ОТ СОБІ КНИЖКА – чергова книжка Миколи Васильчука, прочитана мною а проситься на рецензію.

Призволяйтеся.

Отже…

Книжка побачила світ у серії БІБЛІОТЕКА ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ. Дизайн здерто з подібної серії видавництва ЛИБІДЬ і се не є ґут. Але то таке.

ПРО СТАРУ-ПРЕСТАРУ ДРУКАРНЮ. «Зголоджено-порожній інформаційний простір», «осада» замість «облога».

Фінал сумний але правдивий: « А потім тихо помре непотрібною навіть авторам книжок. Колись її неприступні цехи стануть крамницями і перукарнями, бо усе у цьому світі мусить бути купленим і проданим, причесаним і наманікюреним».

ПРО ІВАНА БІЛИНКЕВИЧА. Світ тісний – донька героя нарису була дружиною Миколи Вінґрановського (про неї – більше – у книжці Павла Вольвача ЗЕМЛЯ МЕРТВИХ) . Батько Івана Омелян у Першу світову писав щоденники.

Штивне слово «антикварня».

Іван Білинкевич – автор ФРАНКОЗНАВЧОГО СЛОВНИКА.

Іван про краківську молодість: «У Кракові поляки до українців ставилися доброзичливо. Спудеї мовили: «Вам си належи українська держава». У Львові було инакше ставлення українців до поляків а поляків -- до українців».

«мати цілу, не щербату книжку».

ПРО ВОЛОДИМИРУ ПРИГОДСЬКУ. Зазнайомився автор есею з героїнею через постать Володимира Павлусевича. Світ літературний тісний до знемоги. Тягнеш одну нитку – витягаєш три єнчі.

ПРО КСЕНІЮ СВІТЛИК. «охолодала». Про брата Богдана Лепкого Бориса героїня мовить: «По навчанні ходив до мене. Хотів одружитися зі мною, але він мені не підходив, бо був асуспільним типом. Сей адвокат на процесах міг обороняти людей, незалежно од їхнього спрямування, головне для нього було -- гроші». І про світлинарство: «викладачами були фотохудожники, які побутовий світлопис перетворювали на мистецтво».

ПРО ЛЮБОМИРА КРЕЧКОВСЬКОГО. «хліб з трачкою». Пиріжки з дітвиною – майже епізод з роману ШИНОК НА ЛАНЦЮЗІ  Тараса Мигаля.

«тобівка», «чілець», «лускоріхи».

 Гарний термін --.«тихий героїзм»

ПРО ІГОРА ДЕЛІНСЬКОГО. Радянський фацет. Московія чимало присутня у житті багатьох.

ПРО РОМАНА ЯВОРСЬКОГО. «хата-півторачка».

«Світ настільки просяк війною».

«Господар смакував найцікавіші експонати».

СОБОР ДУХОВНОЇ УКРАЇНИ Олеся Бердника – абсолютно проект КҐБ – не варто про се забувати.

Герой про себе: «Я – колекціонер з уродження. (…) Бачив різні речі, які уже не уживали у побуті, але і не викидали. Я їх випрошував, ще і не думаючи про музей. Просто хотів аби шкло не билося, залізо не іржавіло, дерево не гнило». Чудове психольоґічне визначення пристрасти колекціонерства. Йо.

ПРО ВОЛОДИМИРА МОРАВСЬКОГО. Штрих до епохи: «На той час запал перших демократичних років уже пригасав». Був редактором ЧЕРВОНОГО ПРАПОРА  у Коломиї від 1973 по 1989 роки. Солідняк. «закривався у кабінеті і тамував у собі».

По смерти Володимир Моравський «живе у своїй книжці і у трьох тисячах підписаних ним номерів газети ЧЕРВОНИЙ ПРАПОР, які ще можна одшукати у запилюжених і пожовклих підшивках. А найбільше живе цей чоловік у тих добрих споминах, які він залишив по собі».

ПРО ІВАНА РОМАНЮКА. СТЕЖОК ЧИМАЛО – ДОРОГА ОДНА – чудова формула героя есею.

