Коли роздумуєш про негаразди тридцяти літ незалежности України, приходиш до висновку, же уся біда у якости української еліти.

У чому її проблеми, чому вона така безвідповідальна, самозакохана а маломудра?

Приклад Степана Пушика вельми красномовний: хлоп з села, комуніст, депутат, науковець, же захистився у Москві, письмак з вузького кола Боба Ілліча Олійника, же комуністом і здох…

Переді мною ЩОДЕННИКИ Степана Пушика, люб’язно офіровані на олтар української критики івано-франківським поетом Богданом Томенчуком, за що му безмежна дяка.

Читаю.

Розпочинаються вони 1988 роком, коли уже ґорбачовская пєрєстройка (Сергій Параджанов вельми улучно називав її пєрєсрайка) порозтуляла роти а серця навіть комуністам. Пушик якраз готує до друку роман ГАЛИЦЬКА БРАМА, повний ще комуністичної мерзоти. Я служу ув армії і маю щастя отримати од метра кількаро листів. Але після моєї критики роману листування припинилося – Степан любив себе понад міру.

1988.

«Поети п’ятами ідуть по лезу ножа».

Спричинився до публікації Світлани Бреславської у ПРИКАРПАТСЬКІЙ ПРАВДІ. Тепер ся пані кермує шпількою у Франеку. Йо.

«Письменник – совість народу» -- фальш невимовна. Ніяка він не совість. Та ще й народу.

«Сіро, сиро, мокро -- березіль».

Приємно бачити у переліку словомовців на вечорі Пушика у Спілці письмаків мовознавця Івана Варченка – славний був чоловік. Він намагався научити мене дотримуватися повноголосся – приносив мені мої публікації у макулатурці а мої книжки, му даровані, геть помережані правками. Я легковаж кпив з діда, а по його смерти сам прийшов до повноголосся, до усунення тещ, назадів тощо.

«Фольварочний розказував про московський пленум» -- о Василь Срака знав Москву не з телевізора. Московці, причетні до театральної справи жартували – є коньяк марочний, а є фольварочний.    

Пісня Пушика на музику Олександера Білаша НАД ГОРОЮ МІСЯЦЬ ПОВЕН.

Повернення стукачка Леся Танюка з Москви, за кого просив голова КҐБ Чєбріков. «Заберіть до Київа». Валя Шевченко: «Та він же націоналіст». Чєбріков: «Знаєме ми сего націоналіста». Валя узяла.

 «За одну ніч вишня зацвіла та мало бджіл у місті».

Коли у тексті мовиться Малкович, варто уточнювати – Людмила, бо Іван уже тоді був у Київі на редакторських посадах – спочатку у ВЕСЕЛЦІ, а перегодом у МОЛОДИ.

«Намочив я чотири бутлі вишень».

«З РАДЯНСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА повернули рукопис Богдана Томенчука, як і Василя Ганущака, позаторік». Штрих з літературного життя краю про талановитих авторів.

«Я пізно одружився». Айно.

1989.

«Був час такий, який легше було перебути у тюрмі, ніж на волі». Справді? Дивна логіка. Чого ж не перебув?

Тарас Мельничук – «поет від Бога, хоча характером -- препаскудний». А що є поет без характеру?

«Єжи-Ян Пахльовський альбо у морі, альбо пише». Талантище, абсолютно невідомий українському читачеві. А шкода.

1990.

Собор Української духовної республіки стукача а гидомирника Олеся Бердника. Офіс сеї республіки був у вельми духовному місці – школі КҐБ у Київі акурат наупроти костьолу роботи Городецького.

Мовить про Жванець, згадує Хмельницького, а талановитого автора роману у бувалицях Володимира Бабляка  не  згадує. А шкода.

«Станіслав Тельнюк загинув у воді».

1991.

«О, як хочеться декому зробити з мене Дєм’янушку Бєдного, зламати як Тичину». Гординя, пане-брате Пушику, гординя. Дем’янушки не вийшло, але і Тичини не було. Не було що ламати.

Підґрунтя заяви Лукаша за Дзюбу таке ж, як і заява Петра Запорожця за Ульянова-Лєніна. Але Пушик так не мислить, такими катеґоріями.

«Леонід Большаков – орєнбурґскій єврей».

Лизоблюдство щодо шефа Боба Ілліча – вельми нешляхетно а гидомирно.

Лизоблюдство щодо Гончара.

Любов до Спілки як абсолюту, єдиної а неділимої.

Справа Хмари – теж суцільна фальш.

Коли треба було очолити спілку у Франківську, Степанчик одмовився – часу не є. Йо. Тільки на себе. Тільки так.

«Балерині квіти уручають і руки цілують . А хто поцілує згорьовані руки доярки…»   Ти комуніст і сим усе сказав…

Прогон на Петра Арсенича.

«Українська нація – се один колгосп і сім голів колгоспу». Ось такий рівень мислення був у письмака а депутата.

