти тільки посміхалися, бачачи це. Чого-чого, а дивної бравади вони набачилися!
Та смішливість недовго панувала між ними. Скоро на подвір'я райвідділу в'їхало кілька легковиків, в яких місця водіїв займали молоді солдати. З цих машин бадьоро вискочили офіцери з великими зірками на своїх погонах і гуртом подалися до чергової частини. Скоро вони вивели з приміщення райвідділу затриманих і наказали їм мерщій сідати в кабіни їхніх автівок. А ошелешеним міліціонерам несподівані гості повеліли мовчати, бо оті нетутешні нічого поганого не зробили, а тільки заблудилися трішки на військових навчаннях і за це вони неодмінно будуть покарані.
Ще раз повторю, що не слід повністю довіряти нетверезому патяканню, тому й вважаю почуте лише версією. Та все більше схиляюся до думки, що оту церквицю спалили радянські диверсанти у формі "непереможної совіцької армії". Бо виконавцям-мусульманам ненависні православні святині. По-перше, ніхто з тодішніх можновладців не пояснив причини горіння, бо словам про "блискавку" не вірять і діти у дитсадочку. По-друге, навчання вояків у сусідній області таки були, але не могли "доблесні солдати" відхилитися від свого маршруту на кількадесят кілометрів, бо навіть нетямущий побачив би неточність. По-третє – це довідався я від отого колишнього міліціонера: тієї осені діти-грибники знайшли у лісі військову мапу, на якій була позначена ота церковця. Зі знахідкою вони прийшли до дорослих, але географічний показник кудись зник, коли вони попросили районщиків усе розтлумачити.
Отак завершилося п'яне патякання.
Замість ясності про "неслов'янську блискавку".
На жаль.
"ДОБРИЙ ВИКЛАДАЧ"
Телефоную знайомій столичній письменниці, але її мобільник чомусь мовчить. Він озвався тільки через кілька годин. Та, з якою дуже хотів поспілкуватися, зателефонувала сама й пояснила, що забула апарат вдома, коли поспішала покавувати зі знайомими.
Можна було б звісно поіронізувати із її забудькуватості. Але не захотів цього, бо й сам не раз потрапляв у кумедні «або й не дуже» ситуації через свою пристрасть до кави. Про одну з таких згадав і під час отієї бесіди. Оскільки тоді для одного видання писав спогади про свої студентські роки, то й згадав про одну пригоду з тих давніх літ.
Вже був на випускному курсі, і, образно мовлячи, підбивав клинці до студенточки, яка теж навчалася на моєму факультеті. Того осіннього дня зустрів її біля головного корпусу вузу.
Весело говорили про різне та раптом обоє вмовкли. Спричинив все це несподіваний вітрисько, який налякав зграйки голубів, котрі, щось воркочучи, ходили навколо близького пам’ятника, бо зненацька всі піднялися в повітря і полетіли геть. Ми теж, наче за командою, спрямували погляди в небо, яке потемніло від дощуватих хмар.
– Давай заховаємось у якійсь кав’ярні? – запропонував, опечалений осінньою сумовитістю.
Вона погодилася і ми побігли до найближчого кафе, якезнаходилося в тіснуватому приміщенні між двома крамничками. Кілька високих круглих столиків примістилися майже один біля одного і клієнти могли ласувати напоєм хіба стоячи.
Та чи молодість звертає увагу на такі «зручності»? Замовивши дві чашечки кавусі, подалися до місця її випивання.
Раптом двері відчинилися і показалося лице асистента однієї із кафедр нашого факультету, який іноді чваньковито ставився до студентів, хоч сам донедавна був у студентській шкурі. Побачивши у залі знайомих студентів, він подався геть.
Через кілька днів у коридорах вузу під час перерви шукав одного студента, аби більше дізнатися про подію, учасником якої він був. Здалеку угледів його і поспішив до гурту. Підійшовши ближче, побачив там асистента, котрий суворо виговорював щось знайомому хлопцеві. Чесно кажучи не був у захопленні від перспективи слівців «наставника».
Та вже нікуди діватися. Підходжу, привітався з усіма, у цей момент чую несподіване:
– Хоч у Львові багато кав’ярень, але порядному викладачеві вже ніде кави
випити, бо неможливо проштовхнутися між студентами.
Збагнувши до кого «п’ється», не забарився з відповіддю:
– Між порядним викладачем і нікчемним асистентом є велика різниця.
Й розсерджений «кавоман» швидко зник за дверима.
…Згадав про це й захотів кави, тому поспішив на кухню, аби приготувати собі напій, поціновувачем якого став ще у студентські роки.