Дмитро Загул не є приналежним до Галичини, бо народжений на Буковині, збувся у Харкові, загиб у Московії. Приналежав до гурту ЗАХІДНА УКРАЇНА, але се ж не є синонімом Галичини.

Ще одна чудова формула – НА ДОБРЕ СЛОВО А ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ.

ПРО ПЕТРА СВЕРИДУ. Фольклорист.

ПРО ДВОХ ДОВІРАКІВ. Голобельна критика Миколи Карпенка і нещадна характеристика навуходоносора до видавництва КАРПАТИ знищили талант Василя.   До творчости та її оприлюднення він повернувся уже у незалежній Україні. Инший Довірак – Михайло, не тільки поет, а і музикант, автор герба Коломиї та пам’ятної плити знищеному большевиками Іванові Майданському, лікар. Чудова метафора ЧЕРЕШНЕВИЙ ЛІС.

ПРО ВАСИЛЯ КУШЛЯКА. «паданиці». Праця Івана Франка ПОЗА МЕЖАМИ МОЖЛИВОГО (на пам’ять іде роман Осипа Турянського ПОЗА МЕЖАМИ БОЛЮ).

ПРО МИХАЙЛА СТЕЛЬМАХОВИЧА. Великдень не припадає на ріжні дні, як про се пише шановний автор – тілько на ріжні дати, а день один – неділя.

У сім есеї автор слушно ставить питання про гуцульський культурний сепаратизм, що його намагаються роздмухувати ворожі розвідки та недалекі представники гуцульського істеблішменту. Непричком си опинимо сам-на-сам з небезпекою гуцульського гейбирусинства, а се тільки на руку – і на млин – наших одвічних ворогів, і не тільки і не стільки північних.

Книжка Стельмаховича УКРАЇНСЬКЕ РОДИНОЗНАВСТВО (1995).

Учитель учителів – чудове визначення, же виростає з метафори у науковий термін.

ПРО ВАСИЛЯ ЛИЗАНЧУКА.

ПРО ІВАНА ІОВА. «Далеко од гірських неужитків».

ПРО ТАРАСА МЕЛЬНИЧУКА. «Зима змішалася з весною».

«Цей чоловік не міг бути інакшим, бо не був би собою». Мельничук у Васильчука не парадний, справдешній, неприкаяний. І не такий, як у щоденниках Степана Пушика, кий не приймав а не сприймав такого трибу життя. Про се напишу окремо у розгляді оних щоденників ув иншій статті.

ПРО ДМИТРА АРСЕНИЧА. Шеф розвідки ОУН-УПА Микола Арсенич. Направду, він був шефом СБ ОУН бандерівців—і займався не розвідкою, а унутрішньою безпекою.

«Міст колійовий через Прут».

«Олександер Бартош – великий ентузіаст літературного почину».

Дмитро Арсенич: «у літературній праці у мене перерв не було», «Вам так шкода для мене ґазетної площі, ніби сі вірші мали би друкувати на вашій шкірі, а не на папері».

Цікавою для чительника є оповідь Степана Арсенича, кий відтарабанив 10 літ у сталінських таборах за редакторство під час німецької окупації, про істинну загибель московитського провокатора Ніколая Кузнєцова у бандерівському полоні.

ПРО ІВАНА ПІДЛИСЕЦЬКОГО. Пряма мова героя: «Дивиться на мене, як босий на гадюку», «замітають штаньми Коломию», «у білій глині».

Гопайсуси – дерев’яні узутики, же їх майстерували собі селяни у перші повоєнні роки.  

На жаль, у сьому есеї стиль райґазети, а  герой – типовий сов’єтський мажор.

ПРО ЯРОСЛАВА ЯСІНСЬКОГО. «Аби здивувати інших, письменник має уміти дивуватися сам».

ПРО СТЕПАНА ПУШИКА. Про те, же блискавка б’є у найвище дерево – дещо неправда, бо грім б’є у дерево, турухляве зсередини. Про се кождий добрий лісовик вам скаже.

