Про кожну з цих книг можна було б написати окремі рецензії, знайти необхідні нюансики для наголошування. Але чесно кажучи, не хочу ставати  на цей шлях і поведу мову про обидва видання в одному відгукові. Й бачу чимало причин для такого кроку.

По-перше, обидва прозотексти належать перу одного й того ж автора. І побачили вони світ майже одночасно в одному видавництві. По-друге, видання торкаються теми добрих діянь людини в пору воєнного лихоліття. Якщо в новелі про це мовлено прямим текстом, то у казці актуальну тему зачеплено опосередковано. Та не думаю, що це має якесь значення для сприймача, бо його цікавить не така особливість, а вміння автора літеросплетеннями розповісти про те, що хвилює.

А тепер опісля висловлення узагальненої думки про оцінювання видань та їхню тематику перейдемо до конкретики. І згадаємо тут, звісно, про сюжети новели та казки. З колишнім штурманом військового гвинтокрила Степаном Кузьмовичем зустрічаємося вже на початку новели «Штурман, Марсик, і війна…». І саме його можна вважати головним героєм цього твору.

Розумію, звісно, що тут маємо певну непростість. Дехто скаже, що у воєнну пору письменникові варто писати про звитяжність воїнів на полях боїв, а не описувати переживання тих, хто перебуває у глибокому тилу. Не заперечуватиму потреби більшої уваги до оспівування героїки. Але не можна скидати з рахунку і того, що в більшості випадків навіть сяка-така вправність у зображуванні фактажу нагадуватиме  своєрідні нотатки явищ чи подій сучасності. Бо глибше осмислення теми – справа часу. Аксіома літературної творчості, з якою не посперечаєшся.

Це – з одного боку. А з другого теж маємо непростість. Не кожен письменник відчуває себе майстром букв, коли йдеться про відтворення батальних сцен. Та й сам процес збору матеріалу не позначений однозначністю.

Йдемо далі. Хочемо того чи ні, а тільки часова необхідність може диктувати літераторові потребу звернення до тієї чи іншої теми, бо силуваним конем далеко не заїдеш. Зрештою, було б неправильністю й неувага письмака до життя тиловиків. Адже воно є складовою наших буднів. І суть, напевно, полягає на в тому, що стало темою твору, а художній рівень відображення.

Саме це, до речі, і є вельми актуальним для новели, про яку вже йшлося. Отже, зі Степаном Кузьмовичем знайомимося березневого ранку. Він засмучений тим, що російські окупанти нещадно обстрілюють великі міста і маленькі села, несучи лихо людям. Бачить, як до ошатної приватної садиби, в якій жило двійко самотніх літніх людей, під’їжджає легковик… Вже пізніше, він здогадується, що до батьків, рятуючись від рашистів, приїхала донька з онукою та їхнім песиком. Власне, Марсик (так нарекли чотирилапого) – єдиний скарб прибулих – стає своєрідним гвинтиком написаного.

Спершу автор описує мопсикові витівки зі шлангом, за який йому дорікає донька господарів. Потім письмак детально (хоч і кількома штрихами) змальовує, як Марсик, аби показати, що він уже й не такий великий бешкетник, приносить господареві дому запальничку. Йдеться й про те, що мопс допомагає прибирати подвір’я садиби, хоч старання чотирилапого викликають іронічну просмішку.

Більш детально літератор розповідає про те, як Степан Кузьмович сосисками таємно від господарів підгодовував собача. Автор, деталізуючи це, врешті-решт не оминає й того, що штурманову доброту Марсикові господарі викрили й образилися на нього.

А завершується усе тим, що «ображена» родина запрошує штурмана на гостину. І найголовнішим персонажем, який радіє появі гостя стає Марсик. Він несподівано вискакує на руки й порчинає облизувати лише бороданя, який з’явився так несподівано.

Банальна історія скажете? Мовляв, не слід фокусувати на ньому увагу. Чого там гріха таїти, якщо подібне «глибокодумання» має бути. Безперечно, що можна багато теоризувати з цього приводу. Але не вдаватимуся до цього. Лише скажу, що опис будь-якої життєвої ситуації є достойним доторку письменницького пера. Зрозуміло, що твір лише тоді позитивно впливатиме на поціновувача красного письменства, якщо написане вирізнятиме художня справжність.

Мені здається, що повною мірою це стосується і казки, сюжет якої є наступним. Нікчемний Карлик жив у золотій печері у Чорному лісі. Одного дня він наказав Шершням, які охороняли його, навідатися на Веселкову галявину у Зеленому лісі й привести звідти заручників. Бо радісне тамтешнє життя дратувало його й собі для втіхи зробити їм пакість. Та нічого з того не вийшло. Коли злющі мешканці Чорного лісу почали нищити красу, мирні захисники, Їжачки, Мурахи, Шуліки, Солов’ї, Бджілки й навіть Змії згуртувалися і стали оборонятися. Та самі не змогли подолати нападників, хоча й лютість вже отримала добрячого прочухана. Тоді їм на підмогу прийшли Леви, Вовки, Дикобрази та Пантери. Й жителі Веселкової галявини  разом з ними здолали загарбників. Нікчемний Карлик від злості помер. Після цього кудись зникли Шершні й Павуки, а Чорний ліс поступово ожив. А про те, що Веселкова галявина знову стала радісною для всіх, можна здогадатися.

…На цьому варто було б крапкувати, зупиняючи слово потік про сюжет казки, бо чогось несподіваного вже не додаси, хоч і хотів би. Так і зроблю, зрештою. Але все ж зауважу, що на написане у казковій історії можна проектувати не простості сьогодення і все співпаде. Тому й свою думку про актуальність цих літеросплетінь вважаю доцільною..

Та теми обох творів позитивно не впливали б на читачів, якби автор вдало не використовував мовні засоби. Зокрема, вдалості слово вираження сприяють літературні тропи, серед яких є порівняння, епітети та метафори. Аби не бути голослівним, наведу кілька висловлювань. Скажімо, у новелі можна уздріти такі словосполуки, як «його господарі – ранні пташки», «заходився маршувати, як справжній вояка», «пташкою випурхнула жінка», «пелюстковий сніг». Є вдатності й у казці: «павутиння було чорним і міцним, як дріт», «понівечена місцина», «Павуки смертельно обплутали майже всю галявину». Та й серед слововиявів існують «цікавинки»: «виріжок», «лелечник-квітень»…

Не сумніваюся, що дехто назве подібні висловлювання поетизмами, які є зайвиною у прозотекстах. Та це не відповідає дійсності. Адже такі словосполуки свідчать про рівень індивідуалізму творчої особистості. І саме вони привертають увагу до прозотексту. Щодо мене, то давно зосягнув важливість цього питання. Й іноді тільки жалкую, що подібних літеросплетень ще замало. Та не накидаюся на автора через це, бо тут побутує одна заковика. Письмак побоюється «переборщити» у таких слововиявах. А це може відштовхнути читачів.

…Привертають увагу й пейзажності та діалоги. Словом, всі складові вражальності, увиразнюючись з кожним новим друком працюють на створення доброго враження про прозотексти, наявність яких ще більше промовлятиме у майбутніх виданнях.

Васильчук В.Б. Штурман, Марсик, і війна…: новела. – Житомир: ПП «Рута», 2022. – 24 с.

Васильчук В.Б. Казка про нікчемного Карлика і Веселкову галявину. Житомир: ПП «Рута». 2022. – 12 с.