Зараз, коли хворе війною українське суспільство гамузом викидає з бібліотек до макулатури усе москвороте, мовити про москвороту інтелектуальну прозу якойся не з руки, але що ж – життя коротке, мистецтво вічне.

Отже…

Юрій Давидов, СОЛОМ’ЯНА СТОРОЖКА. Роман про революціонера а українця родом Германа Лопатина. Москва, СОВЄЦКІЙ ПІСАТІЛЬ, 1986.

Дивовижна інтелектуальна проза у сув’язі імен, подій, фактів. І тямиш тоді, який густий стиль, яка щільна проза і який тісний світ яйцеглового інтелектуала.

Цікаві формули а визначення  («у хвилю непохапну», «тюремний вискус», «арешти миттєво вистуджують дім», «лукаве задоволення», «оранжерейне розчарування», «усмішливий спокій», «камінь принципу», «двопалий свист», «пам’ять серця», «люди істинної державницької творчости»), інтелектуальні парадокси, які сміливо можна назвати парадоксами двосічного меча («буває, же і безбожники викладають ЗАКОН БОЖИЙ», «слабкий до міцних напоїв», «можна не слухатися, але неможливо не прислухатися», «мрія божевільного», «вона була уже у тім віці, коли не старіють», «невинний платіж у винній справі», «золото і срібло по своїй природі не гроші, але гроші по своїй природі – золото а срібло», «золото – не гроші, але гроші -- золото», «варто знати, аби тямити. І науспак», «глупотою було би уважати Лопатина глупаком», «вона не вірила у їх невіру»), метафори а образи природи («шерхіт мертвого листя», «білий сік скипів», «Осіннє повітря п’янило як прасковейське. Ярину уже зібрали, озимі ще не зійшли», «Степ як воля: є де розгулятися, дак ні на чім зупинитися. Чари простору позникають у городАх», «Астраханець – колючий вітер – порошив азіятськими порохами», «довгий голосільний перелом од осени до зими», «чорний шерех глибокої ріки», «стовбур сосни був майже кафовим біля комлі», «убрідаючи у лукомор’я», «знобила душу печаль загублености посеред величезної дикої природи, якій нема жадної до тебе справи, хоч зараз умри», «одразу натягнуло осінь», «вільгле повітря», «зима устоялася», «у вогнях а тінях», «сонце здоймалося а виїдало тіні», «коржаві діброви»), прості але вартісні істини («справжні борці за народ – тільки ті, же вийшли із народу», «живи а пам’ятай. Живи а пам’ятай, де жиєш», «головна наша страта у наших дітях», «заздрість не завше сліпа, але завше підсліпувата», «атмосферу ув острогах повітрям назвав би тільки ідіот», «стрижи овець, але не здирай з них шкіру», «служники вівтарю од вівтаря і харчуються», «не напускайся із легким серцем на чуже життя», «діти завжди страждають безвинно», «той, же одбуває кару уже не переступник», «є часи, коли ідеалізм особистости сильніший за урядовий матеріялізм», «неможливе людині, можливе Господу», «потаємне усеуладдя потаємної поліції веде до погибелі», «немає формул, які скасували би формоальності»),  цікаві розмовні вирішення письма («пішою ногою», «перелобанив», «уприслін до дерева», «легкою ногою», «лопать», «вершкові воші», «фордибачив», «табанив», «мирь грає», «просипала шпаркий смішок»),   відтворення у слові психологічних станів («сей промельк замолоджував душу тривогою», «страх затраскував двері і замуровував роти. Було душно, стидно і якойся неприємно, неначебто у брудній спідній білизні», «образа ґвоздила», «радісно усвідомлюючи свою тілесну непереможність,  а разом з тим усвідомлюючи, як гидко се усвідомлювати», «скаже правду, але не усю і не головну», «у корості апатії»), політичний механізм розвитку -- «народиться плем’я, якому не болісно буде умерти».

