Ціна волі
***
— Мамо! Мамо… не спи! Чуєш?! Ти замерзнеш, вставай. Мамо! — Забирайтесь! — Біжи в ук… Постріл.
— Куди?!
— В сторону будинку!
— Але мама тут спить!
— Мама? ...
— Так, мама.
— Мама втомлена. Я зараз заберу її. Тікай з сестрою!
— Швидше Олексію!
Постріл. Вибух. Німа тишина…
I
Буча. 9 ранку. В цей час Катерина вже на роботі, у своєму рідненькому дитсадку. Місце, де вона виросла і що так зворушливо виринає в її пам’яті. Калейдоскоп вражень, пережитих нею. Плач, через те, що хлопчик, який їй подобався, дав цукерку іншій дівчинці. Вередування через небажання їсти суп, небажання лягати спати в обід, штовханина за улюблену ляльку і приємність від того, що мама нарешті прийшла забрати додому. Тепер вона вихователька і щодня, дивлячись на своїх маленьких підопічних, згадує про свої витребеньки. Уявляє, як і вони колись будуть згадувати себе, спостерігати за своїми малими.
У Катерини Косач вже двоє. Віта, якій шістнадцять і Олексійко, якому ще п’ять. У свої тридцять п’ять років, вона вже сповна відчуває ту радість, яку всі називають материнством. Їй вистачає. Якби не допомога її коханого Андрія та частеньке навідування брата Миколи, який немає дітей, тому хоче стати для Віти і Олексійка другим татом, Катерина б збожеволіла, як вона постійно любила повторювати під час вечері. Яким щастям наповнилось її серце, коли вона, витягаючи щойно спечену курку з картоплею, бачила милі оченята Олексійка, що одразу рвався відірвати шматочок.
— Почекай, ще гаряче, — з усмішкою промовляла вона.
— Ну, мамо, скільки ще чекати?
— От якраз ти вмиєш руки і все остине, — з коридору гукав батько, який щойно лише вернувся з роботи.
— Тоді я швиденько! — гукав Олексійко і чимдуж біг до ванни.
— Ну привіт, — тихим і радісним голосом промовив Андрій до Оксани. — Пустує?
— Ще дитина, хай попустує трохи, — відказувала Катя, уже цілуючи свого Андрія.
— Я вже, — підкравшись, вигукнув Олексійко.
— Ну скільки можна?! Чому ти завжди береш все, що лежить на видному місці? — крикнула Віта, грізними очима дивлячись на Олексія.
— Та-ак, і що ти знову забрав у сестри? — з докором запитав батько.
— Я лише подивитись… у мене немає такого.
— Тобі й не потрібно помади для губ! — крикнула Віта.
— Олексійку, поверни Віті помаду, —промовила мати.
— І не намагайся більше щось брати. Воно не твоє!
— Віто, не кричи на нього. Він всього лише хотів подивитись.
Коли уже повечеряли, кожен робив, що хотів. Катя з Андрієм обговорювали щось своє, Віта намагалась зрозуміти завдання з математики, через що дуже нервувала, а маленький Олексійко дивився свого улюбленого “Лунтика”, без якого він завжди не міг заснути. Близько десятої мама зайшла в кімнату до Віти та Олексія і сказала, що пора спати.
Сім’я Косачів поникла в сон. Чекаючи наступного ранку, будуючи нові мрії…
II
Четверта ранку. Пролунало щось гучним, оглушливим звуком. Здавалось, сам Люцифер вирішив покричати, на весь голос. Катерину ніби хтось штовхнув. Вона пробудилась. Марно намагаючись знову поринути в сон, Катерина зрозуміла, що їй дуже докучає спрага. Випивши склянку води, вона помітила що щось струсилось. Їй здалось, що почався землетрус, сервант у вітальні, до якої вона увійшла, по воду, видавав звуки цокання тарілок, проте, через хвилину все минуло. Вона повернулась до спальні, але сну їй вже не хотілось. Вона лежала, споглядаючи темряву, слухаючи тишину. Думки починали закрадатися в її ще сонну свідомість. Вона думала про те, як мине її сьогоднішній день, хотіла купити декілька цукерок, щоб роздати хоча б по одній кожній дитині з її групи. Її улюбленої групи, в якій було двадцять три маленьких сердець, кожне з яких було по-своєму особливе. До кожного вона знала підхід, мала ключ до всіх дверей всередину серця. І хоч іноді вони вередували, Катерина все одно любила їх. Приділяла увагу кожному, ніби своїм дітям. Не ставила когось одного в пріоритет, в пріоритеті у неї були всі одразу.
