Навіть найвидатніший вчений ніколи не збагне химерії людської пам’яті, бо ж вона завше спроможна підсунути несподіванку. Ніби не забувається якийсь випадок з далеколіття, а от усіх деталей не можеш витягнути з пронафталіненої скрині часу, хоч докладаєш чимало зусиль. А буває і навпаки. З дна незабуття припливає до особистості те, що немає поглинання бурхоплинність зворохоблених діб.
Не знаю як і хто ставиться до такої дивовижності, але мені дуже подобається подібна пам’ятливість індивідуальності, бо за нею ще більше стає очевидним намагання людини через припадання до давнизни відкрити для навколишності свою сутність з несподіваного боку .
Згодімося, що це має значення для кожного. А для письменника така властивість душевної неординарності – подарунок долі. Думаю, що з цією думкою погодиться і письменниця, котра недавно прийшла до читачів з новою книжкою прози «Сині журавлики».
Переконаний, що вона має прямий зв’язок з абзацами, котрі по своєму означили тему. Маю на увазі два моменти. По -- перше, усі новели цього видання продиктовані чіткістю пам’яті. По – друге, «Сині журавлики» мені бачаться магічним продовженням у часовимірі книжки «Мамина вишенька». Адже у всіх випадках перед читальницьким зором постають новели – спомини про подаленілі у часовому вимірі роки.
Продовжити ці нотатки на берегах видання хочу оприлюдненням ще однієї думки, відштовхнувшись при цьому від звертання до моменту, про який уже трошки мовлено. Отже нагадаю, що авторка запропонувала поціновувачам красного письменства друк про свої шкільні роки. Якщо оцінювати ці тексти через призму розмірковувань про коло дійових осіб, то маємо дуже цікавий умовний поділ.
Зрозуміло, що персонажі новелок є звичайними людьми і чимось особливим на загальному тлі не вирізняються. Але, очевидно, треба відчути теплоту і повагу, з якою авторка змальовує їх. Це особливо стосується вчителів, які осонцювали життєшлях маленької дівчинки. Це зокрема стосується таких текстів , як «Шкільний вальс», «Учителька», «Староста».
Можливими стають різні нюанси, якщо все ж повернутися до попереднього міркувавання, та тут – несподіваність. Показовою у цьому плані є новела «Суліко". Молода вчителька української мови і літератури в сільській школі немає повного навантаження і їй «милостиво» нагороджують годинами співів, які стали справжнім випробуванням для неї. На одному з уроків педагогиня потрапляє у пікантну ситуацію, бо не знає авторів запропонованої пісні. Врешті - решт вона знаходить вихід: незнання, яким хотів дорікнути вчительці один з учнів, стало домашнім завданням для школярів. Згодом стало відомо, що слова написав грузинський поет Акакій Церетелі, а мелодію створила його родичка Барбара, яка вперше виконала її під акомпонемент гітари.
Коли задуматися над текстом, то бачимо цікавинку. З почуттям приязні Любов Гонтарук згадує про юних представниць прекрасної статі. Мислиться про це, коли читаю тексти «Килим», «Естафета». Та, настрій злагоди десь зникає, коли в центрі оповіді з’являються представники сильної статі. І не тільки «Суліко» підштовхує до такого висновку. Про щось таке промовляють також «Щось», «Око». Та все ж переважає протилежне. В новелах «Напитися води» і «Бурякове свято» -- світлість думкування про юнаків, котру помітно й неозброєним оком. Це, либонь, є характерним і для деяких інших текстів письмачки..
Окремо варто сказати ще про один нюансик. Коли перечитувати «Сині журавлики», то кидається у вічі, що авторка завжди звертається на «Ви», коли згадує про дорогих серцю батька і матір. Згоден, що це так багато свідчить про високу внутрішню культуру новелістки. Але давайте глибше подивимося на проблему з іншої «дзвіниці». Ота родинна шанобливість закладена в генах української нації і чогось подібного в інших народів немає. Це спливає на думку, коли вчитуюся у буквоспомини «Плита», «Березовий сік», «Побілка», «Паска».
