Здається,що автор цих рядків був чи не серед перших з – поміж представників пишучої братії краю на початку 80-х років минулого століття заприязнився з Іваном Потієм, який повернувся до рідно краю після далекосхідних блуканин. Правда, вважав тоді(не змінив думки і нині, що нерідна мова в устах волиняка не може передати весь спектр людських почувань й при досконалому володінні нею. І це в ту пору не раз спонукало до гострих розмов. Чесно кажучи, не вдавався до цього, якби не відчував потужної енергетики справжності у його віршах. А ще поєднувала любов до поетичної лапідарності. Данину їй віддав і російський поет Леонід Кисельв, твори якого обом подобалися. (Якось я навіть презентував Іванові одну зі збірок цього віршника, яка потрапила до мене).
Не знаю, чи згадалося б усе нині, якби магічно не діяла творча неординарність, незважаючи на мовну різність, бо десь у глибині душі відчувалося, що прийде час і його рими «заговорять» українською, й не помилився у своїх передбаченнях, бо в 90-х роках одна за одною вийшли його україномовні книги «Манівцями», «Прикутий», «Борги»…Вони , до речі, ствердили оригінальність версифікатора. Чи не цей наголос виявився визначальним, коли кілька років тому в ЗМІ відгукувався на «Засвіт» - черговий друк краянина.
Це усе – минувшина. А пригадалася вона мені, коли на робочому столі зявилося видання «Про…», перечитавши яке, теж вирішив відгукнутися. І, звісно, вже на початку своїх міркувань про нього змушений констатувати той факт,що новинка докорінно різниться від колишностей. (Тільки не подумайте, що автор вирішив подивувати химерністю своєї оновленої поетики)Немає цього!Вона залишилася незмінною. Але помітно, що автор став ощадливішим у слово виявах до збагнення життєстверджуючих ідеалів доводиться, образно мовлячи, обережно продиратися через кущаки прихованого оптимізму в обгортці неприхованого песимізму. Своєрідне промовлення досвіду душі)
Але за цим усім причаїлася не простість. В одних поетів емоції «прочитуються» на контекстовому рівні, а другі вважають, що таїтися не варто.(Не думаю, що варто протиставляти одна одній ці течії. Бо справа полягає не у виражальному антуражі, а у художності мовленого. І саме тому припадаю до «Про…», бо цікавинки поезомислення мене привабили)
Зосібна, привертають увагу літературні засоби. Помітне місце тут займають метафори, декілька з яких назву, не шукаючи найцікавіших у книзі. «Зима. Хатина самотинна, тут тільки спогади живуть». «Ластівки крилом полин стинають», «З бузьком літечко крокує через поле…» Але це не єдині метафоричні зблиски. «Пізня осінь коси чеше. Вітер щоки надима», «Змерзла в пальці трава», «Танок життя танцюють берези на даху», Саме такі образності чи не найбільше приваблюють до книги, бо незвичайність бачення дивовижно переплітається з простістю, за якою немає спрощенності)
Це ж можна сказати й про епітети, хоч тут маємо неодновимірність. З одного боку маємо словосполуки, появі яких не дивуємося. Вони вже стали звичними у читальницькому сприйманні. Згадаємо хоча б про такі висловлювання, як «глибока осінь», «голос пташиний», «брила знань», «Небесні вогні», «лезо ножа», «вічний сум». Щось таке і подібне можна угледіти і в інших версифікаторів. Отже, подорікаємо віршникові за несвіжість окремих формулювань?Не заперечуватиму, що така позиція має право на існування, та… Мене, читальника і літературного критика, така поверховість суджень не приваблює, бо дивлюся на такі слово звуки через контекстову лупу, де в першу чергу є очевидною доречність вживання. А ще не маємо права забувати, що на їхньому тлі стають зрозумілішими епітети з барвою творчої індивідуальності: «весняного квіту муліне», «Філармонія в кущах», «лице зими», «високочолі мальви», «ранніх яблук благовість», «марш дощику»
Ці та подібні епітети надають шарму книзі, як, з рештою, й порівняння, котрі не належать до однозначних. Приміром, частенько цей різновид тро містить сполучники на кшталт «як», «мов», «ніби»,»наче», і т.п. «спалахну, як комета, і щезну», «Щоб точно, наче кулька в лузу, лягало слово у рядок». «мої думки, неначе коні в стайні».Маємо також порівняння без сполучників. «праліс – дивовижне рукоділля», «ти – моя свобода і неволя», «пам ять – це лиш частинка фасаду». Дві прості іпостасі одного тро.. доповнює складний різновид, пов язуючи сполучниковість і безсполучниковість: «півонія, наче сирітка», «вірші, як у грозу потоки з гір», «І морозець, колючий, як шило»