Від безсоння Катерини прокинувся й Андрій. Іноді так буває: від власного безсоння ми породжуємо безсоння й для інших. Наші думки вночі ніби втілюють в себе здатність бути почутими іншими. Було близько п’ятої.
— Чому не спиш, Катрусю?
— Та чомусь не спиться мені.
— Знову про свій дитсадок подумала?
—Ти ж знаєш, я часто про нього думаю. Не можу не думати про нього, як не можу не думати про тебе. Розумієш, вони всі такі особливі.
— Гаразд, гаразд.
Враз тугі ритмічні звуки почали долітати здалека у спальню Косачів. — Що це? — здивовано запитала Катерина.
— Не знаю.
— Мамо, мамо, там щось горить, десь далеко.
Катерина розсунула завіси на вікні і глянула. В очі врізалося яскраве червоно-помаранчеве полум’я. Починало розвиднюватись. Густі хмари диму важко було не помітити. Ніби, крім диму більше нічого й не було. Дим, дим і дим. Катерині здавалось, що вона в пустелі, самотня, обвита димом, що, немов злий дух прийшов сюди, щоб вселитись у неї. Почалась війна. На околицях вже лунали постріли, що їх так глухо видавали гвинтівки.
Андрій одразу ж намагався пояснити дітям, щоб ті не панікували через невідомо що. Але хто пояснить Андрієві? Він бачив допитливі очі Олексійка, та підлітковий, готовий до суперечки, погляд Віти і душу роздирало від намагання щось зробити, яке було безуспішним.
— Ви повинні бути спокійними, сидіть поки у своїй кімнаті. Не намагайтеся вийти звідти, доки не дозволю вам цього, — ледве видавив він з себе.
Катерину проймало жахом. Вона розуміла, що це. Вона зрозуміла все з першим вибухом. У її голові всі думки складалися в одну картину. Вона зрозуміла, що було причиною того “землетрусу”, що ще раннього ранку вона замітила, і що завадило їй згодом заснути.
III
Після довгих і виснажливих боїв українська армія відступила. Можна вдавати з себе експерта і намагатися пояснити, чому так сталося, можна, одягнувшись у лахміття псевдонаціоналізму, критикувати армію через незграбність, вдавати з себе героя і запевнити всіх, що, якби він, то всі москальські гниди уже давно звідси б забрались і т. д. Але все ж, причин було багато. Кожен бачив той недолік, ту помилку, яку він, найімовірніше сам би допустив.
Що стає причиною війн? Напевне, в той день кожен бучанин ставив собі схоже запитання. Побожні молились, діти ставили свої запитання батькам, від чого ще більше терзали їм душу, хтось плакав, чоловіки намагались згуртуватись, щоб спробувати вигнати окупантів. За їхніми підрахунками, у місті налічувалось більше тисячі російських солдатів. Близько трьохсот чоловіків вони зібрали у своїй групі. Але жоден не підозрював про гарнізони ворога за містом…
Серед тієї групи був і Андрій. Хоч як Катерина намагалася його переконувати, нічого не вийшло. Він стояв на своєму, але страх потрохи оковував його, кожного з тих чоловіків оковував страх. Це не був страх перед ворогом чи страх смерти, — це був страх за рідних. Кожен мав за що воювати, мав свій тил, своє натхнення. Усі бездітні та неодружені встигли втекти одразу, коли зрозуміли, що ворог у передмісті. Тоді що для нас Вітчизна? Це родина, друзі, рідне гніздечко, за яке, якщо справді любиш, не гріх і життя віддати. От і чоловіки, які не могли уявити життя без цього всього, відчували через це страх, але продовжували вірити. Вони вірили у себе, у сім’ю, що повернеться, у життя, у рідних, у все, що здавалося таким близьким і таким прекрасним.
