***

крізь часу кущаки бреде душа

покупана у розмисловім вирі

й молитвонерву рвійна сонцещирість

вже серце квіття  світ  не залиша

                    ***

змлинарить дрібність часу вітрюган

та борошна надійного не буде

коли вона минала многотрудність

аби воно у свій не взяло тан

                   ***

не подала первинності судин

напій в якому забуття полин

бо не знайде непам’ять аналогій

собі внести в яріння іменин

                    ***

з прадавності чарівна пектораль

крізь почуттів бентежні устремління

кидає у потужні зблиски майв

щоб нагадати істини коріння

                    ***

збентежене жагуче дощевірша

через холоднозлющість крапелин

в майбутності ковчег сідає рвійно

бо так повеліває долеструм

 

 

 

 

            літній стришок

 

серпує спрага світлість сонцеквіть

луни лісів ласкаве літування

легендою лелечого літання

серед світання сірого стоїть

                ***

не відшукати музики в чужизні

її мотив дарує лиш вітчизна

бо ноти невмирущої ріднизни

покликати спроможні в сонцебризність

                 ***

потоків гордих течії гарячі

і берегів окрилення потужне

народжують непроминальну мужність

могутності струмливих яснобачень

                 ***

сонцеграйне соло сили сурм

світлість сіє на снагу світання

й свіжістю стріля у сльозосум

саг судомних самовихваляння

                 ***

на святі духу совісті обличчя

не паранджує клята таємничість

хоча і мріє хитрість часозсуву

перебороти справжності окличність

 

 

                             ***

пам’яті поета Григорія Радошівського

мальвує поклоніння невмируще

єднаючи минуле і грядуще

на вістря ери нанизались болі

й малює думка їх в сибірський колір

                  ***

прошкуючи в кипучість барвозвуків

крик немовчальний не сховаю в скроню

бо впевненість мерщій втече від мене

злякавшися непевності буття

                 ***

у прірву думань розмисли летять

аби напитись загадкових смислів

й душа від цього плине в благодать

аби у ній злий не замешкав присмак

                ***

пелюсток завороженого цвіту

торкаюся коли пронзає вітер

аби світотворила дійсність літер

всім неминучість пізнавання світу

 

                    щодення

враз пошуком дорогу законверчу

й опиниться душа в гарячім смерчі

щоденного жадання йти до себе

черех купища чужинецьких звершень

                ***

все заховалось в ночі чорноту

і місяць не спішить цвітіння жати

ще мить і тишу канонада вб’є

з дощу гармати що в пітьму стріляє

                 ***

грози і вітру дивне полотно

й від листя повисочіли дерева

запрошує веселка на вино

вклоняючись граційно диводневі

                  ***

прикутий до щодення сповиття

яке не відпуска мене від себе

я зрозумівши повноту життя

стрімких слідів побільшую потребу

                 ***

голос зазира у твердість тиші

щоб у ній прокреслити свій слід

й на асфальті устремління пише

про свою немарність на землі

                 ***

… і думки запульсує джерело

посеред ночі темного жахіття

і не злякають в мороці пройти

враз чорнополем до перстінця долі

 

             осінній роздум

летять дерева крізь холодну тьму

й сумнющі птахи в клювиках приносять

зерниночки сирі щемливих мук

які хова від всіх глибока осінь

                               

                ***

дитятко долі плаче за порогом

і думає душа про осторогу

під вислів неминучої випроби

бо лише так збагну політ дороги

                ***

не вміє гімн коханню крапкувати

нехаотично в повняві звучить

реальність зруйнувала скраю хату

щоб зрозумів мотиву ненасить

                ***

бездоння космос внаготі твоїй

приховує безмежність таємниці

нурт мандрування мисленно криничить

бенкет жадання вихору надій

               ***

до планети грудей жіночих

примандрую з сутіння суму

вкоренити в ґрунт ночі думу

що майбутність палань пророчить