I
У шостому номері за 1974 рік журналу «Жовтень» (нині «Дзвін»), що виходить у Львові з’явилася новела «Усього тільки вечір» авторства Михася Ткача. Ніби й нічого надзвичайного не було у тому давньому прозотексті, але його енергетика «примагнічувала» читачів. І в першу чергу, мабуть, через те, що новелістові вдалося знайти необхідний тон розмови з ними, без загравань , чесно й природно розповідав про те, що завжди хвилює його героїв.
Можна, звісно, багато говорити про давнє, бо є у проминувшині цікаві навіть для сьогочасся моменти. Та не будемо заглиблюватися у тогочасся й зупинимося лише на двох нюансиках. По-перше, незабутнього Романа Іваничука варто вважати хрещеним батьком імені прозаїка. Адже у редакцію часопису надійшов твір, під яким було підписано «Михась», «Папі» (так любовно називали).Відомому майстрові слова воно не сподобалося і він попросив його зняти, бо, мовляв, в українській літературі вже залишив свій слід епатажний Михайло Семенко. Й натомість з’явилося «Михась» ̶ так любовно називають Михайла у багатьох українських родинах. По-друге, через п’ять років це ім’я з’явилося на обкладинці дебютної книги «Сонячний полудень», що вийшла у столичному видавництві «Молодь». То вже пізніше цю естафету продовжили «Світле диво», «Дике поле», «Хочеться грози», «Зойк сови»… Впевнені, що цього не було б, якби твори письменника не пронизувала б віра в людину і нелегке крокування до щастя.
До речі, це є характерним і для першого тому трикнижжя , до якого увійшли оповідання і новели, які написані у 1975 – 2018 р.р. Усі 88 текстів з цього видання – відлуння спостережень творчої людини за долею окремої особистості у прелютому вихорі зворохобленого часу.
Давайте конкретизуємо це твердження. І почнемо з висловлення думки про тяжіння літеросплетень до висвітлення історичних перепетій .…. Скажімо, новела «Стоптані чорнобривці» й ще раз повертає увагу поціновувачів красного письменства до тієї пори, як більшовицькі огидники знущалися з прагнення людини чесно жити на своїй землі. Цю тему по-своєму продовжують твори «Марево ночі» і «Смерч». Звісно, тут не можна оминути питання про те, що бачгато для розуміння текстів додає контекстове читання, бо виглядало б непрофесійно і непродумано, якби письменник прямолінійно промовляв про це.
Ще раз замислюємось над цим, читаючи «Окупацію». Здається, що авторові вдалося неординарно та природно змалювати ситуацію з життя родини, яку обпекла Друга світова війна. (Усвідомлюємо, безперечно, що ці тексти з’явилися після того, як зник прес компартійної цензури. Та не думаємо, що це має значення, бо на авансцену сприймання виходить оспівування з болісними нотками того, що жило у глибині серця, але обставини не дозволили сказати про це вголос.)
Було б спотворенням реальності оминаннетієї обставини, що взурвання письменника торкається відображення сучасності. Правда, мовлячи про це ,згадаємо про кілька моментів. Приміром, маємо масив творів, котрий ілюструє життя особистості у тоталітарну епоху. І кожен з них є цікавим по-своєму. Насамперед тому, що автор зумів угледіти непроминальне та передати його неповторністю літеросплетень. Це, як нам здається, є характерним для творів: «Хочеться грози», «Коло мої хати зацвіли блавати», «Харитонові клопоти»…
Своєрідною противагою цим текстом є написане після проголошення незалежності України. Звісно, тут є підстави балакати про вплив політичного чинника на літературний процес. Не заперечуватимемо, бо так воно є. Але є свідомими й того, що це стосується усіх літераторів. І мислимо про конкретність. А вона полягає у тому, що Михась Ткач став щасливішим у слововиявих, хоч ще більше углиблюється у характери персонажів.
Ще одна цікавинка. В деяких текстах бачимо спроби автора знайти свою структуру і бентежність оспівання в життєвих складнощів в умовах мирного життя. Помітно, що інколи прозаїк до цього доплюсовує свою іронічність погляду. Це, зокрема, простежується, коли читаємо «Пережити час», «Протест», «Приватний протезист»… Між іншим такі ж нотки вловлюємо й у творах, коли йдеться про воєнні події на східних рубежах нашої держави, які спровоковані російськими окупантами. Вчитаймося хоча б у «Мелодію обірваної струни», «Нічний дзвін».