Про таку частину книги, як нагадування про родинні традиції, хочу нагадати ще й через наступне. Нині багато говоримо, що глобалізаційні процеси що, на жаль, негативно позначаються на збереженні етнічності. Скажімо, нині не кожен скаже, що означають «копа», чи «терниця». Здається, що невдовзі така ж доля очікуватиме і на «жорна». А хіба можна обминути увагою таке непросте питання, як шанобливе ставлення до національних традицій. В шароварницькому розумінні цього означення воно сміливо попахує архаїчністю. Але… Чи потрібна така однобічність взорування, коли цю проблему треба передусім бачити у дзеркалі національної пам’яті, без котрої нас ніхто у світах не чекає. Цим, до речі, перейняті твори: «Ключ», «Побілка», «Сім’я». А ще не зникають з мореокеання розмислів на цю тему «Жорна», «Коровай», «Лампадка».
Якщо говорити про тематичність текстів Любові Гонтарук, то бодай побіжно очевидно, слід згадати ще про два аспектики. По - перше, чи не варто навколишність, котра оточувала героїню новел, вважати своєрідно дійовою? І найперше, через те, що авторка вміє побачити і оживити цікаві деталі. По – друге, для багатьох текстів є характерною гумористичність.Та вона не самотує на тлі літературної творчості, а прошкує до читацького сприймання укупі з ліричністю. (Давайте не будемо скидати з рахунку того, що їхнє мирне співіснування народжує вибуховий ефект, що підтверджує новела «Січкарня»).
Можна, мабуть, гомоніти і про інші аспекти тематичності автора, знаходячи несподівані повороти у звичайному. Та вони, як уже згадані, будуть збагнутими за усвідомлення важливості виражальності. Напевно,не усім сподобається наголос на такому питанні. ( Невипадково кажу про це. Дехто подібні знахідки у творчому арсеналі письменника вважає зайвиною. Але… Чи можна не назвати такими вияви письменницького неординарного мислення?)
Можна було б… Але мене більше цікавлять літературні тропи, якими послуговується Любов Гонтарук. Адже серед образів, котрі вона використовує, є чимало вдатностей. Приміром ,мені запам’яталися такі метафори, як «зелена і густа крона боляче зойкнула», «забравши з собою тишу», «сидить в мені загадка». Продовжити цей ряд цікавинок спроможні й порівняння: «А в хаті доня мов ружа», «рукави – ліхтарики», «квітка вийшла, як жива», «слинити великий і вказівний палець – натуральне мистецтво». Примагнічують до себе й епітети на кшталт: «Казковий ключ мого зростання», «Небо моєї юності», «Сині паперові птахи».
Зверніть увагу на ще одну цікавинку. В багатьох творах існують вислови, котрі мають фольклорну основу. До таких, зокрема, слід зарахувати словосполуки на зразок: «Хто сміється першим, той сміється на кутні», «На чужий коровай рота не роззявляй», «Чим захворів тим і лікуйся». Я не звернув би на усталені фрази уваги, якби не те, що увага до рідномовної стихії народжує афоризми у вираженні думки: «Як добрий, то й доброго знаходить», «Тисяча льодяників не замінить дитячих сліз», «Не шкодуй вчорашнього дня, згадай себе у ньому».
По - своєму, позитивно реагує читацьке сприймання на слововияви, серед яких неочікувані місця займають неологізми, рідковживаності, діалектизми. Назвемо тут хоча б такі літеросплетення, як «новинець», «скелко», «терниця», «ровер»…
…Наголос на виражальності вказує ще на один момент. Йдеться про те, що прозова книжка належить перу поетки. Та не тільки вищезгадані виразності агітують за це. Поетичність мовлення чудово пронизує діалоги та пейзажності. Чи не постане це поєднання ще чарівнішим у наступних книжках!?
Любов Гонтарук. «Сині журавлики».
АртЕк 2022рік.