Спочатку Сєрґєй Нєчаєв – несамовитий убивця, передтеча большевиків-кровожерів, прототип Пєтра Вєрховєнского з ґеніяльного роману не менш ґеніяльного Фьодора Достоєвского. Він не боїться нічого опріч зудару з українцем Германом Лопатиним. Його психіка вийняткова і автор роману майстерно показує се: «Їх подивунок був йому як медом по губах а проте і принизливим водночас», «там сімнадцятку літ він  оджив», «у душі хлопчура ні трепету, ні співчуття, ба навіть наївного подивуночка перед тим, що си твори ту доокруж», «мликала ув очах, схожих на леза, дивна, знову ж недіточа усміхливість». Наскрізним у характеристиці сієї реально ірреальної особи є образ висихаючих хлопчиків. Вельми улучне а точне визначення. По дитинстві – дорослість: «Прислужуючи, ненавидів Сєрґєй тих, кому прислужував», «свій брат, мужик, не був для нього ні своїм, ні братом. Плював він і блював на історію цивілізації». Його ідеологія така: «Не лізь у наполеони, перейди у нуль. Нулі – колеса, а на колесах усі котяться. Чини те, же велить КОМІТЕТ», «відсутність сумнівів є присутність віри», «брехня – не брехня, якщо заради організації, заради ідеї», «сама по собі можливість зради уже є зрадою».

Далі – герої московитської еміґрації – Оґарьов а Бакунін. «Нєчаєв явився їм нечаянною радістю».

Є у романі достатньо українізмів: «випростав», «наувипередки», «чарка», «цибики», «у блискучих», «недоля», «особливо», «рибалити», «вертайся», «круговерть», «робиш», «викликали», «лупцюй», «дозволяють», «передвечір’я», «перепон», «неминучість», «жидівські батьки», «тишком-нишком», «учинив», «сорочка», «у цілому світі», «Макар з телятами», «позичу»». Тут же українська примівка до українських по сути порогів: «пан альбо пропав, будь вони прокляті сі пороги».

Родинний дім Столипіна, у якому гостював юний Лєрмонтов.

Іван Прижов, що ріс поряд з родиною Достоєвскіх, -- «у зверхности таїлися несміливість а надія». «Писав Прижов одержимо, друкували Прижова з удержом».

Далі з’являється Вознєсєнскій «круглячи очі».

Се со-ратники Нєчаєва – вони спільно з ним закатрупили нещасного ІвАнова.

Пожитечні цитати: «Якщо немає можливости боротися за свободу у себе удома, борися за дім сусіда» Байрон. «Людина може стати чесною у наймерзенніші часи» Тимон Афінський. «Величезні катклізми випаюють моральність, як гаї». «людина, же не тямить у винах, не здатна ні на що путнє». Карл Маркс. «Історія мусить бути злопам’ятною». Ніколай Карамзін. «Одчувати треба, душа задумується», «Прямуй у природу, бо вона дихає – пісня а таїна». Алєксєй Саврасов. «Віра у Христа не означає достеменну віру у Московію». Константін Лєонтьєв.

Лопатин вирушає з еміґрації на визволення Чернишевского. Неудало, але спроба вагома своєю сміливістю. «Був мовчазний заповіт і був мовчазливий зарік». «Печаль Ґєрцена не печалила Лопатина: він іще не нажив тої мудрости, у якій премного печали».

Сила гідности нації – на сей раз польської, коли мова про Йосипа Бентковського: «і тепер, після сорокалітнього вигнання, відчував себе краплею польського ручая, що не бажав зливатися  ні з яким ручаєм»

. Сей поляк «у свою душу нікого не пускав і сам не любив уламуватися у чужу».

  Бакунін: «Прийде час – прийде рішення», «але душа го не випрямилася».

Поряд з Лопатиним супроти Нєчаєва постає Тата: «Першіше я вам не вірила, а тепер -- ненавиджу». Але Нєчаєв торував свою крем’яну криваву дорогу: «Він дивився зірки і усихаючі хлопчики теж дивилися, стоячи за го спиною. А потому, думав він, ми заполум’янимо Европу».

Лопатин знайомиться із зятем Карла Маркса Полем Лафарґом. І він мовить йому: «солідарність не виключає любови до отчизни, а любов до отчизни уключає нелюбов до тиранії».  Сам Карл Маркс, з яким він теж спілкується у Лондоні, «може лютувати, та гандрити -- ніколи».

Кьоніґсберґ – місто трьох семірок – сім брам, сім мостів, сім пагорбів.

Лопатин організував а звершив утечу з Сибіру на Захід професора Петра Лаврова. Після сього «до смерти запраглося короткого одпочинку, самоти а високого неба». Лавров – «духовний вождь покоління, роз’їденого ніґілізмом».

