Здавалося би, сьогодні подібні твори мало кого можуть зацікавити. Льокальна життєва історія, локальний літературний досвід. Наприкінці 70-х років двадцятого століття українська література уже мала твір такого характеру (жанрового, змістового)  -- роман з народних уст Степана Пушика СТРАЖ-ГОРА. На диво, нової жанрової хвилі тоді не вийшло. І не могло вийти. Для сього жанру замало літературної кон’юнктури, потрібний автентичний оповідач, же також означало згадати традиції Миколи Гоголя-Яновського, Григорія Квітки-Основ’янненка, Марка Вовчка,   Олекси Стороженка.

Якби Богдан Бастюк задумав штучно відтворювати згадану літературну традицію, то нічого би у нього не вийшло, опріч штучности. На щастя, автор повісти   є не просто автором літературного твору але і автентичним оповідачем. Сей сплав літературних а життєвих традицій у СОПИГОРІ є пластичним а органічним, що зараховуєме до безперечних переваг повісти-хроніки.

З иншого боку образ Романа Леськіва як фактичного автора хроніки села СОПИГОРА   цілком міг мати свого реального прототипа – таких оповідачів-самородків по українських селах  можна знайти ще і сьогодні. Однак, вагому ролю у повісти відіграє збіг (так звана близькість психотипів) обидвох авторів (автора-персонажа і автора-суб’єкта).

Повість СОПИГОРА, попри свою яскраво виражену хронікальність, усе ж близька до жанру споминів. Роман Леськів є свідком а учасником багатьох подій, про які оповідається у творі. Звідси і форма викладу, окремі життєві історії поєднані не логікою сюжету, а логікою суспільно-політичних ситуацій, які безпосередньо чи опосередковано зіграли вагому ролю у долі персонажа-суб’єкта  (деяка термінологічна нечіткість зумовлена авторською спробою ситуативну конкретику потрактувати як літературний сюжет, життєвий факт подати як художній вимисел).

  Окремі розділи повісти-хроніки відповідають окремим суспільно-політичним періодам у житті галицького села. Усередині розділу є декілька історій, які не перехрещуються, але доповнюють одна одну, таким чином відтворюючи історичну а психольоґічну атмосферу. Характери героїв випуклі, насичені, не зважаючи на те, же усі вони розкриваються стереотипно  -- на основі якоїсь однієї конкретної ситуації (ситуації-події, ситуації-учинку, ситуації-мови), яка носить трагічний, драматичний а то і анекдотичний характер.

Поряд із відтворенням конфлікту політичного, що зумовило низку конкретних ситуаційа типів мислення (а воно у галицького селянина двадцятих-тридцятих років минулого сторіччя було майже стереотипним): «Коли уже так – мовили вони – то най буде так. Яка нам ріжниця? Добре, же Польщі не буде, бо дуже уже вона нам у печінки уїлася». У творі автором відтворено і ґлобальний цивілізаційний конфлікт меж містом а селом: «Та попри усі симпатії а антипатії до міста, воно ув уяві і пам’яті селян залищалося нагромадженням будинків а вулиць, де відбувалися дві найважливіші у житті селянина події – набуття певної суми грошей на ринку з наступною швидкою утратою її там само альбо ж у науколишніх крамницях». Автор недвозначно заявляє про свої симпатії до галицького села , же завше пам’ятало про  соціяльну а національну ворожість міста. У ставленні до сучасного нетоталітарного (але спотвореного тоталітарними окупаційними режимами) міста, автор задишається на позиції селянина. А тому його оцінка хоча і є щирою, але ув окремих моментах по-селянському наївною.

Инколи при читанні повісти виникає жаль, же окремі історії не мали уласне художнього наповнення, залишаючися пунктирно окресленими (пригадується літературний досвід Ірини Вільде, Богдана Бойка, Романа Андріяшика), хоча, можливо, отсей нарисово-художній виклад найбільше відповідає ідейному авторському задумові, а друга книга хронічки-повісти задовольнить читацькі а критикові претензії. Сього сподіватимемеся. Поки що творчу співпрацю Богдана Бастюка а журналу СОВА (книга є першою ластівкою бібліотеки СОВИ) будемо уважати обнадійливою а перспективною для усіх зацікавлених сторін, найважливішою з яких є читач. А він у повісти-хроніки СОПИГОРА Богдана Бастюка уже є.      

Богдан Бастюк. СОПИГОРА. Повість-хроніка. Книга перша. Тернопіль, ДЖУРА, 1999. (бібліотека журналу СОВА).

ДЗВІН число 9 за 2000 рік.

До друку зладив Василь Велимчий липня 6 дня року Божого 2022 у Чернівцях