Перша втрата. При розвідці ситуації на ворожій міні підірвався Антон Микуленко. Очікуючи його вже близько години, “самооборона” Бучі починала розуміти, що він уже не повернеться.
Були ще десятки спроб вигнати окупантів з міста, проте всі закінчилися невдачею. В одній із перестрілок куля влучила в Андрія. Рана виявилась несумісною з життям. Почувши про смерть Андрія, Катерина несамовито кричала. То був крик, що немов кисень просочувався в артерії і розносився по всьому тілу. Людина, здавалося б, не могла так кричати. А згодом вона стихла. У її очах було відображення закованої сльози, що не могла вирватись на волю. Катерина неспроможна була видавити із себе ні слова.
— Що сталось, мамо? — обережно спиталась Віта.
— Тато… — Катерина ледь вимовила слово з чотирьох букв.
— Де тато? – забігши, запитав Олексій.
— Тато… він пішов на небо…
— А коли він повернеться? — здивовано спитав Олексійко.
Від цих слів Катерина знову розридалась. Віту окутала неймовірна ненависть, її трясло. На жаль, вона не була тим маленьким, життєрадісним Олексійком, тому все зрозуміла. Який жах іноді наводить на нас наше розуміння. В такі моменти хочеться бути дурнем, психічнохворим, щоб не зрозуміти цю правду.
За декілька хвилин повернувся Микола, брат Катерини. Саме він сповістив їй що Андрія більше немає. Микола розумів, що він єдиний, хто може спасти сестру і племінників. Він поставив собі за мету будь-якою ціною вивести родину з цього пекла.
IV
Окупанти вже повністю захопили місто. Всюди виднівся російський прапор, мерзотний триколор.
— Забирайтесь звідси, сучі сини! — прокричав якийсь чоловік. Одразу після цього пролунав постріл. Самовпевнений русофоб замовк навіки.
Чоловіків, які старалися чинити спротив, було взято в полон. У кожного з них своя історія. Історія боротьби, історія поразки, історія страждань та смерти. Смерти, що стала для кожного перемогою і поразкою для нелюдів. Ніхто з них не міг очікувати такого кінця.
Згодом почалися обстріли. Майже у кожен будинок влучила ракета, жертв було безліч. Ті, хто встигли сховатися у бомбосховищах, вижили. Але чи потрібно було їм таке життя? Все, над чим вони трудились, чого сподівались, що любили — все було зруйновано вщент.
Для чоловіків спеціально було зроблено кімнату для допитів. Неможливо пояснити, що важливого могли сказати ті, які ще вчора навіть не підозрювали про те, що сьогодні весь їхній світ перетвориться на пекло. Вони сиділи у вільготному підвалі зруйнованого будинку і чекали свого вироку. Єдине, що мучило їх у той час — це те, що вони не мали знарядь щоб покінчити з собою: смерть від руки тих катів-нелюдей здавалась їм сороміцькою. В такі моменти самострата не могла бути гріхом.
— Всєм встать! Нацисти недоношиниє, — проказав, увійшовши до підвалу якийсь “расєйський салдат”
— Хто нацист?! — прокричав хтось з полонених.
— Одвіку не були ними.
— Значіт так. Прімєрна за два чяса ваш Кієв будєт наш. Паетаму, вибірайтє: ідьотє ваєвать за наших ілі умрьотє здєсь самой наглой смертью. Ваш Зєлєнский пакінул Украіну. Нацист неданошений.