Про природу московита: «московити альбо за батюшку-царя, альбо за вітця раднова».

Образ ґєнорал-губєрнатора Східного Сибіру Ніколая Сінєльнікова напрочуд людяний.  «верши діло невідкладно» -- ось його життєвий принцип. А ось машинерія його чиновної поведенції: «він потребував спірників, бо вони увільняли го од помилок у ділі», «він любив справу а не папери про справу і тому хотів усе бачити своїма очима», «хабарництво рівняв до хворого любострастя».

Професор Афанасій Щапов, автор праці МОКОВИТСЬКИЙ РОЗКОЛ СТАРООБРЯДНИЦТВА. «думав про те, же ось і його, гісторика, обдурила історія». Лікувався од алкоголізму у клініці Боткіна. Поряд з ним там лежав знаний московитський письмак Ніколай Помяловскій (тісний світ культури а яйцеголових), автор повістей МІЩАНСЬКЕ ЩАСТЯ а МОЛОТОВ (се попри вельми знамениті при совітах НОТАТКИ БУРСИ). Був Гоголененависником а предтечею у стилі Андрєя Платонова. Був Помяловскій і автором вислову «кисейна баришня». Щапов цитує Шевченка в ориґіналі і називає го апостолом правди.

Образ Василя Кокосова, лікаря а літератора – світлий а людяний. Його пряма мова: «Хтойся назвав каторжну Сибір  винуватою Московією», «Особливий, гейби пирійний, запах острецівського сіна. Острець сей і не гниє, і не перемерзає у люті холоди».

Є у сій прямій мові пряме народне неоднозначчя вислову – воно стисле а неймовірно точне – «навозний елемент», «пий не загикуйся», «бухлі двері». До колекції Давидовських парадоксів Кокосов додає і свою удовину лепту: «винуватість вільного перед невільниками».

Кокосов передає психологію тихого бунту проти немилосердної системи подавлення особистости а гідности: «Я прихорошувався, чистив мундир, пригладжував чупер, словом, учиняв глупаво», «не Чєрнишевского шельмували, а мене, і сего, і того – усіх нас, безмовних, безсильних, слухняних, покірних», «і уже у припливі не просто хоробрости, а хоробрости одчаю, у яку упадають люди несміливі».

У сій прямій мові пряма правда про московитську неволю: «У каторзі видиш  зґвалтовану жінку, же геть усе забула, що із нею було, придатна до життя а любови. У каторзі видиш людей, котрі дивляться на смерть як на санітара, що прибирає падло», «наближення різдва незмінно укидає каторгу у печальну задуму. Усе давнє, домашнє, діточе, ріднаве, заповітне – усе отсе болісно відгукується у серці». У сій неволі карають за мрію і за любов до свого народу: «Життя людей, засуджених за свій альтруїзм, за свою відданість народним очікуванням, за свої соціяльні устремління, мрії, -- життя сих людей, покинутих у сю карійську падину». У сій неволі «під таким гнітом неможливо було не тільки жити, а і дихати». Висміює Кокосов Левка Дебелого із його глупавою любвою до простої праці знедолених, не тямлячи її важкоти а  недоречности, чітко характеризує поплічника Нєчаєва Пєтра Успєнского – і знову через парадокс – «він віршував, сей чоловік, же був переконаний у необхідности жорстокости. Він був добрим, але начеб соромився за свою доброту». У нього була дружина Шурочка і вони «одно мислили до решти».

А ось і глибоко глибинна життєва істина, же приходить до людини у процесі духовної практики: «Самотність, якщо вона не з принуки, необхідна кожному, як необхідне  і порушення самотности, якщо воно відповідає вашому бажанню».

Кокосов висловлює суть серединної людини, же має гідність і чинить тихий але ж бунт проти системи: «У ту хвилину я і відчув, що се таке – нова мужність, новий реалізм, нова тверезість, нова логіка. Страшно мені було, страшно. Але ні тоді, ні потому не було мені настільки страшно, аби я одрікся од своєї серединности, од своєї відсеб’ятини, же стоїть поза крайнощамиі готова покласти тіло а душу на користь усього людства». Ге ж

«тіло й душу ми положим за нашу свободу…», як мовив ув українському славні Павло Чубинський.

