СОЛДАТИКУ

 

Коли я розплющив очі, то у вухах дзвеніло так, ніби туди запхали брехунець під час обідньої перерви. У роті відчувався металевий присмак солоної крові. Поворухнутися не міг, хоча не дуже і прагнув – тіло було немов налите свинцем. Таке втомлене і важке. Очі шукали бодай щось, що нагадало би про те, де я. Довкола диміло, метушилися люди. Ці хлопці – хоч і не міг їх упізнати, але десь глибоко в душі відчував – ми знайомі. Двоє схилилися наді мною, роззявляли роти, щось говорили. Проте чувся хіба що дзвін. А потім і він поринув у дим, розчинився.

Далі тяма потроху визирала на світ Божий, де все навкруги зойкувало від болю. А потім я знову падав у провалля.

Остаточно опритомнів уже в шпиталі. Страшенно боліла нога. Відкинув ковдру і зітхнув з полегшенням – на місці, тільки в гіпсі. Гіпс не цілісний – вздовж гомілку вкривала лише пов’язка. Почав обмацувати себе – скрізь ніби все гаразд, тільки-от коло серця дуже болять ребра. Там розіллявся величезний фіолетовий синець.

Тоді огледів палату – бідно, але чисто. На сусідньому ліжкові – зім’ята постіль. Отже, я в палаті не сам. Мого сусіда, зрілого чоловіка, якраз і завели попід праву руку, бо лівої в нього вже не було. Як і правої ноги по коліно. Сусід недобре зиркнув на мене, ковзнувши оком по гіпсові, ліг і мовчки натягнув ковдру аж до підборіддя. А санітар, що привів дядька, кивнув мені й покликав лікаря. Той невдовзі прийшов із текою під пахвою – певно, з історіями хвороб:

– Добре, що ти отямився, Арсене. Як почуваєшся?

Я стрепенувся, почувши це ім’я, бо воно було дуже знайоме, але чиє? Моє, виходить. Пожалівся на біль у нозі, на те, що нічого не пам’ятаю і навіть не розумію, чому я тут і що зі мною сталося.

– Сталася війна, – похитав головою лікар. – Тебе відкинуло вибуховою хвилею – відкритий перелом ноги. Не тривожся, хлопчику, скоро все згадаєш.

Поплескав мене по здоровій нозі й пішов.

– На жаль, – обізвався похмурий сусід. – Краще б забути про таке назавжди.

Він мав рацію, але я зрозумів це лише згодом, коли пам’ять почала повертатися. Спершу пригадав, що сирота. Що ніколи не знав своїх батьків чи будь-яких родичів і все свідоме життя жив у дитбудинку. Безрадісне існування, жорстокі товариші, байдужі вчителі й вихователі, перше кохання і болісний розрив. Ми зустрічалися три роки, а тоді вона сказала, що більше не хоче бути разом. Ніхто ніколи насправді не любив мене – навіть найближчі люди покинули, відмовилися... Життя видавалося пусткою, і важко було уявити, що зі мною стане після ПТУ.

Лишався єдиний вихід – піти в АТО. Хоч там я був потрібен і відчував, що можу прислужитися Батьківщині, захистити своїми грудьми інших українців, аби ті могли спокійно працювати, кохати, народжувати та виховувати дітей.

А там, на неоголошеній війні, достобіса страшно. Однак згодом звикаєш автоматично відганяти думки про те, як тебе вб’є чи пошматує. Мені було простіше – я знав, що не роздеру серце батькам, дружині, не налякаю дітей. У такій ситуації навіть добре, коли ти один як палець. Можна не надто цінувати своє життя і повністю віддатися Україні, не боячись каліцтва чи смерті. Та побратими – за ними стояли близькі, сім’ї. Хлопці не видавали, що їм важко, проте всі розуміли, як воно. Під час обстрілів прямо на руках у мене вмер товариш – йому вивернуло уламком кишки. Помирав дуже тихо і, на щастя, недовго. Я відчував, як від болю ціпеніє його тіло, а губи лише ім’я дочки шепотіли.

– Я скажу їй, що ти помер як герой, – пообіцяв йому.

– Не треба, – тихо промовив він. – На війні немає героїв – тільки нещасні люди, – побратим раптом уп’явся мені в руку, немов з останніх сил. – Пообіцяй не кинути моїх напризволяще. Обіцяй, що не здохнеш у цьому пеклі.

Та я мовчав. Як можна таке обіцяти, давати оманливу надію, коли сам хочеш там умерти? Там, де щось важиш. Товариш так і залишив цей світ – без підбадьорливої брехні.

