Якщо в поетичній книжці немає цікавих образів, то не бачу потреби повертатися (навіть подумки!) до неї. Дехто, можливо, скаже, що цей висновок є дуже категоричним, бо оцінювач чомусь не хоче враховувати актуальності тематики. Мовляв, лише вона (і тільки вона) має бути мірилом потрібності видання. Побійтеся Бога, «глибокодумники»! Навіщо настоювати на своєму, коли зрозуміло, що потрібність не може порятувати нецікавість.

Чому на важливості цього питання наголошую, коли гортаю «Партитуру доби»? Та тому, що у друці таки є чимало вартих уваги образів. Тому й бачу необхідність в акцентуванні на літературних тропах.

Скажімо, нерідко уздріваю у текстах метафори: «сон на арфі грає пісню про кохання», «усмішка розквітла маківкою в серці», «розлива полудень із горнятка спеку», «вже ранок протирає сонні очі». Бачимо, що віршар «змушує» дійових осіб своїх творів до певних дій, поєднуючи реальність з уявою.

Цікавинки постають й тоді, коли перед очима постають епітети, серед яких хотів би згадати про такі словосполуки, як «густолисті ясени», «любисток щастя», «гони фірм», «симфонія світанку». Ви либонь, зауважили, що відгукувач здебільшого наголосив на словотворах, які, певною мірою, можна вважати неординарними. А поряд з ними існують вислови, до котрих уже звикла сприйняттєвість поціновувачів красного письменства: «світле небо», «дзвінке багатство», «безмежна даль», «пісні мажорні». Щодо епітетних слововиявів, то тут маємо неоднозначність. З одного боку можна подорікати авторові за експлуатацію банальностей, а з другого ― вони є такими доречними у контекстах творів.

Якщо у моїх нотатках про цю книжку епітети умовно діляться на дві частини, то порівняння спроможні мати більше поділів. Передусім наголошу, що на основі «Партитури доби» ще більш помітними стали прості порівняння. Тут чи найбільш помітними є тропи зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п. «Зорі, мов дукати, небо застелили», «Розляглись повсюдно тіні, наче глеки», «Ходить день, неначе ґазда», «Ходить роздолами й верхами ранок, наче юний пан». Є у книжці й інші подібні образи. Навіть на основі аналізу усіх 24 віршів, поміщених у ній висновковуєш про улюблені сполучники. До речі, саме вони дають змогу підкреслити певні особливості «мешканців» видання (дозволю собі так йменувати пори дня чи року, хоч звернення до теми «населення» друку ще будуть, але вже в іншому ракурсі).

Як, зрештою, виконують цю роль і прості порівняння без сполучників. «Це бузько ― новий вмілий диригент ― шука в ставку симфоній партитури», «коси ― срібні весла». «І лиш з річки чути звуки стоголосі ― оркестр вечірній невгамовних жаб».

Не заперечую, що такі висловлювання дають змогу зриміше уявити те, про що побачив поет. А іноді ― й з несподіваного боку. Чимало до цього додають й складні порівняння, котрі творчо показують присутність чи відсутність сполучників. Шкода, лишень, що автор ще недостатньо використовує цей виражальний засіб (принаймні у циклах віршів з «Партитури доби»).

Цього не скажеш про порівняльність з допомогою іменників та прикметників. Бо їх у друці існує таки чимало: «смужка-просинь», «подруженька-зоря», «сонце-колісце», «затишок-спокій»... Водночас тут відчутне прагнення частішої експлуатації несподіваних поєднань.

Про несподіваність мислиться і тоді, коли перед зором постає «населення» поліграфічного виробу, до якого віршознавці зараховують рослини, дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила: «місяць в дудку грає», «а з-за небозводу кілька зір виходять», «ластівки на дроті тчуть пісні мажорні» «... поспішати коні щось не хочуть», «почути, як гудять на грушках бджоли», «через жита до битої дороги».

По-своєму цікавими залишаються кольорові екстраполяції: «сон на арфі грає пісню про кохання й місяцем пірнає в голубі світання», «бо відхилилась ти від мене і пішла у чорну даль», «вже й на трави срібні роси розлились», «уже піднялось сонце догори, підмалювавши золотисті брови», «ведуть його (день ― прим. І. Ф.) за синій обрій».

Коли в попередніх абзацах зачеплено конкретику книжки, то є й те, що позбавлене посилань на окремі словосполуки. Візьмемо, приміром, таке: деякі поети наївно вважають, що тільки товстезна книжка може по-справжньому розповісти про сад творчості людини. Та нерідко вже перший твір з такого фоліанта свідчить про творчу неспромогу автора. І часто-густо своєрідною противагою стають тоненькі збірочки, в яких версифікатори не гоняться за всеохопністю, а зосереджують увагу на чомусь конкретному. Саме таким шляхом пішов і Олег Смоляк, оспівуючи людину і довколишність у різні періоди однієї доби. Чи вдався йому задум? Мабуть, що так. Але не приховуватимемо й того, що іноді прагнеться й глибокого проникнення у сутність явища. (Не відкидатиму і того, що це може бути моїм суб’єктивним міркуванням, але воно має право на існування).

Чи таке. Багато говоримо про стиль, у якому працює віршник. Ця проблема є актуальною і у даному випадкові «Партитура доби» вказує на те, що автор тяжіє до традиційності в творенні образів. Його творче право. І марно заперечувати його. Тому, в цілому, не заперечуючи способу висловлювання поетичної думки все ж агітую за його доповнення модерновістю взорувань на світ. Думаю, що це додало б поетичним творам шарму неординарності.

Смоляк О. Партитура доби: цикли віршів. ― Тернопіль, 2022. ― 56 с.