— Одвіку не воювали за ваше бидло і тепер не будемо.
— Па рускі гаварі, нєданосак.
— Говорити до бидла його ж мовою… та ніколи, — промовивши це, один з полонених встав і що є сили вдарив солдата. Між ними почалась бійка. Через галас до підвалу вбігли інші військові-окупанти.
Побивши полонених чоловіків, переважаючи кількістю, солдати перейшли до пошуку жінок. Всі, хто залишилися, поховалися так, що кацапські недоумки не мали й гадки, де вони.
У підвалі залишилось сорок три людини. То були вцілілі українські герої. Чоловіки, які ще тримались.
— Слушай, маю каманду. Смірна!
— Знову корчать із себе героїв-визволителів, бісові сини, — обговорювали чоловіки, до яких долітали звуки пародіювання геройства і дисципліни російськими солдатами. — Всєх мужчін питать. Тєх, кто не падчінятса — растрєлівать. Но єслі хатят ваєвать за вєлікую рускую армію — атпустіть.
— Но у нас недастатачьна аружия, чтоби раздать ім.
— С чево ви взялі, что ми ім дадім аружиє. Пашлі ваєвать протів нас, так пусть ваюют протів сваіх же. Незачєм била ваєвать на Данбасе протів саміх же сєбя. Запомнітє: ми здєсь, чтоби убрать етіх нацистов. Всєх, кто будєт сапратівлятса рускай арміі, убівать на мєстє.
— У нас нєхватка єди. Что делать? Ми не сабіраємся ваєвать галоднимі.
— В етом случає єсть решеніє. Можетє брать всьо, что найдьотє здєсь.
— Тогда ми єщьо і золота вазьмьом для наших жон.
—Да бєрітє, что хатітє!
Вони крали все. Вишукували, винюхували, немов голодний шукає їжу. Не залишили нічого. Ні банальних речей, ні дорогоцінностей. Але головного так і не знайшли: совісти.
V
Згодом розпочались тортури. “Кати мого народу” допитували кожного. Але то радше була розвага, живлення садистської душі, аніж допит.
— Гдє ваше аружиє?!
— У нас немає і не було зброї.
— Гаварі, гдє ваше аружиє, тваю мать!
— А ти мою матір не чіпай, недоносок!
— Что ти сказал?! — після цієї фрази прогримів удар. То був удар не рукою — металічною дубинкою.
Кімната, обмежена чотирма глухими сірими стінами погрузла в тишу…
— Забєрітє єво!
Допити продовжувалися.
— Ну гаварі, пайдьош за нас ваєвать!
— Ніколи!
— Паразмінайтє єво харашенька! Чтоб знал, что правільна.
Юнака били. Прив’язали до колони, що була там, у підвалі і безжально шматували металевими дубинками. З рота витікала кров, людина, що ще недавно палала жагою жити, ставала просто тілом, що ледь ворушилося. Його облили водою і вдарили електрошокером. Це остаточно знесилило його.
— Ну что, мразь, пайдьош ваєвать за нас?!
— Що ти там белькочеш? Цвірінькаєш щось, а я й не чую, — ледве видавив з себе змордований юнак.
— Ах ти, падонак. Атрєжтє єму ухо, чтоби нє мєшало.
Безжальний наказ живодера-командира було виконано. З місця, де дві хвилини тому було вухо, цебеніла кров. Ця кров колись буяла у молодецькому тілі, а тепер витікає з нього…
— В пеклі вам горіти, нелюди!
— Ну как я панімаю, с етім дєла нє будєт. Позаботтєсь а ньом. І чтоб ти знал, не будєт вашей Украіни скора.
— Ви можете вбити мене, але ви не вб’єте Україну.
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата!
І буде син! І буде мати!
І будуть…
— А-а-а-а, — після цих слів командир почав щосили гамселити юнака металевою дубинкою. Сліди від безжальних ударів були повсюду: на обличчі, на ногах, животі… У юнака витекло око. До смерти залишилось ще трохи. Але життя не хотіло його відпускати.