Журнал УКРАЇНА був тижневиком, а не двотижневиком, як про се стверджує автор.

Про з’їзд письменників під відкритим небом у Київі 2004 року не варт так захоплено писати, бо то був з’їзд на захист злодія а паршивця Володимира Яворівського, кий за 10 літ головування розпродав усе спілчанське майно – поліклініку, шмат Ірпеня, будинок творчости ув Одесі тощо. Гордитися точно не є чим.

ПРО ЯРОСЛАВА СВИЩУКА. Вірш про смереку: «Її поїли гори молоком».

ПРО ПАВЛА ФЕДЮКА.

ПРО ВАЛЕРІЯ КОВТУНА. Мій земляк – родом з Новоселиці.

«Горів ідеями нових видань».

Слово «тираж» я замінив би словом «наклад» – так точніше а українськіше.

«Альбом – сам найкраща собі  похвала».

«Планувати успіх». Як мовить моя теща: «Людина планує, а Бог переплановує». Та й спланувати успіх неможливо. Ніколи не забуду слова директора ПІНҐВІНА – американської видавничої корпорації, кий мовив у Київі 1992 року: аби мати успіх п’яти назв я видаю щороку 105. А оден український кшталту видавець (ще з радянських) мовив: та нащо так багато видавати. Видайте одразу сі 5 назв – і майте успіх. «Е, чоловіче – мудро зауважив американець – я не тямлю, кі зі ста п’яти будуть саме ті п’ятеро». Ге ж.

ПРО БОГДАНА СЕНЮКА. «Вийшли на простогін». Повість РІКА ЖАДАНЬ.

«Знатні» трохи попахують московизмом. Я би тут ужив слова «шляхетні».

«пастушила худобу».

Іван Стефурак як ідеал письмака? То позанадто. Письмак мав би бути инакшим – дбати о літературу, а не тільки о себе.

«Головне, аби книжка не зотліла у рукописі, бо тоді робота пропаде намарне».

ПРО ВАСИЛЯ КОНОВАЛЮКА. «виписані до занудности твори Жорж Занд». Жорж Занд писала багато, просторо і про викінченість творів не дбала. Дбав Ґустав Фльобер – вилизував свої твори направду до занудности.

«передаючи на папері душу снігу, вогню, патьоків дощу на шклі».

ПРО МИХАЙЛА АНДРУСЯКА. Видавнича дилема – видавати графомана за його гроші чи ні. Усе одно десь го видадуть, а гроші підут ув инші руки – поза твою друкарню. Цікава фільозофія. Пам’ятаю, як років 10 тому у Малині бібліотекарка витягла з глибини темної шафи БРАТІВ ГРОМУ і мовила, же неспромога їй викласти сю бандерівщину на полиці наприуселюд. Комсомольський гарт давав про себе знати. На жаль.

ПРО МИКОЛУ СЕМЕНЯКА. «Зійти з людних доріг», «смакувати життям».

ПРО МАРІЮ БОЄЧКО. «поети чистого серця».

ПРО ВОЛОДИМИРА МИХАЛЬЧУКА. Портрети на форзацах –як жанр.

ПРО ВАСИЛЯ ЛЕВИЦЬКОГО. Фанат спадщини Марійки Підгірянки.

ПРО ВАСИЛЯ НАГІРНОГО. Мартіна Ідена – героя однойменного роману Джека Лондона варто назвати ув есеї. Він не один із героїв, а унікальний персонаж не тільки у Лондона, а і в усій світовій літературі.

Отже – люди ув інтерпретації Миколи Васильчука – живі, вартісні, хоча і не рівнозначні. Се вельми добре. Але усе крутиться довкола краю – вужче – доукола Коломиї. Очевидно, автору варто ставити собі надзавдання – і уписати сю Коломию з її людьми мистецтва а літератури у ширший усеукраїнський контекст.  

І ще одно. Твори героїв книжки не є у постійному усеукраїнському обізі поза Коломиєю  -- і се є великою проблемою. Не автора книжки – він своє зробив – а нашої української суспільности.

Та й таке.