Тепер моє місце було в палаті, де я гибів поряд зі своїм одноруким та одноногим сусідом, поточеним печаллю, ніби стара вовняна хустка – міллю. Неважко здогадатись, як би йому хотілося лишитись розірваним на полі бою, а не лежати тут безпомічним калікою. Ще важче сусідові давалися візити рідних – він завжди сердито відвертався від них і заздрісно дивився на мою ногу. А я був ладен її відрізати й віддати – разом із рукою, – аби тільки до мене хтось так приходив.

Та навідувався лише лікар під час обходу.

– Скоро випишемо тебе – нога добре гоїться. Ходити зможеш за кілька місяців, проте удома довше побудеш, – сказав лікар, а я відвів очі:

– Мені немає куди йти.

– А рідні, друзі?

– Немає рідних. Усі друзі – в АТО. Це я мав загинути, я, розумієте?

Лікар змовчав, але розсердився – вибіг із палати.

– Ти малолітній ідіот, – почув од сусіда. – У тебе ще все життя попереду.

– Я б його радше віддав комусь іншому.

– Не гніви Бога, юначе! Цілі руки, ноги, голова.

– А у тебе є рідні.

– Але зараз краще б їх не було.

Ми трохи помовчали, а тоді я знову озвався:

– Як це несправедливо. Тобі треба годувати сім’ю, а кінцівки є в мене. У моїх загиблих товаришів лишилися діти, а я досі живий-живісінький.

– Ти знаєш, поки я тут лежав, зрозумів от що: не шукай справедливості в житті, а тим більше – у війні.

– А чи не думав ти, хлопчику, про те, що тобі десь ізгори дали ще один шанс? – коло дверей знову стояв лікар і звертався до мене.

– Нащо він мені, той шанс...

– Хоч би для того, аби нарешті полюбити життя, постаратися прожити його гідно. Знайти в собі сили видряпатись. До речі, це стосується і Вас, – глянув чоловік на мого сусіда, а той стис губи в тоненьку рисочку.

– Я тобі дещо приніс, – лікар витягнув із кишені металеву коробочку, в якій вгадувався мій портсигар.

Дивно, що зовсім не хотілося курити, хоча на фронті смалив, як паровоз. Я взяв портсигар, покрутив – з одного боку пробитий уламком, з іншого – лише пом’ятий.

– Це врятувало тебе, – всміхнувся лікар.

– Куріння?

– Та ні.

І тоді в голові зринув спогад. Адже дійсно – у портсигарі закінчилися цигарки, і лежав лист. Я не знав тієї дівчинки – малюнки, поробки й листи нам приносили волонтери зі шкіл. Мені найбільше сподобався оцей – він починався словами «Мій любий, рідний солдатику…» Від кожного слова віяло лагідністю й теплом. Знову розгорнувши вже зім’ятий і подертий шкільний аркуш, затрусилися руки. Важко було стриматися і не заплакати.

Лікар залишив палату. А я тримав коло грудей розгорнутий папірець і усвідомлював, що зовсім не портсигарові завдячую життям, бо такий само був у бойового побратима. І такий само ворожий уламок влучив йому в серце. Та, пробивши бляшанку з цигарками наскрізь, миттєво увірвав життя. А мене захистили люблячі слова незнайомої дівчинки, той почерк – милий і достатньо виписаний. Ті незвичайно вимальовані букви «б» і «д», яких ні в кого ще не бачив.

Виявляється, є для чого жити. Поїхати і знайти ту дитину. Просто подякувати. Хоча це, на перший погляд, видавалося складним завданням: лист не підписаний – ні імені, ні школи, ні навіть міста. Та, зателефонувавши знайомим волонтерам і побратимам, вдалося з’ясувати, що це ужгородська школа, і дізнатися її номер. Тож лишилося тільки одужати...

За місяць я зійшов із поїзда в Ужгороді. І хоча кульгав, спираючись на ціпок, проте й це було значне досягнення. Лікар взагалі радів, що мені так швидко вдалося зіп’ястися на ноги самотужки після складної травми.

Знайшовши потрібну школу, довелося довго пояснювати охоронцеві, хто я такий і що тут роблю. Потім підійшла завуч і забрала мене до себе в кабінет.

– Листи писали на уроках української в шостих, восьмих і одинадцятих класах. Зараз покличу вчителів, які там ведуть.

Незабаром прийшли дві вчительки – одна літнього віку, а інша – молодша – весела щебетушка. Старша щойно поглянула на аркуш, як одразу сказала:

– Це достатньо дорослий почерк – точно не мої.

Щебетушка дістала зошити «підозрюваних», та, придивившись, скрушно похитала головою. Раптом її осяйнула думка:

– А мені ж іще Соня приносила кілька листів. Почекайте Софію Максимівну, – звернулася до мене, – у неї зараз урок.

Та я не міг чекати в жаркому кабінеті. Тож попросився постояти коло дверей того класу, де зараз була Софія Максимівна. Остання надія випалювала все всередині. У животі щось неприємно перекручувалося. Гризла думка: «Ану ж і вона не впізнає».