— Слава Україні, — ледь чутним голосом вимовив він.
— Мразь!
Коли юнак був уже ледь живий, командир зупинив це дійство. Вирішив піти. Пройшовши метри зо три, він обернувся, витягнув пістолет і вистрілив прямо в лоб юнаку. Згодом пролунало ще декілька пострілів. Жорстокий звір, сатана, що прийшов на Землю в образі цього командира, зловісно усміхнувся.
Після цього було ще декілька спроб переконати українських оборонців перейти на сторону окупанта. Але всі – безуспішні.
Серед полонених були й такі, кому вдавалося втекти з тієї «казарми». Але недовго тривала їхня воля. Місто було повністю окуповане, тому втікачів швидко знаходили. Тілом вони були поневолені, але душею ніколи не стали невільниками. Одного дня спіймали сорокап’ятирічного чоловіка. Для того, щоб задовольнити свої сатанинські бажання, один солдат з «армії визвалітєлєй» зняв з себе ремінь і почав на очах у інших душити цього чоловіка, засипаючи його вульгарними жартами.
— Хахол нєданошений, — роздавалося з усіх боків, переплітаючись із безсоромним реготом.
У такі моменти здається, що існуєш у паралельній реальности, де всі тільки й прагнуть знущань, вбивств та мародерства. «Хліба і видовищ нам!». Фраза, що була актуальною у часи варварства та вандалізму. Яке все нереальне, якби не було таким реальним! У такі моменти ставиш собі запитання: «Де Бог? Чому Він усе це допускає?» Але залишаєшся без відповіді...
Чоловіка, якого, добиваючи жартами, душили, все-таки замордували. Згодом його вкинули у каналізаційний люк і закрили кришкою. Людину, що жила, думала, плакала, сміялась, любила, викинули в каналізацію, немов бананову шкірку… Усіх чоловіків, що ще залишилися, наказали розстріляти. Їм просто позв’язували руки, повиводили на вулицю і , не даючи мінімального шансу на життя, розстріляли. Українські хлопці не хотіли помирати беззвучно. Хтось згадав про кривавий розстріл студентів під Крутами.
— Ще не вмерла Україна ні слава, ні воля,
Ще нам, браття українці, усміхнеться доля…
Серед гнітючої лише роздавалось тихе голосіння. Один за одним чоловіки почали підхоплювати мелодію.
Згодом почали лунати постріли. Через декілька хвилин нікого з людей не було. Залишились лише бездушні кати.
VI
Важкою видалась доля жінок та дітей-бучан. Насильники та варвари не гребували нічим.
Після смерти Андрія, а згодом і після розстрілу Миколи, Катерина сильно занепала духом. Вона намагалась знаходити сили для боротьби, намагалась не впадати у відчай. Вона розуміла, що єдиною її опорою, єдиним її натхненням були Віта та Олексій. Ці два створіння, що постійно ходили із запитливим та наляканим поглядом, були єдиним сенсом жити далі для Катерини. Минуло декілька днів, і Олексійко, який все ще чекав, коли тато прийде з неба, все зрозумів. Він мало говорив, відмовлявся їсти, часто, коли йому здавалось, що його ніхто не бачить — плакав. Ці сльози ятрили душу його матері. Перші дні всім ще вистачало їжі. Згодом доводилось їсти вже зогнилі та зіпсовані недоїдки. А потім настав голод. Кожен дивився на когось благальним поглядом, ніби просив, щоб дали їжу.
Одного разу Катерина вирішила будь-де, але знайти харч. Вона вийшла з підвалу, не знаючи, що діється надворі. До цього моменту ніхто не наважувався вийти. Кожен гадав по-різному про те, що відбувається назовні, але у всіх думка зводилась до одного: земля стала пеклом.
