З Миколою Васильчуком мене познайомив Евген Баран торік у Русові на ювілеї Стефаника. Відрекомендував го яко краєзнавця. Та й на тому крапка.

Наколи си узяв перепорпувати БУКОВИНСЬКИЙ ЖУРНАЛ за востатні 20 літ, натрапив на вельми талановиті вірші Миколи Васильчука.

Набрав.

Попрохав.

Він надіслав паку книжок.

Читаю.

ЗА ГОЛОСОМ НАУЗДОГІН – авто-біоґрафічна повість з Порфиром Демуцьким у центрі – побачила світ у Коломиї, у видавництві ВІК, 2015 року.

Повість писалася тривало – се видно по ній.

Якщо брати Пушикову шкалу: од СТРАЖ-ГОРА до ГАЛИЦЬКА БРАМА, то витвір Васильчука стоїть ближче до останньої.

Чому?

Прагнення охопити усе, убгати і себе, і Демуцьких, і місцевих визнаних а невизнаних, і  зазначити свої знайомощі з видатними, та й – чого гріха таїти – районне ґазетярство тяжіє над автором.

Місце дії – районне містечко Жашків на Черкащині, звідки родом авторова дружина  Світлана, де жили теща а тесть, і де знайшлося місце у райґазеті для пана випускника Чернівецької фільолоґії.

 Автор мовить про Жашків а Жашківщину, про мовні та звичаєві особливости (щоправда слово ХТІТИ і у буковинсько-покутській говірці активно  присутнє), про міський базар як явище місцевої культури, про борщ з карасиками як дивовижу – для автора а відтак і для чительника. Такою ж дивовижею є квашення яблук у гарбузі. «Ні до, ні після того я не їв такого дива». Ще ось цікаві назвиська – маленький соняшник – байстрючок, маленький коник – мучик. Керчики – тлусті круглі керченські оселедці.

«Тоді була відповідальність за предмети, тепер я став відповідальним за слова».

Місцеві імена – Степан Горошко, Федір Карпунь, Сергій Іжко, Марко Рябовол, Григорій Храбан,   Омелян Сліпачук, Андрій Поліщук, Василь Висунько, Вадим Мицик, Микола Шмаглій, Іван Сухий, Петро Власюк,     

«І покотили сошею».

Рідне село автора – Великий Ключів – через Коломию а сливове гуцульське повидло – дається чути: у коломийці: «Коломийка, коломийка та й коломийочка. Кости би сі розсипали Якби не сорочка».

«Творча нетерплячка, яка завжди панує над здоровим ґлуздом».

«Порфирій Демуцький став для мене не тільки матеріялом для дослідження, а і учителем».

Автор слушно мислить село просторово-річково: «село Охматів на невеличкій річці, же має назву Бурта а упадає у трохи більший Гірський Тікич», «Янишівка – село при потічку Тарґан».

Тесть а маляр Василь Колійчук – кольоритна фігура у повісті. Але – пробі – де його твори, графіка? Се геть вибідняє книгу. «він малював пташиний лет». Можеме тільки вірити авторови на слово.

«Давня ж традиція не потурала зміні віри, а наупаки – зміцнювала її».

Постать з історії – диякон Яків Бутукевич. А бутук – то по буковинськи дерево, витримане у воді а піску. Потім його розпилюють на дрова. Звідти – з історії – Іларіон Віроцький.

Цікавий у повісти торський слід.

Творить автор неологізми і сам: пустоґрафки, відпитую, першопаростки, маєткова культура, збирацька праця, світлопис.

Вічність рідного: «Нема печі, а вона і дотепер мене гріє».

Цікава історична постать – Іван Чоколов та його брат – київський підприємець а уласник друкарни.  

Красномовний епізод: автор запросив до себе домів класиків, але ніхто не прийшов.

Цікава повідь про те, як незабутня  Марія Влад збирала – убирала – матеріял для своєї чудової книжки СТРІТЕННЄ. Мав з нею ріжні розмови про сю поза сумнівом видатну річ української світоглядної літератури: як покривдила твір своїм нездарним мальовидлом якайся ілюстраторка-шмочка. Иншим разои пані Марія при церкві на Аскольдовій Могилі мовила, же ладна одректися од сього неБожого твору. Переконаний, причетним до серії БІБІЛОТЕКА ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ НСПУ варто перевидати сей чудовий роман-есей Марії Влад.

Чудовний епізод з гуцульським сливовим повидлом, ке ріжуть ножем а споживають з молоком. Неутаємниченому чительникови видасться правдоподібною саме ся – повидлова – причина повернення – навернення – автора з дружиною а сином до Коломиї. Але про істинну причину він напише уже ув иншій книжці, про ку мовитиму у свій час – а окроме.

Цікавий шмат про історію Дзендзелівки – се би неабияк утішило фаната а вихідця з сього села піяніста Павла Лисого.

  «Боляк прорвав».

Цитування текстів Порфира Демуцького показує неймовірно вартісний а орґанічний стиль великого хормейстера з лікарів і на його тлі видно певний легкопис автора повісти а ґазетярські надужитки.

Про зауваги:

Дещо дивно читати про перекупок на ярмарку. Перекупки – се ті, же перекуповують а перепродують перегодом – і вони постійні (на улиці чи на базарі), а ярмарок тим і цінний, же виробник сам продає свою продукцію.

«цяцькований сріблом» -- та певне ж інкрустований.

«Пам’ять про пана» -- та певне ж «про пана дохторя».

Прикру авторську глухоту можна буде виправити під час перевидання: «фаХУ І НАД ТИМ».

Резюме: Я би розділив сесю повість на дві. Одна – про Порфира Демуцького – художньо-біоґрафічна. Друга – жашківсько-біоґрафічна, але з більшою кількістю історій, портретів, світлин героїв а їх біоґрафічного азбуковника напрививерші книжки.