Кокосов кпить не тільки з Левка Дебелого а і з Омелька Попела: «протокол медицинської експертизи до речі тільки у романі Золя».

Мовлячи про убивство Успєнского, причетного до убивства ІвАнова, Кокосов слушно мовить про перебирання гріхів убивці з убієнного. Вони усі нещасні суть.

І Кокосов , і Давидов мовлять про приреченість імперської московитської гимери, її неспромогу до свободи а цивілізації: «де у наших палестинах инакший ґрунт? Усі ми каторжні, ув острозі чи поза ним, у кайданах чи без оних. Чи поколінням ілотів здатне  сотворити царство свободи? Відки му прорости? З сеї падини, де річка називаєтьсяя Карою, могила – Арештанською баштою, а вулички «вільного» поселення Говнюшкою а Теребилкою?» Як слушно зауважив Антон Чехов «тут усе просахалінено».

Се визначення вельми би Хуйлові пасувало: «Раскольнікови, вони ж у наполеони глядять».

 Пьотр Ніколаєв у диспуті з Лопатиним: «ви убиваєте надію». Чи се не найбільший гріх після гордині – убити людську надію на людяність? Дак ото ж.

Нєчаєв а нєчаєвці, Кокосов, а відтак і Чєрнишевскій. «У сорок уже не скажеш, же усе попереду. Але ще і не скажеш, же усе за плечима». Автор роману (у його біографії є відсидка у таборах) прямує шляхами Чєрнишевского і дає чительникови увіч відчути спочування опального письмака, же терпить неволю за своє питоме слово: «Є терпкі хвилини : твоє Я переливається ув инше, що давно завершило земні дни, і мене пробрав туск самітного чоловіка, же старіє, і його вілюйська школота малює нині геть схожим на якута».

Лопатин теж іде шляхом Чєрнишевского а намагається – безуспішно – його визволити з полону. «як же чудово жити» -- виринає з глибини лопатинської душі. І трохи далі – уточнення: «Чудово жити не тільки історичним життям». Біда московитів, же слово «письмак» гірше за матюк. Се переживають і Чєрнишевскій, і Щапов.

І знову Шевченко у парі вуст Щапов-Бєльцов.

Походження слово «лажа» -- первинно се надбавка при обміні міді на срібло.

Цікава думка, схожа на парадокс: «ось уже ніякого ризику – у тюрмі».

Алюзія з Лєрмолнтова без називання першоджерела: «Герман просить бурі».

Є у романі і «турецька кочерма», і «візирі, же утопилися у каламарях  з атраментом».

Московитські реалії: «пахло нужниками, же одтали», «з поросятами, відгодованими миґдалем», «провінційна мешкотність», «Далі Сибіру не зашлють, а до Сибіру не пришиють», «що там шинки, тут кожна ізба -- шинок», «дядіньки, ходіть-но до нас, у нас бляді є».

Через ґубєрнатора Сінєльнікова бачимо московитського царя Алєксандера: «звичка веліти була ув Алєксандера. Не було у нього звички довіряти самому собі».

Пєрмь, Томск – особлива мова: окання не «минулого року» а «лонясь», не «ліс» а «тайґа», не «бувалий» а «видок», не «добрий кінь» а «степистий» альбо «конистий». «Двори у них були просторі. Під тесовими навісами, доми так само просторі, чисті, у здоровому запаху дерева а сіна».

Цікаве закручування образу у паралель: «руки опускалися як пліті, а пліті повисали як руки».

Вершина здорового мислення – у сміливого каторжанина Шишкіна: «Казна не моя, а твоя. Мені до неї справи не є. Ти мене засадив а б’єш – а за що? Не крав-єм, не убивав-єм, не шахраював-єм. І ти добре се тямиш. А звільнити не годен. А ти звільни, я себе прогодую, твоя казна тобі си лише. Тут усе ваше, а не наше, мені нич вашого не тра». Коли йому мовили, чом шапку перед начальством не здійма, Шишкін резонно одмовив: «Шапка не моя, а казенна. Коли треба --  то і здоймай». Шишкін мовить і про суть московизму – гимери імперськости: «Нехай її, улади сієї, тисяча осіб буде. ну із них нехай сто, двісті  осіб чесні а совісні. А инші що? Инші одне тямлять – моє, мені, собі. І нічого не виходить. І нічого не вийде». Апотеоз здорового мислення віруючої людини: «Вони – тямиш? -- чого бояться? Вони того бояться, що душу мою узяти не годні. Усе узяли, а душу не годні. Їм і страшно».