Прокалатав дзвоник, і мене всього відразу кинуло в холод, а двері досі не відчинялися. Та нарешті з кабінету вийшли перші учні. Вони здавалися такими безтурботними – просто собі сміялися і геть не відали, яке пекло на сході. Але вчителька так і не вийшла. Я зашкандибав у кабінет, причинив двері. За столом, схиливши голову, сиділа геть молода дівчина.

– Софіє Максимівно?

– Ви по братів зошит? – вона підвела величезні зеленаві очі й усміхнулася – зніяковілому юнакові у військовій формі, з тростиною. На душі аж потеплішало.

– Ні, я хотів би дізнатися, хто з Ваших учнів написав оцей лист.

Дівчина взяла простягнутий аркуш, розгорнула його і схвильовано поклала на стіл.

– Що сталося – він потрапив не в ті руки? Чому Ви розпитуєте?

– Ви знаєте, хто його написав?

– Так, знаю. Це я написала, – Софія Максимівна враз посерйознішала і твердо поглянула на мене. – То що сталось?

Я був приголомшений.

– Я хотів подякувати Вам. Ви врятували мені життя…

Вчительку це вразило не менш, ніж мене. Вона поволі підвелася – невисока й худенька, – підійшла, уважно огледіла, взяла мою руку і, піднісши до губів, ніжно поцілувала.

– Нащо? Вона ж брудна, – сахнувся я, проте не виривався з її лагідних пальців.

– Дякую, мій любий, рідний солдатику, що ти вижив.

Я пригорнув дівчину до зболених грудей і мовчки ковтнув сльозу, відчувши себе в ту мить живішим за всіх живих на світі.

 ІЛЛІЧ І КАНАЛІЗАЦІЯ

 

 

Цей пам’ятник стояв у внутрішньому шкільному дворі, куди могли дістатися лише технічки. Усі інші мали змогу хіба що насолоджуватися спогляданням гіпсового Ілліча у натуральну величину.

Він з’явився в нас разом із новим директором – через багато років після розвалу «совєтів». Але Іван Петрович – той самий керівник – вважав вождя пролетаріату доцільним у будь-які часи: «Це історія, і ми повинні її шанувати».  На всі радянські свята брав у нас ключі й носив вінки до гіпсових ніг. Багатьох директорів школи я пережила, а такого ще не бачила.

Можливо, і ставилася б до нього поблажливіше, проте саме мені, попри радикуліт і гіпертонію, доводилося раз на місяць зчищати з пам’ятника, любого серцю новоспеченого начальства, пташиний послід.

«А щоби вона сказилася, та ваша історія», – примовляла я, видираючись по драбині до потилиці комуністичного ідола.

І якщо кілька років тому учні й батьки ще дивилися на радянське неподобство крізь пальці, то цьогоріч почалося щось страшне. Школярі не оминали нагоди, аби плюнути в шибку на Ілліча. Йому через скло нічого, а от бабі Зіні, яка постійно витирала з вікна ті плюваки, зайва робота.

Але того, що сталося на День закоханих, не очікував ніхто. Із самого ранку й діти, і дорослі скупчилися коло вікон у внутрішній двір і так реготали, що не чули дзвінка на урок. А коли телепнів нарешті розігнали – по класах і на роботу, – змогли посміятися й ми, технічки, з розфарбованого монумента. Рожевий костюм, кашкетик салатовий, губи густо попецькані червоним, щоки нарум’янили, а очі підвели. У простягнутій руці стирчала «валентинка». Осучаснили мужчину, нічого не скажеш.

Іван Петрович розлютився страшне. Скликав окрему нараду, чехвостив нас привселюдно вздовж і впоперек. Мовляв, це ж у нас ключі – дали ми їх якомусь вандалу. Поліцією грозився.

– Яка ще поліція? – почули ми від мовника Остапа Станіславовича. – Вас тоді самого швиденько притягнуть до відповідальності за каналізацію.

– До якої ще відповідальності? – каже директор, а очі так і прядуть.

Непогано було б, якби Івана Петровича притягли. Тільки до чого тут каналізація? Ми з Клавдією Василівною щодня порпаємося в туалетах, вилизуємо до блиску, а начальству постійно щось не так.

Іван Петрович так зблід од слів учителя, наче золото ховав у каналізаційних трубах. Тож про поліцію далі ані пари з вуст. Лише розпорядився, аби я перефарбувала Леніна – щойно білила куплять. Це означало, що школярі ще довго дивитимуться на пістряве посміховисько.

Певно, що директор після всього мав храп на Остапа Станіславовича, бо став просто живцем його їсти. У коридорі переймав, при учнях відчитував. Навіть догану виписав і премію зняв. Клавдія Василівна добре все те бачила й чула, бо поверх, де кабінет Остапа, – її парафія. А вчитель завжди двері лишав відчиненими.