Та гадаємо, що ці всі нюансики не стали б такими привабливими, якби автор не зосередився на виражальності, вдало використовуючи доступні мовленннєві засоби. І місце тут належить літературним тропам. Наприклад, серед порівнянь побутує наявність та відсутність сполучників та їх поєднання. «Думки обсідали сиву голову, накопичувалися і відкопичувалися, як хвилі від вітру, обпалювачи холодні скроні» («Копанка»).
«…Манька – корова червоної масті, з куцими рогами та білою лисиною на лобі», «Сині очі Маньки». «Вискалилось сонце – наче золотий дощ упав на вузеньку грядку чорнобривців за вікном.» («Стоптані чорнобривці»). Цікавинки існують також і в естетичній площині: «розтерзаний вітряк», «проекція роману», «покалічена душа», «стомлений берег», «тяжкі пасма думок», «повінь неба». Зацікавлюють й метафори на зразок: «котиться садами осінній вогонь», «покотиться сонце у золоті гори», «огб причілок бив дужими крильми вітер».
Вдатності можна цитувати й у мові про слововияви, пейзажність та діалогічність. Та свідомо не вдаватимемося до цього, бо кожен при бажанні може взяти у руки книгу і сам віднайти їх. Заодно зробити висновок й про те, що виражальності прози спиряє різноформлення висловлюваної думки. Адже в товстезному фоліанті мирно співіснують розлогі сповідання., новели і зовсім короткі за обсягом образки та етюди. Мала проза,яка причаровує.
Різні приклади маємо, коли знайомимося з реаліями літературного життя. Одні літератори упродовж багатьох років пишуть тільки малу прозу. А другі увесь цей час продукують романи і повісті. Ще вряди – годи представники обох течій можуть спромогтися на рецензію чи відгук про книгу колеги або на есей зі злободенної теми. Але це є радше винятком, ніж правилом, і на ситуацію не впливають. І водномить мить є прозаїки, котрі, образно мовлячи, вільно «плавають» у різновидах текстів.
До таких письменників належить і Михась Ткач. В цьому, зокрема, переконує і другий том трикнижжя. Якщо в першому зібрано оповідання і новели, то до другого увійшли повісті й твори для дітей. Перших автор у цьому виданні, оприлюднив аж 6: «Недописаний портрет», «Гірка ягода калини», «Пахне «любисток і м’ята, «Чужинці», «Веселий Штанько, або Сторінки щоденника Грицька Селезня з Качківки», «Очі зеленого гаю».
З точки зору того, хто думає про чистоту літературних форм такий поділ відповідає дійсності. Але подивимося на ситуацію пильніше. Михась Ткач недарма ж означив розділ з тому, як «твори для дітей». Бо він таки не є однорідним. Приміром, «Анюта» швидше нагадує повість. Так, між іншим, вважає й упорядник видання професор Володимир Кузьменко. ( У своїй передмові «Бризки сонячного полудня» він називає цей твір повістю). Можна також назвати повістиною у новелах і «Зимові сюрпризи». А по-своєму це чтиво для наймолодших читачів обрамлють казки «Курка і дикі каченята», «Як Рябко заблудився», «Як кіт перехитрив вовка», «Лисий Ведмідь».
А тепер дещо конкретніше поговоримо про ці тексти. І перш за все зауважимо, що вони імпонують строкатістю вираження думки. І тут, напевно, чи не найвидатнішою слід вважати повість «Веселий Штанько або Сторінки щоденника Грицька Селезня з Качківки», вже хоча б через те, що написане означено як «романтично-пригодницька повість», чого не мають інші тексти під цією обкладинкою. А ще, очевидно, варто сказати, що автор використав оригінальний хід для зацікавлення читачів твором. Усе описано так, наче все, пережив семикласник Грицько Селезень з Качнівки. (Щось подібне свого часу вчинив Володимир Дрозд, який у формі листів у повісті «Балада про Сластьона» розповів про цю людину, не забувши про використання елементів гумору і сатири. ( До речі, саме Володимир Дрозд був першим рецензентом у видавництві «Молодь», який позитивно оцінив рукопис дебютної книги Михася Ткача. І чи не можна творчий перегук двох прозаїків назвати виправданою необхідністю?).
Якщо у цьому творі ефекти для позитивного читацького сприймання досягнуто за рахунок гри уяви автора (Зрозуміло, що з врахуванням певного життєвого досвіду), то противагою такому методу вираження думки може стати текст «Пахне любисток і м’ята». Адже в ньому на основі реальних фактів описано історію роду.
