Почну з розмислів про форму викладу тексту. Розумію, звісно, що вони не мають права вважатися остаточними .Тому, мабуть, буде правильним говорити про особистісність суджень. Й не бачу у цьому нічого надзвичайного: якщо письмачка-прозаїчка може «одягнути» свій твір у власний костюм, то хіба літературний критик позбавлений такої спромоги?
Згоден, що це міркування – своєрідне тероризування. Тому переходжу до конкретики. Олена Ходюк запропонувала читальникам «соціально-психологічну повість-роздум». (По-різному оцінюється текст новації, але за великим рахунком не в цьому полягає суть, бо на читальників більше впливають літературосплетіння).
Та поки що не будем углиблювати зір та свідомість у виражальність, про яку мовлено у попередньому одужкованому реченні, а все-таки торкнімося питання вигляду творива. Відштовхнімося тут від наступної очевидності. Якщо балакати про прозотексти, то їх, мабуть, варто розділяти щодо форми на традиційні та нетрадиційні.
Можливо, перші з них свого часу вирізнялися новизною, але з плином років вже неможливо визначати для себе таку оцінку. Їм залишилося хіба що приваблювати глибиною думки. Як на мене, то на основі творів Ольги Кобилянської, Ірини Вільде, Ніни Бічуї, Надії Ковалик висновковуємо, що вони справилися з цим завданням.
Тепер констатуємо наступне. Якщо поглянемо на нинішню палітру прози, то побачимо, що зі звичністю сусідують різні несподіванки у вигляді поєднань: філософський роман-колаж, сценічна повість у листах і спогадах, автобіографічний роман-новелах… А ще нерідко поціновувачам красного письменства пропонують сув’язь чистої прози з публіцистикою та епістолярією… (Зрештою, неможливо перерахувати всі взірці формотворчості). Але подивімося на це явище неоднозначно. По-перше, ніхто не вгадає, що день наступний нам готує. По-друге, через вади книгорозповсюдження відсутні відомості про нинішні набутки. Згадаємо тут хоча б про Надію Степулу чи Надію Мориквас…
А опісля висловлення цієї думки повернімося до твору краянки. Вже було мовлено про запропоноване нею означення. Погоджуюся з ним, але водномить доповнив би. Справа полягає у тому, що на сторінках друку нерідко зустрічаємо вірші та публіцистику. Напевно, у формовираженні якось врахував би таку незвичайність. (Водночас не думаю, що це кидає тінь на чтиво, оскільки у ньому існують цікаві нюансики).
Спробую хоча б побіжно акцентуватися на них. В першу чергу стверджу, що повість відображає бурхоплин наших буднів. В анотації, зосібна, відзначено наступне. Бібліотекарка Софія висловлює своє бажання поїхати на заробіткиза кордон. Та заглиблення душі у про минуле рідного краю і збагачення нинішньої непростості, захоплення літературною творчістю, Революція Гідності, війна і волонтерство круто змінюють її життя. вона починає усвідомлювати, що для пошуку щастя не треба їхати у далекі світи, а треба робити кращою свою країну.
Створення картини сучасності? Бузумовно! Та є цікавинка. Сьогочасся зриміше постає перед очима, якщо з’являється можливість порівняти її з тими чи іншими епізодами минулого. А саме таке маємо, коли читаємо такі вставки, як оповідання «Місце сили українців», « Орисина Мандрівка», окремі розділи з «Краплі щастя».
Ще два нюанси. Нерідко зі сторінок книги до нас «промовляють» казки. Згадаймо хоча б про «Пурхокрилика і Жовтокрилика, або Подорож метеликів», «Казку про писанку», «Ніс». Зрозуміло, що такий творчий хід авторки не всім може сподобатися, адже скільки є людей стільки існує й думок. Та не будемо про це розмірковувати, а відштовхнемося від такої думки. Поєднання реалу та казковості спроможне зробити сприймання ще привабливішим. Тут, безперечно, варто зауважити, що сув’язь – не таке поширене явище у сучасному літпроцесі. І вже навіть цим привертає увагу. До буквосполук.
Це – з одного боку. А з другого? На початку книги зустрічаємо оповідь про нелегкі долі Якилини і Василя. Маємо повстанку Женю Бойко. Зауважу також, що у художньому прозотексті чи не вперше названо Віктора Данилевича… Ці та інші моменти змушують говорити, що ці темарійні відгалуження спроможні стати поштовхом до появи самостійних творів у недалекому майбутньому. А чому б і ні?
Продовжимо ці нотатки ще такою думкою. В попередніх абзацах вже дещо мовлено про виражальність. Зрозуміло, бо ж вона значною мірою є складовою темарійності. Але не маємо забувати, що існує ще й мовленєва барва. Тут передусім варто наголосити на важливості пейзажності та діалогічності.
Коли деталізувати питання про літературотропність, то, напевно, варто згадати про порівняння, епітети і метафори. Серед перших, приміром, надибую такі вдатності, як «обступили хату старого Семена, ніби бочку з квашеними яблуками», «визволити односельців із німецького полону – це шляхетна справа». З взірцями подібного плину, які називаємо простими порівняннями, сусідують складні. Інколи маємо також поєднання іменників та прислівників.
Якщо торкнутися читання про епітетність мовлення, то цей лексичний засіб ділиться на дві частини. Адже маємо словосполуки, до яких уже звикли, словотвори,які познаковані суто авторським баченням. Отож, не є дивиною співіснування «закординник буденності», «романтичних барв», «повстанські дуби» та таких буквосполук, як «молоде життя», «голосний сміх», «холодно дуло». Наголошу також на існуванні таких метафор, як «мука, біль і гнів туманом попливли назустріч», «ніч переповнилась світлом», «Ніс усе чепурився, наче двадцятилітній» і т.п.
Не заперечуватиму, що ці та інші подібні словосполуки діють на читальницьке сприймання. Але не можна скидати з рахунку й того, що роль позитівстки взяла на себе й пейзажність. «Росяні перли розліталися на всібіч від необережних кроків парубків». «Сонечко, що виблискувало на воді, спішило умити свої промені, поки зовсім багряно не розіллється за небокраєм».
Приваблює і діалогічність, в якій видно суттєву різницю між мовленням авторки і мовленням дійових осіб. Шкода лишень, що таких прикладів ще недостатньо. Правда, тут, очевидно, треба подумати над двома моментами. Недостатність діалогів, як на мене, може бути особистісністю мого сприймання. А можливо авторка сама не хоче надто часто вдаватися до такого способу вираження думки, вважаючи, що може висловити її іншим способом. Як кажуть, взорування на явище з різних ярусів однієї дзвіниці.
А тепер згадаємо про моменти, які трактуються неоднозначно. І тут на авансцену сприймання виступає публіцистичність. Було б безглуздям виступати проти неї, бо це – воля авторки. Іншою справою є те, що деякі фрази (на мою думку, звісно) нічого суттєвого не додають до характеристики дійових осіб та явищ і їх слід зарахувати до зайвини. Цьому могла б завадити більша увага до літературного редагування. Воно, до речі, було б доречним при погляді на певні мовні аспектики.
…Але змушений повторити, що тут може бути індивідуалізм бачення, бо в цілому книга є потрібною. Особливо нині, коли на передній план виходить національна ідентичність.
Ходюк О. С. Сонце в маминих руках: повість / О. С. Ходюк. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2022. – 160 с.