Вийшовши з підвалу на свіже повітря, Катерина відчула запах волі. Сонце, що виглядало з-поза хмар, здавалось неземною насолодою. На радощах вона й не помітила, як Олексійко прокрався за нею. Віта не встигла й моргнути, як його вже не було. Катерина не підозрювала, що кожен будинок, вулиця, бульвар — все було переповнене російськими солдатами. Життя — як Місяць: завжди обертає до нас сторону, яку ми повсякчас бачимо, але у відповідальні моменти воно вирішує показати свою таємну, ніким не бачену, сторону. Так воно вчинило з Катериною.
В кінці вулиці, ззаду до неї підкрався один з солдатів і, схопивши її, потяг до якоїсь квартирки, де було пристановище багатьох «визвалітєлєй». І ніхто, крім Олексійка, не міг бачити і чути того. Побігши за солдатом і його «здобиччю», він видав себе.
— Відпусти маму!
— О, а кто ета здєсь такой малєнькій і такой гєрой? — з іронією сказав солдат. — Пайдьош са мной.
Привівши Катерину й Олексійка до квартири, де поки не було нікого, солдат зрозумів, чого він хоче. Спершу він замкнув малого в іншій кімнаті, де було холодно і пусто.
А згодом взявся за «визволення бандеровки від неонацизму».
— Прісядь! – викрикнув він гидким голосом.
Не маючи над собою влади моралі, а натомість перебуваючи у рабстві тілесних похотей, солдат вирішив задовольнити їх за участю Катерини. Нелюд приставив пістолет їй до скроні, іноді приставляв його до обличчя. Пролунав постріл. Маленькі порошинки посипались з того місця у стелі, куди влучила куля.
— Ета тібє для большей матівациі, — промовивши це, солдат знову приставив дуло до голови Катерини.
— Будь ласка, не треба, — з жалем крізь сльози благала Катерина.
У кімнату почали долітати чужі голоси.
— О, новая дабичя, — гуртом промовили троє солдатів, що повернулися.
— В другой комнатє їщьо і мальчішка єсть.
— Так вєди ево сюда. Пусть пасмотріт, павзраслєєт.
Солдати зареготали. Привели Олексійка. Вони хотіли катувати його морально в той час, коли будуть силою катувати матір.
Солдати роздягли Катерину. Розірвали на ній одяг і кинули на брудну підлогу. В цю мить вони дозволили собі робити будь-що, уявляли себе богами, що правлять світом. Катерину жорстоко ґвалтували, своїм гучним реготом і вульгарними викриками глушили її крик. То був крик від болю, сорому і страху за сина. Вона благала забрати його, але ніхто на це не звернув уваги.
Картина подій, що відбивалася в очах Олексійка, була б жахливою і в очах дорослого, а малого це лякало до смерти. Він не міг зронити жодного слова, навіть не міг кричати. Всередині щось розривало його і пекло, немовби до нього приклали розпечене залізо. Тільки сльози, що спершу тільки виблискували на очах, а згодом полились рікою, були відображенням його почуттів. Споглядаючи те все, Олексійко не міг збагнути, чому вони це роблять. Він знав лише одне: так робити ніколи не можна. Перша істина, яку він збагнув сам, без маминої допомоги.
Через садизм, непритаманний людям, Катерина не витримала. Вона померла. У муках і соромі. В серці Олексійка немов щось защемило, коли крики матері стихли. У нього закралась надія, що все нарешті закінчилось. Задоволені своєю дикістю, солдати викинули тіло Катерини на вулиці неподалік будинку. Олексійка відпустили.
— А как ета ти бландінам стал? —засміявшись, спитав один з ґвалтівників.
Олексійко посивів. Ледь тримаючись на ногах, він знайшов свою матір.
— Мамо, вставай. Тут холодно, ти замерзнеш.