Не заперечуємо, що у висловленні міркувань в цій повісті відчувається авторська фантазія, але вона залишається малопомітною під невблаганним тиском фактажу. Щось подібне можна сказати і про повість «Чужинці». Бо прозаїк описує те, що відбувалося з родиною тоді, коли українське село у роки Другої світової війни окупували фашисти. Це – розповідь на основі реальних фактів, адже Михась Ткач належить до покоління «дітей війни», бо народився у 1937-ому. ( І не думав він, що через рашистів доведеться у древньому Чернігові ще раз пережити воєнні злигодні. Але це є темою окремої розмови. Віриться, що письменник добірністю слів розповість про пережите).
Зупинимося ще на кількох моментах. Інженера будівельника Сашка Скорохода – головного героя повісті «Недописаний портрет» – зустрічаємо у мить, коли він поспішає у рідне село Хуторянку. Зауважуємо, що все описано з великою достовірністю. Це є помітним навіть у найдрібніших моментах. Усвідомлюємо, безперечно, що неможливо ставити знак рівняння між письменником і персонажами його твору. Тому й не збираємося йти цим шляхом. Та водномить гадаєм, що не буде перебільшенням думка про те, що життєві обставини по-своєму спроектовані у «Недописаному портреті». Згадаємо хоча про два промовисті факти. Письменник з’явився на білосвіт у селі, та й ряд років він працював інженером – будівельником. З сільськими реаліями пов’язана і повість «Гірка ягода калини». В обох творах превалює соціальна конфліктність, що є характерним для сюжетного писання. Але написане не було б таким привабливим без ліричності, сув’язь з якою має вибуховий ефект для сприймання прозотекстів.
Більше ліричною вважаємо повість «Зелені очі гаю». Безумновно, дехто ствердить, що й тут є конфліктність. Підтримуємо цю думку, та якщо у «Недописаному портреті» та «Гіркій ягоді калини» вона є головною, то описування стосунків романтичних Ліди та художника Андрія – лише тло, на якому ліричність стає привабливішою. Так званий ефект перевернутої піраміди. А ще мимоволі хочеться провести паралелі з ліричними повістями Геннадія Щипківського. Особливо з «Мавкою». В обох випадках маємо самобутні наголоси на зображенні краси природи.
Можна було б проілюструвати це міркування цитатами з повістей, але цього разу не будемо так робити. Просто ще раз ствердимо, що в творах такого літературного різновиду важлива роль знову належить літературним тропам, пейзажності та діалогічності. Вчитайтеся у прозотексти і самі переконайтеся!
Повістевий наратив, який приваблює.
ІІІ
Уже йшлося про те, що письменники іноді відгукуються на книги колег, пишуть есе на актуальні теми. А буває, що ведуть щоденники, пізніше оприлюднюючи їх. Прикладів можна навести чимало. До числа таких літераторів належить й Михась Ткач.
Не думаємо тільки, що в даному випадку є доречною думка про епізодичність занурення в інакшість. Натомість маємо підстави говорити про постійність розмислів. Якби не оце, то, либонь, не було б третього тому цього трикнижжя, бо до нього увійшли нариси, культурологічні статті, есе, рецензії та щоденник. А ще тут знайшли своє місце спогади про добрих людей, яких зустрічав на життєйських дорогах. (Дещо дивними на цьому фоні можуть здатися інтерв’ю. Дехто навіть може говорити, що письмак хоче «увіковічнити себе». Але… Проаналізувавши тексти, ратуватимемо за те, що інтерв’ю доповнюють портрет людини, яка постійно замислюється над життєплином.)
Своїми родзинками наповнені нариси «Село в зеленій долині» та «Холодне плесо ставка». Вони без перебільшення є наслідком спостережливості автора, яку він вміє передати неординарними словами. Цікавинки існують також у культурологічних статтях «Народні скарби» та «Засланням гартований гімн». У першій літератор веде мову про відомого збирача українського фольклору на Чернігівщині Опанаса Марковича, а друга – про автора національного гімну «Ще не вмерла Україна» Павла Чубинського. Звісно, що у цих текстах надибуємо загальновідомі факти. Але давайте не будемо негативно ставитися до цього явища. Такий творчий хід диктує логіка оповідань та водночас бачимо й присутність маловідомого чи вперше оприлюдненого у цих статтях. Висловлює письменник і свою думку про спробу царської поліції заарештувати Т. Шевченка в Бігачі на Чернігівщині. Про геніального Кобзаря автор розповідає й у статті «Шана Кобзаря». Особливого шарму додають розмисли про Шевченкініану в Чернігівському художньому музеї. Розповідь про традиційну виставку не привернули б нашу увагу, якби не існувало особистісного погляду автора на окремі картини. Це, зокрема, стосується міркувань про роботи А. Шкурка та В. Ємця. До речі, про це думається й тоді, коли перед нашим зором з’являється стаття «Духовні обрії митця» про художника Анатолія Шкурка. (І тут виникає закономірне питання: хіба індивідуальність вираження думки не продиктоване тим, що він сам є цікавим художником учасником багатьох вернісажів, автором малярського альбому?)