Є щось символічне й у тому, що ці тро..нагадують про свою присутність тоді, коли йдеться про «населення» книги, до якого зараховуємо рослини та дерева, звірів та птахів, зірок та небесних світил. «Під порогом сивіє полин», «Сніг ялині косу заплітав», «Мокрий ліс обтруситься, як пес», «серед інею синиця тягне ноту весняну», «Це не просто йде сніг, це6 із неба посипались зорі», «Помолюсь тихо тому, хто сонце засвітив».І водномить побутують випадки,коли різні «мешканці» природно сусідують. «А доріженька курить, сонцем підігріта,і шипшина майорить на порозі літа», «на липі яріють бджоли, зорі падають уночі», «помилуватись, як в березняку ряст розцвітає», (Ніби й немає чогось надзвичайного за цими фразами, але чомусь все більше думається про неурбаністичністьпоезомислення конкретної людини як потреби душі вцей зворохоблений час)
Ліпше дивосвіт автора допомагають збагнути й кольорові екстраполяції, бо їх маємо чимало у цьому друці. «Як перлина,біла чапля серед трав», «Подих вітру вмить туман розвіє, сколихне зелені прапори», «Чорне золото добували», «На перервах наші дівчата співали «Червону руту», «Лис рудий на плечі, голосні рулади», «АК воно одне єдине у блакиті неба», «А у мене вже вуса сиві». Є й нагода тут згадати про живописання словами з зримою присутністю поєднання барв чи їхньою відсутністю. «Ми із планети голубої та зеленої», «А веселка, а веселка коромислом до води», «світ з роками стає чорно-білим»,
Ведучи мову про виражальніст, неможливо оминути ще два питання, які повною мірою є дотичними до неї, скажімо, нерідко говоримо ,що вітчизняні віршарі тяжіють до неологізмів рідко вживаності говірковості. Якщо висновковувати з цієї книги,то не можна
Твердити, що Іван Потій тяжіє до такої слововиявленості. Але несподівані слів ята в нього все-таки трапляються: «найіваніший», «гужій», «цвяхосмик», «між зір я», «парило»(іменник). Якщо це однозначно є позитивом, то, як не прикро, іноді маємо випадки невиправданого тяжіння до росіянізмів: «руль», «скучив», «завидно». Але, на щастя, ці «перли» не роблять помітного впливу на сприймання книги. Прикро тільки, що очевидні «ляпи» можна було усунути в процесі роботи , що вважаю дуже істотним для книги поетичних мініатюр.
Бо «Про…» саме такою є. Адже у всьому виданні, либонь, можна на пальцях порахувати кількість віршів з трьох і більше строф, бо переважають катрени та восьмивірші. Між найбільше цитат мною наведено саме з них. Чи не можна опісля цього сказати, що образність мислення є найбільшою привабою цих творів?
Попрошкукємо далі. Якщо літературнеі тро , згадки про «населення» кольорові екстраполяції, слововиявність і формотворчість однозначно належать до вражальності, то цього не скажеш про присутність богошукальницьких мотивів та культурологічних акцентів, залишаючись вельми важливими для висловлення думки, вони водночас є дуже помітними у тематичному спектрі, бо говорять про філософічність лірики.
Спробуємо хоча побіжно деталізувати читання про богошукальницькі мотиви, процитувавши кілька рядків, які стосуються цієї теми. «Як ангел стоїть на сторожі – я вихід знайду з тупика», «Про те, що люблю Бога, хай знає тільки він», Слава Богку, що «живого Бога» не шукаю десь, а у собі», «Треба Бога шукати там, де ніхто не шукав ніколи» (Дивність якась! Істини мовлено звичними словами, але за тією простістю ховається не простість, вторування окремої людини на буйнощі часоплину )
А от культурологічні акценти у книзі Івана Потія розділив би на дві частини. З одного боку поставив би вірші з епіграфами таких наголосів, присвяти митцям і згадки про них,а з другого – звернення поета до рідної фразеології і народження власного крилато слів я. Що до першого, то, мабуть, варто згадати про вірш з епіграфом з Давида Самойлова, поетичні присвяти співакові Василю Сліпаку та художниці Тамарі Удіній, письменникові Петру Сороці, згадки про Оленксандра Пушкуна, Володимира Висоцького, Булата Окуджаву, Богдана Бастюка… А ще припало до душі доречне вживання та обігрування словосполук на взір: «я лікті став кусати», «як з цапа молока», «біду штовхали, як могли». Можна було б продовжитим таке цитування, але воно не заховує того, що афористичність мислення поета: «я не хочу бути Лістом з кулаком», «ні краплі крові не проллється через релігію мою», «Безсмертя – це любов безмежна дотих, кого ти народив».
Дехто, прочитавши окремі попередні абзаци, почне, очевидно, говорити, що відгукувач міг би повести мову й про інші аспекти темарійності, коли вже зачепив філософічність. Вважаю, що це було б неправильним. По-перше, увага до богошукальництва і культурології бу3ла спонукана їх приналежністю до вражальності, хоч занурення у філософію не відкидалося. По-друге, громадянськість, філософічність, пейзажність та любовний струмінь у цій книзі є настільки переплетеними, що виокремити їх неможливо. Тут, звісно, слід зауважити, що отака сув язь характерна не лише для цього автора, а й для поезії в цілому, хоч для нашого краянини стала своєрідним шармом. Сподіватимемося, що в наступних книгах він буде ще помітнішим.
Потій І. В. Про…, вірші. – Тернопіль: Н:авчальна книга «Богдан». 88 стор.