Антонімом до московитської неволі є вільна республіка: «у республіці існує така для улади неприємність як суспільна думка».

Автор роману не приховує елементи а переживання у своїй робітні: «стаються ув архіві хвилини, коли ненароком, з розгону налітаєш на інтимне і миттєво одчуваєш себе в’юнким вуаєристом, майже безустидником, що читає у чужому серці. Чужа інтимна таїна – усе ж таїна». І ще – «Архівне не прочитувати треба, а продИхати, одігріти диханням лід часу і роздивитися а розчути».

Образ Пєтра Лаврова – привабливий своєю інтелектуальною політичною зрілістю.

Зіна і Лопатин: «Ти запорпуєш свій талант у землю». «Так. Але ж у рідну землю».

У Івана Турґєнєва була саркома і він рятувався од болю морфієм.

Лопатин: «Приховати мо тільки те, же знаєш. А я знаю тільки те, же нічого не знаю».

Син Лопатина Бруно і його рідний брат Усеволод. Відчуття: «нескінченна самота у замкнутому просторі, з якого викачали повітря. У слова се не уміщалося. Не життя і не смерть?»

Професор Московського університету Стороженко виступив із заявою до ректора про допущення жидів до навчання. Сєчєнов підтримав сю заяву. Зринає ім’я українського маляра Костянтина Крижицького а також українського ж маляра Миколи Ге, і теж українського маляра Миколи Ярошенка.

Образ маляра Ґорского – другого чоловіка Зіни, матері Бруно.

Психологія каторжанина («каторжних мучить невідомість того, же буде», «ще у Петропавлівській знав молодими, повними сил, а потому співіснував з ними посеред ладожських а невських хвиль, на камені а у камені, як і вони, старіючи а руїн ячися, як і вони, спливаючи у ніщо») переростає у психологію свободи – «на їхні плечі упав простір».

 Мовлячи про Лопатина, автор постійно-настійно педалює його українське підложжя. Звідси – Шевченко, море українізмів ув авторській мові, міцний характер борця у героя, же нагадує характер Івана Сухині – одного з яскравих а унікальних декабристів.

Через 20 літ неволі Лопатин виходить на свободу – доживати. Має проблеми, коли нові суспільні ідеї не співпадають з ідеями го молодости. Має проблеми з сином Бруно – «нічого так не страшився, як найти у сині не те, жеби чужого, але чужого за духом».

Образ Льва Тіхомірова, же перейшов од революціонера до християнського фанатика.  «Життя ще продовжується, проте уже перетікає у спомини».

Пьотр  Столипін – ще живий і ще прем’єр імперії, що гине.

Пряма   мова Тіхомірова, же може слугувати цікавизною для почительника роману: «Ніхто як Бог», «аз многогрішний приречений цілий свій вік жити мріями а ілюзіями», «навіть дивно було би утримувати форми, же утратиои дух, а отже – і сенс», «Якби був ґеніяльний чоловік, то Московія би розквітла. Але го не є. І ся неприсутність чи не доводить, же Московії гаплик, же московитська Московія іде у трубу. Жива справа завше віднаходить свого Мойсея. Ах, яка невиправно глупава країна. Така жалюгідна, так упала ниць, же щойся удіяти змогли би тільки ґіґанти. Але їх не є».

Кінець Нєчаєва – у неволі. Там його свербіло до писання. Але його ідеї – терор – працювало у суспільстві. І яскравою постаттю сього терору – Азеф, подвійний агент царської охранки а партії терористів. «працюючи у терорі, працював проти терору».

Лопатин займається розвінчанням обох упродовж усього роману.

«Азеф дляв хвилини, заради яких вартувало му жити». Його природа -- «упевненість у безкарности була необхідна для насолоди усеуладністю». У Азефа логіка Сталіна: «У старих революціонерів тільки одна чеснота – те, же вони старі».

Отже – підсумок: роман складний, щільного письма, цікавий, самобутний, талановитий, стильний, вартісний – яскравий зразок інтелектуальної прози.

Було би добре перекласти сей роман українською і зробити го набутком українського інтелектуального буття.