Окремішньої згадки потребують роздуми про творчість колег по перу. Часто – густо літератор зосереджує увагу на спонукальних моментах їхніх дій. Скажімо, свого часу з трепетом у душах читали дебютну книгу прози Володимира Кезлі «Червень, початок літа» і захоплювалися світлістю письма. А з есею «Солодкий вітер з Родощі» вперше дізналися про його нелегку долю. Такі цікавинки існують також в творах «Твори з гущі життя», «Світло Джоконди», «Петрушівський чарівник слова», «Зерна слова», де знайдено цікавинки з життя і творчості Віталія Леуса, Миколи Холодного, Володимира Дрозда, Василя Чухліба..! Ця ж лінія характерна для спогадів про Олексія Довгого, Станіслава Реп’яха, Володимира Сапона!.. Вміє Михась бачити найістотніше і передати його небуденністю слова.
Відрадним є й те, що у книзі вміщено відгуки на різні видання. Чи не найбільше припали до душі нотатки «Суча дочка як дзеркало радянської доби» (про Валентину Мастєрову), «Семипалатинський армагедон» ( про Петра Сороку), чимало неперебутностей існує також у розмірковуваннях про доробки Михайла Шевченка, Лесі Степовички, Анатолія Соломка… У кожному з цих творів віднаходимо свої особливості. Тому й виникає думка, що саме вони підштовхують перо оцінювачів творів. Та не говоритимемо про це. Згадаємо лише про один. Скажімо, текст «Віддаю перевагу національній ідеології» про новелу Лесі Степовички «Свято солодкої лободи» приваблює полемічною напругою.
Варто, мабуть, мовити й про полемічність у щоденникових записах, бо вони є отією силою, що зацікавлює текстами. А ще тут хочеться провести паралель з читацьким щоденником Василя Бондаря, який недавно вийшов окремою книгою. Бо в обох випадках маємо гостроту висловлювань, продиктовану невмолимістю складного щодення. (Хоч, можливо, дехто скаже, що після цієї російсько-української війни деякі думки втратили актуальність. Але кожне писання залишається злободенним, якщо передає дихання часу.)
Публіцистичний наратив зболеної душі, яка причаровує .
IV
Ось такі вони, ці нотатки про трикнижжя. Але зарано ще ставити крапку, бо існують ще й узагальнені міркування.
І найперше з них має дещо біографічний спомин. Уже, наприклад, згадано, що «Сонячний полудень» Михася Ткача побачив світ ще у 1979. Цебто тоді, коли авторові прозового видання було 32. Пізній дебют. Характерне явище для тоталітарного часу. І вистачає прикладів для підтвердження цієї думки. «Зелені сусіди» Євгена Шморгуна завітали до громади, коли авторові виповнилося 38. У такому ж віці Олег Сенчик дебютував «Березовою бростю». Віктор Міняйло побачив «Блакитну мрію» аж у … 44. Звісно, що були тоді і ранні дебюти, якщо згадати про Василя Стефака, Миколу Сумишина, Василя Шкляра… Переліки можна продовжити. Але не в цьому полягає суть, хоч інколи прикрощі творчого плану не давали змоги пізнім дебютантам плідно працювати. Головне: вони залишилися собою! Й нинішні книги в цьому переконують.
Ще один штрих. Маємо цікаве трикнижжя. Але не можемо сказати, що всі тексти увійшли до нього. Звична справа із сьогоднішньої точки зору. Одні писання не витримали випробування часом, але другі «заблудилися» у дорозі до читачів через фінансові негаразди. По-різному, зрозуміло, думається про це. Але втішно, що те, що побачило світ, говорить про небуденність мислення людини.
Слово, яке захоплює в полон. Михась Ткач. Твори в трьох томах. Том I. Оповідання, новели: ̶ 544 с. Том II. Повісті, твори для дітей. – 496 с. Том III. Нариси, культурологічні статті, есе, рецензії та щоденники. – 456 с. – Ніжин: Видавець Лисенко М. М. 2019 с.
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук,
доцент Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії
імені Тараса Шевченка
Ігор Фарина
член НСПУ
м. Кременець – м. Шумськ
на Тернопіллі
