Коли починаю читати нову для себе книгу, то мене цікавить те, як авторові вдалося виразити замислене. І в першу чергу цікавить та обставина, чи зумів він досягти бажаного за рахунок творчого індивідуалізму, серед чинників якого (принаймні так здається) вірність традиціям та неповторність мовленевого апарату.

Щодо першого, то висловлю кілька зауваг. І почну з розмірковувань про наймення, бо воно само собою є промовистим. Якщо, приміром, згадати легенду про черлену квітку любові на все життя, котра і досі побутує у багатьох регіонах нашої держави. Давайте не будемо забувати й про те, що обидва слова з імені друку нерідко використовують вітчизняні літератори в назвах творів. (Оскільки прикладів вистачає, то наведу тільки кілька прикладів – «Червона рута на Буковині» Василя Довгого, «Крилогія вічної гордії» Олега Гончаренка, «Вічне поле» Леоніда Вернигори… Слово «рута» стало псевдонімом письменниці Олени Чередниченко).

      Та не тільки на основі цього можна розмірковувати про традиційність у вираженні думки. Помітні, скажімо, й перегуки з творчістю інших письменників. Приміром, у книзі «Каміння на всіх» Олександра Масляника зі Львова є оповідання «Сніги у журбі». В ньому йдеться про те, що скрипаль Михай, повертаючись з весілля у рідне гірське село, опиняється віч-на віч з вовками й ігра на скрипці рятує його. Щось подібне маємо і у творі «Полонинська ніч» Ярослава Савчина. Тільки чуємо тут не скрипку, а трембіту, яка стає рятунком для вівчаря михайла Олексина. Відчутним є відлуння «вовчої» теми й у романі Юрія Сичука «Вовки»… Не сумніваюся, що творчий перегук не народився б в уяві Ярослава Савчина, якби не було його пірнання у вир рідних традицій. Заглиблення, оригінальності якому додає неповторність у висловленні думки.

Ще один наголос, якщо мовити про традиційність. Нерідко у канву того чи іншого твору літератори вплітають легенди. Правда, тут існує непростість. Бо одні автори органічно доповнюють почутим свої тексти і лише обізнаність з матеріалом дає змогу це збагнути. А інші й не приховують походження тексту. Якщо хтось, виходячи з цього, почне балакати про рівень талановитості, то помилятиметься у висновковуванні. Бо мірилом справжності є не метод висловлення, а вміння письмаків знайти свій струмінь у висловленні загальновідомого. Автора цих рядків до того висновку підштовхує розділ «В тумані віків», оповіді-новели з якого засвідчили про вміння письменника знайти своє в оспівуванні знаного. Вчитаймося, наприклад, у «Поганську стрілу», «Помсту горянки»…

     Ще і ще раз думається про традиційність, коли читаю нариси з розділу «Із незабутніх зустрічей». Приваблює те, що про вірність традиціям  дійові особи цих творів підтверджують власними діями, що вдало передає автор «Вічних рут». Хіба не це є головним у текстах«Людська доля, як гіллясте дерево», «Звідси виїхали до Канади», «Скрипка – моя любов», де зустрічаємося з мольфаром Михайлом Ничаєм, художником Володимиром Харченком, майстром скрипок Василем Воробцем. (По-різному, звісно, можна оцінювати ці твори. Але скажу тільки про один момент. За роки газетярства читав не одну розповідь про Михайла Ничая. І в цьому багатоголоссі важко відшукати щось своє. Але Ярославові Савчину вдалося це зробити).

     Ці рядки про припадання автора до джерел традиційності продовжимо розмислами про теми творів, хоч з попередніх абзаців уже частково складається враження про них. Зупинимось, скажімо, на питанні про відображення минувшини.

     Тут маємо двоїну. У розділі «В тумані віків» маємо новели на основі легенд про пору монголо-татарських набігів та опришківства. Занурють у ту давнину «Розплата», «На виправу». А тексти «Оленчина рута» та «Полонинська ніч» по-своєму занурюють у часи, плин яких є ближчим до нас. Приміром, «Оленчина рута» розповідає про героїку УПА. До речі, ця тема актуалить нарис «Я завжди життям і серцем з Україною» про члена проводу ОУН Омеляна Коваля, який народився на прикарпатській Долинщині, але через більшовицьку нетерпимість до національно свідомих українців був змушений жити в Бельгії, будучи там біженцем, згідно з Женевською конвенцією, зініційованою ООН.

     Крило зацікавлення автора проминулим, можливо, є таким пружним і розмашистим через спроби письменника збагнути час через описування ситуацій сьогочасся. Про це, зокрема, думається коли перед зором з’являються

«Сільська душа», «Сопілчана мольфа», «Приймаки». Цікаві епізоди існують також у творах «Афини», «Цвіт нещастя». (Цей перелік можна довжити, адже свої особливості є притаманними й для інших текстів).

     Та все це (так мені гадається) не дало б бажаного позитивного ефекту, якщо б не було намагання письменника оригінально висловити думку. Тут на авансцену читацького сприйманняпередусім виходять літературні тропи, серед яких по-своєму виграють барвами порівняння, епітети та метафори. Це можна підтвердити прикладами. Про порівняльність, зокрема, говорять такі висловлювання як: «очима виблискують кругом, наче зорі хтось по кущах розсипав», «ліс кругом села – добрий захисник від цих степових ворогів», «гуцул-чародій». Привертають до себе увагу епітети на кшталт «цілинне поле скрипкових звуків», «ритм ліній», «вістря верхів», «збовтана земля», «лісова вічність», «торба грошей»… Причаровує і метафоричність мислення: «нічну тишу розбудили постріли», «в свідомості моторошно заграли жахи страшної ночі його юності», «раною в серці відізвався скрип хат»…

Та літературні тропи, напевно, не були б такими вдатними без чарівності слововиявів. Бо слів’ята з барвами неологічності, рідковживаності та діалектичності таки залишають неодцвітні слідиу душі: «ліхтарики», «церква-дерев’яниця», «хитавиця», «гутак», «бесаги», «ясінь»…

    Багато втішного спадає на думку й тоді, коли читацьке око надибує пейзажності та діалоги. Вони природно звучать у творах, хоча, очевидно, дехто захоче ствердити, що відгукувач забагато уваги приділяє виражальним ефектам. Мовляв, це може більше характеризувати поезію, а для прози є значимішим розгортання сюжету і логічність у ньому. Не відкидаю того, що ці питання є важливими у прозотекстах. Але… Чи матимуть вони хоч будь-яке значення, якщо не буде індивідуальності у відтворенні різночасових подій? Відповідь на питання не потребує заперечень. А коли так, то наголос на мовленевих моментахє доречним. Впевнений, що Ярослав Савчин ще раз докаже це наступною книгою прози.

Савчин Я. Вічні рути: проза. – К: Ліра-К. 2018. – 244 с.