Редаґувати графоманку Дарію Рихтицьку – себе не поважати. Але долари не пахнуть. Альбо пахнуть зеленим.

Стукач Василь Яременко, якого побили у Київі за го любов до юних дівчаток . За се і побили.

Сутички у Литві а на Кавказі – для Пушика війна домашня. Тобто мислення у нього ґражданіна СРСР.

Смерть у 55-річному віці колишнього мера Львова а нардепа Богдана Котика.

Василю Рябому, кий полишився після розгону ЧЕРВОНОГО ПРАПОРА без праці, сердобільнй комуніст запропонував працю у себе референтом. Аякже.

«Рукопис московської книжки». 1991 рік. Скоро незалежність.

Міністер оборони з луганських козаків (мама українка, тато  московит) Костянтин Морозов.

Пушик – за москоитську мову ув українських школах, бо «крайноші завжди дикі».

Боб Ілліч займає усю позитивну увагу Пушика. Як же – саме Олійник пробив для нього премію Шевченка.

Громадянська війна ув СРСР. Та неуже? Ми то инакше кваліфікуєме.

Наукова доповідь московською мовою «як вимагається».

Петро Кононенко – сука ще та – науковий керівник Пушикової дисертації, захищеної у Москві.    

«Здобути альбо не бути» -- цікава формула.

Полковник запасу, кий служив у ҐРУ – се, певне, Антон Варварич, кий якраз тоді був одкомандирований конторою до МЗС України і ошивався у парламенті.

Зустріч ув Америці з Надією Світличною, її синами Яремою а Івасем та другим чоловіком Петром Стокотельним.

«А найбільше винен мій народ сам». Аякже. Сам і винен. Бо хто ж?

Убивство молдовського поета  Йона Ґєорґіце у Кішінеу.

1992.

«Пророкують коротке президентство Кравчука». Як у воду си дивили.

Убивство нардепа а тележурналіста Вадима Бойка у Київі.

Роман Андріяшик писав роман про Стефаника.

Хвороба Герасим’юка.

Мати Бориса Чіпа  родом із Закарпаття.

Смерть Феодосія Рогового.

Володимир Кашин помер у Німеччині.

Журналіст з Ужгорода Едуард Шуфрич про побиття поета Фединишинця за русинство.

Філарет-Володимир.

Глупа смерть Степана Дем’янчука.

Брат Романа Іваничука Іван по війні повісився.

Марш січі – се певне КОЗАЦЬКИЙ МАРШ Евгена Адамцевича.

Плач за злиднями Юрія Денисова у Москві.

Протест проти намірів націонал-фашистів убити Драча а Павличка за коляборацію з совєтами. Через се Пушик називає їх націонал-дурнями. Авжеж, дурні, же духовно не убили коляборантів, а героями їх поробили.

Нарікає на київців за пам’ятник Лесі Українці. То не київці а комуняки твої так учинили. КОМУНЯКИ.

Стукач Петро  Осадчук ув Ізраїлі. Пеан кібуцам. Та нема їх там уже дуже а дуже давно.

«Прекрасні дощі шумлять за вікном, як осінні весільні пісні». Отсе проза. Так би писати а розпросторювати художнє слово.

Гарно про роман ЗАЛІССЯ Осипа Маковея.

Похорон Світличного. Але -- «топчуть нас». Дорівнялася блоха коневи. Йо.

Роман Федорів перед тим, як писати прозу, начитується поезії. Цікаве джерело натхнення.

Любов до Бориса Олійника у Пушика незмірна а безберега.

Отаке чтиво – малоприємне, малоцікаве а нехарапутне.

Чи я розчарований у Пушику-письмаку? Та ні. СТРАЖ-ГОРА і ПЕРО ЗОЛОТОГО ПТАХА – великі твори української прози.

Я розчарований у Пушику-мислителю, Пушику-діячу, Пушику-кшатрію.

Але го ЩОДЕННИКИ показують неспромогу подсовєцької еліти творити, мислити, надихати а вести за собою.

Чому?

Комуністичне мислення, користь для себе, гординя, існування у зграї (група Олійника: Череватенко, Базилевський, Луків, Женченко та инші достойні парсуни), любов до Москви а московського з монетизацією сеї любови.

З сією елітою ми ні до чого не були спроможні. Тому і оддали ядерну зброю за папірчик у Будапешті. Тому і не звели за 30 літ жадної паперової фабрики а жадного сміттєпеперобного заводу. Тому і культури нема. Тому і нема науки. Тому нема інфопростору. Тому і кривава війна на наших землях.

Дивлюся, як новітні пушики, що харчувалися коло мінкульту, дружно побігли по продпайки до Пень-Клюбу. А у той сам час українські письмаки кшталту    Василя Старуна потерпають ув окупації – і про них забула НСПУ, а Пень-клюб про них і не здогадуєсь, же такі є.

На жаль.