У відповідь тиша. Знемагаючи, Олексійко приліг біля матері. Заснув. Через пережите заснув навіки…
***
Всю російську армію було вигнано з Бучі. Українські вояки і в жахливому сні не могли побачити таке видиво: сотні трупів, розкиданих вулицями, підвалами, засипані піском, закидані камінням…
На одній вулиці стоять два дерев’яні, власноруч зроблені, хрести. Без напису, квітів, огорожі… Місце, над яким вони стоять, засипане дрібним камінням. Єдине, що вказувало на ознаки могили. Одного разу туди прийшла дівчина. Помовчала, стиха заплакала і, вклонившись, промовила Шевченковим словом:
А люде виростуть. Умруть
Ще не зачатії царята…
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі…
РАПСОДІЯ МАЯТНИКА
Все тіло небавом проймає тремтіння. Ще вчора щохвилини обличчя осявало усмішкою, а роздум про те, що все це — лише сьогодні, де-не-де прокрадався у сповнені гарту думки. А, можливо, цього разу все дійде до фініти щасливо? Навіщо ж життя зводить дві такі не роздумливі про реальність особини знову і знову? Конфлікти на невідомі один для одного теми, що навіть банальними називатися не можуть, постійне бажання до ненависти… В такі моменти ненавидіти не виходить. Неможливе бажання.
Все починається з простенького привітання та ласкавого слова, від якого зароджується почуття контетности. В хвилини радости ми, чомусь позбавлені можливости роздумувати про кінець цього всього. Така-от фантасмагорія людського життя.
Згодом зароджується прив’язаність. Чи можливо завадити цьому? Так. Щоб не любити, потрібно ненавидіти. Він стикався із дилемою, коли, чим більше ненавидиш, тим більше в тобі зароджується любов. Жінкаа, що знову і знову повертається, руйнуючи його латунну буденність, розділяючи його соціопатизм надвоє. І він стає тим же соціопатом, але вже разом із нею. “Відвернись від нього, світе, але залиш його з нею!”. Проте настає ранок. Вчорашні емоції, пів на третю ранку, коли ви лише вперше згадали про сон, “Хочу обійняти тебе”, — здаються неможливими, чимось мітичним, таким, що має місце в паралельному всесвіті. А, можливо, це ранок так впливає. Можливо, для них вершина розквіту настає в кінці? Як у фільмах чи книгах: наприкінці сюжет розгортається з пристрастю та інтересом. В моменти, коли ви, немов незнайомі, він згадує миті, в які вона є найогиднішою людиною, що коли-небудь стрічалась йому. Він проникає у відчуття глибокої відрази, мерзотности до неї , щоб всіма импетами зненавидіти її. А далі настає вечір і вони, немов душі, що колись були розірвані на шматки, з’єднуються в одне і неподільне, закладене світом ще до їх появи. І думки одна за одною закрадаються, наповнюючи розум ствердженням про те, як добре, що вони знайомі. Двоє нічних флегматиків дозволяли собі відкинути сон, коли инші безроздумно спали. Вони збуджували в своїй уяві почуття каторжности через недовершеність. Проте, що таке довершеність? Якесь вигадане дурнями поняття, що вважали себе окрасою світу. Хто вважає себе довершеним, той і є найбільш недовершеним створінням, оскільки йому ще й мислення не притаманне. Ми намагаємось пізнати щось вигадане людьми і сакралізуємо це, чим заганяємо себе в пастку. Самі ж розставляємо капкани на шляху, яким ходимо. Дурість, породжена людьми, що хотіли якогось незрозумілого визнання. Мовляв, я філософ і знаю якісь терміни, що ви вперше чуєте, то я складу з них якесь речення. От вам і філософія. Складність, що породжена людським бажанням стояти вище чогось, звичайна конкуренція, вид симбіозу, притаманного тваринам. Тому, будучи “великими” філософами, ми пояснюємо світу, що цим ми відрізняємось від тварин, але цим самим ми себе до тварин і уподібнюємо. Homo sapiens, що корчить з себе велетня, будучи найменшим ліліпутом. Homo sapiens, які створили якусь ідею ніцшеанства, що нібито ми — предки Надлюдини. Мерзота.