– За що? – обурювався чоловік. – За правду цей совковий цап мене вирішив звідси вижити?

Тоді оголосили, що до нас їде прокуратура, бо на школу хтось накрапав – тому Ілліча терміново треба мамонтувати…

– Демонтувати, – втрутився в нашу з бабами розмову старшокласник, глузливо глипнувши на мене.

Завгосп і вчитель праці добряче попотіли, поки стягнули пам’ятника з постаменту і занесли до директора. Пролетарський світоч був завеликим цабе для комори фізрука чи нашої з технічками каптьорки. Тільки шафа в кабінеті Івана Петровича. І ту шафу він замикав на ключ.

– Потім розберуся, куди його діти.

Тільки-от прокуратура поїхала собі, а директор нікуди Ілліча не подів. Ба, гірше, баба Зіна, яка прибирала в нього, розповіла, що знаходить на підлозі свічні недопалки, а в кабінеті запахло ладаном. Що вже тут казати – усім баб’ячим колективом ми запідозрили недобре і вирішили перевірити.

Під вечір баба Зіна пошастала по шухлядах, ухопила ключа від шафи, і ми туди як глянули – матінко рідна… Досі нарум’янений і напомаджений Ілліч (білилами так і не розжилися), коло нього – купа свічок, якась іконка, а на руці кадило висить.

– Та ж Петрович йому молиться! – перехрестилася баба Зіна.

Ого. Ну взнали, що наш директор – ленінопоклонник. Та що далі робити?

– Остап Станіславович, певно, підкаже! – з’явилася ідея у Клавдії Василівни. ­­– Вони ж у контрах.

Я не поділяла її думки – досі душа боліла за нашу каналізацію, до якої мовник мав якесь діло. І мала рацію! Після того, як ми півгодини видзвонювали й ще годину чекали, вчитель тільки розсердився і знову щось про каналізацію засичав.

– Мене от-от витурять звідси – не вистачало нових неприємностей.

Розвернувся і пішов. От вам у контрах.

Баби засмутилися, а що вже про мене казати. Серце так і стислося з образи.  Згаряча я ганчіркою Іллічеві по простягнутій руці – ляп! Рука тут-таки й відвалилася – разом із кадилом.

– Ой, виженуть тебе, Олю, – охнула Клавдія Василівна.

– Або мене, – схопилася за серце баба Зіна.

Це ж вона мала ключі від директорського кабінету.

– Як же я за квартиру платитиму, – забідкалася.

Клавдія Василівна поспіхом вивела її, щоби накрапати «валокордин». А я лишилася розгрібати те, що наробила…

Але що тут прибирати, коли руку на місце вже не приставиш. Доведеться зізнатися. Звісно, вигадаю щось – погано бабі Зіні стало, а я зголосилася допомогти. Все одно звільнять – я ж не мала нишпорити… Ех. Згоріла хата – гори й сарай. Буде вам каналізація.

Зранку перед роботою допила валер’янку і приготувалася при повній зброї зустрітися з начальством.

Але директора і сліду не було.

– Він зранку забіг у кабінет, а тоді як вилетить! – сказала секретарка. – Але ж і сморід звідти. Боюсь, чи не стався з Іваном Петровичем конфуз… А знаєте, що з дверима Остапа Станіславовича зробили? Увесь ранок з учнями мив.

Знала я. І жижки тепер ще дужче трусилися – вчорашню рішучість як рукою зняло.

Цілий тиждень мене теліпало, але покарання так і не дочекалась. Зате Іван Петрович тихцем звільнився.

А Остап Станіславович прийшов до нас у каптьорку та й каже:

– Не розумію, навіщо, але все одно дякую. За деканалізацію.

І поклав аркуш, на якім чорним по білому та ще й моїм почерком:

«Гімна наїжтесь! Я все про Вас знаю.

О. С.»

Це ж із кабінета директора! Та як записка потрапила до Остапа Станіславовича? Хіба що… Іван Петрович віддав її мовникові, бо подумав, що «О. С.» – його ініціали.

Яка в них розмова йшла далі – невідомо. Можливо, Іван Петрович злякався, що вчитель не лише стіл йому гімном намастить й Іллічеві руку відіб’є. А як було щось іще, то я вже про це не довідаюсь. Хіба дуже згодом, коли перестану стидатися перед Остапом Станіславовичем за те, що з його дверима зробила.

– Тільки до чого тут була каналізація? – поставила руки в боки.

Ох, і сміялися з мене, глухої тетері, баба Зіна і Клавдія Василівна:

– Та комунізація ж. Скрізь тобі туалети ввижаються.

З того часу і прозвали Каналізацією Семенівною.