Вона — надто різнобічна особа, сповнена величезною палітрою уяв і відчуттів. У його розумінні, це — чистородне лукавство. Проте, відслідковуючи її дії, вислови, усмішки. що з’являються, коли він відповідав їй тим же — закрадається думка, що вона і лукавство — речі діаметрально протилежні. Просто фаталізм, що, очевидно, для них обох обертається чимось жахливим, змінює палітру її прагнень із білого на чорний.
Кожен раз, коли він намагався всіма силами її ненавидіти, всіма всіма силами її любив. Щоб не любити — спробуй ненавидіти, викликати огиду. Так працювало з усіма. Але не з нею…
Часто події поверталися так, що вони знову і знову відтворювали давньовідтворене. Переходили від любови до ненависти і від ненависти до любови. Помилився Наполеон Бонапарт, сказавши, що від любови до ненависти один крок. Коли любов — це щось на кшталт прив’язаности до улюбленої справи, до літератури, музики тощо —то вам достатньо ступити один крок, і ви — втілення ненависти… І лише в таких випадках.
Вони були маятником. Відстань завжди була одинакова від кінцевої точки до початкової. Маятником, що представляє собою єдине ціле. Тим, що формувало в собі щось, що проходило одночасно. Вони були на одній стадії ненависти, на одній стадії несприйняття і відгалуження; так само були і на одній стадії симпатії, любови чи прив’язаности. Але в будь-яку хвилину наступає переломний момент. Момент, коли опір зовні такий, що маятник в одну сторону рухатись далі не може. Цей опір дає сили, щоб рухатись до протилежного, опір, який перетворюється в силу, що задає напрям. Себто, любов виникала з ненависти, а ненависть — з любови. Любов давала поштовх у сторону ненависти, ненависть — у сторону любови. Два діаметрально протилежні явища, що не могли б існувати одне без одного. Речі, які здаються незалежними, але одне випливає з иншого. Інь і Янь, що містять в собі частини один одного, містять зародки протилежного.
В чому полягає цей нонсенс? Чому доля зводить їх заново, в останній момент все руйнуючи? Чому не дозволяла розділитись цьому маятнику навпіл і цим самим перестати функціонувати? Здогадки лише й переповнені тим, що доля все робить не просто так. Звісно, вони позитивні і finita la comedia буде щасливою, адже маятник знову зупиняється в точці “любов”. Та все ж, можливо, це просто випробування чи гра, в яку грають там, вище. І finita буде фатальною.
Ще вчора вночі його окутувала пристрасть, надія на те, що маятник якимось чином вийде з ладу саме тепер, при цьому коливанні. Але він продовжував рухатись, руйнуючи вщент усі сподівання. Можливо, колись настане той момент, коли все вийде з ладу… навіки ж нічого не буває… Воно ятрило його думки, не залишаючи вільного простору для чогось раціонального. Могло б з’явитись щось геніальне, неординарне, але ж місця в його голові для цього немає. З’являються нові образи, споруджуються нові постаменти, але доля — найжалюгідніший та найцинічніший консерватор.
Він жив нею, коли вона жила в ньому. Її не було ніде і в той же час — всюди. ЇЇ світосприйняття, умови його формування зовсім інші, ніж його. Здавалося б, вони — втілення суперечностей. Проте вона розуміла все. Все було таке далеке для неї, але таке зрозуміле, таке улюблене, таке шановане… Таке фантастичне і реальне. Вона завжди знала все. В цьому її особливість. Могла виправдати будь-яку його дію навіть тоді, коли він сам не міг цього зробити. Вони були суцільним маятником, неподільним, вічним… Але завше наступав ранок. Буря стихала, і вони ставали незнайомими. Незнайомими, що знали один одного більше, ніж… Проте настає кінець. Але маятник досі цокає. Цок-цок. Цок-цок…
