1995 року у Сторожинці  вийшов друком  роман Володимира Сердюка ВОРОТТЯ НЕМАЄ.

Дивно. Але сей модерний роман, злютований-схаращений  у стилі потоку свідомости (одразу згадуються Марсель Пруст а Саша Соколов) побачив світ у райцентрі  на Буковині. Автор припасував епіґраф з Еклезіяста: «нехай помре звір, але і людина теж» а присвятив усім тим. Хто про се ще не здогадуєсь.

У романі немає нічого реального – реальне тут пройшло через свідомість , яка б’є потоком перед здивовані очі читача. Що се? Щоденник? Знайдений манускрипт (автор дорешно стилізує численні примітки)? Роман абсурду? Усе разом а упереміш.

Коли надибуєш у книжці чимало сентенцій, які природно випливають з тексту, починаєш розуміти призначення прози – вона природно народжує глибокі думки, які перегодом стають сентенціями. Направду, сентенції знаходяться автором у процесі творення прози, їх важко наумисно придумати – инакше вони будуть надумані а нецікаві. У сентенціях Володимира Сердюка є логіка досвіду, а се не абищо: «Чоловік завжди діє так, як йому хочеться, а хлопчик – так, як на його думку, повинен діяти чоловік. Чому  ятак довго був хлопчиком, наробивши купу помилок , «Хоч мама і змирилася з моєю долею, але так і залишилася упевненою, же то геєнна, а на мою думку, так багато веселих голих дівчат могло бути тільки у раю. Але хто сперечається з мамою. Коли тобі десять років. Та й коли двадцять», «Відчуття жінки не приходить ззовні, воно слухає зсередини так легко, ніби було там завжди, і научися ми володіти сим відчуттям, можливо. І не розривали би чоловічу особу, нав’язливі комплекси, і запанувала би у ній рівновага, якої неможливо досягнути навіть у монастирях, і якої неможливо віднайти у найдовших морських походах», «Те гарячково-бездумне, чорно-звіряче треба будити лише у жінці, не витрачаючи сил на чоловіка, бо у ньому воно завше напоготові ба навіть роги показує», «високе поняття гармонії усього світу ми пихато сприймаєме як символ набитої комори. Тоді навіщо нам небо? Свиня ж дивиться у нього лише раз у житті – і то – перед смертю», «коли прямуєш на велику справу – не сподівайся подячности од нащадків», «безпам’ятство – то щоденне щастя», «відповідати на запитання може буль-який дурень, а от формулювати їх – доля обраних», «люди ніколи не ідуть до Бога, коли їм є ще куди піти».

Цитати мовлять самі за себе, проте у твору є своя унутрішня логіка, яка рухає оповідь автора від початку до фіналу. Є у творі і герой – небайдужий до себе а світу, у якому мусить жити. Своє творче покликання він слушно порівнює з вулканом, який примушують гріти воду. Як на мене, доволі улучно. Герой ставить собі (а читачеви) запитання, які вимагають відповіди від кождого зокрема: «Чому я узагалі тут і чому мушу жити ось таким життям?», «Кому потрібен кінець світа?»,«Якими будуть наші неподячні нащадки і чи будуть узагалі?».

Автор нещадний не тільки до свого      героя, але і до світу, у якому творить свій романний простір і на який дивиться очима свого героя. І що він бачить? А ось що: «Калюжі плямкали під ногами, поодинокі ліхтарі не могли розігнати мороку, хоча і намагалися щось освітити. Краще би не намагалися, адже се знову стосувалося мене: люди лежали посеред дороги рівним рядочком, заважаючи іти далі. Шестеро полонених, яким пропалили дірки у головах звичною паяльною лямпою. По черзі. Поки один помирав, инші плакали, бачачи навіч смерть свою…», «Люди смердять – і дезертири, і герої. Се тільки їм самим здається, нібито пахнуть. Смердять. І хижаки їх їдять лише з великої нужди. А так намагаються не чіпати. Якби люди поводили себе як хижаки. Світ би стояв. Та біда людей у тому, же вони прагнуть одного а того самого. Усі. Скрізь. І завжди».

При читанні роману Володимира Сердюка на думку спливають сторінки знаних романів Еріха Марії Ремарка, Луї Селіна, Германа Мелвілла, а також документальної книжки Алена Бомбара, але попри те маєме самобутній роман, у якому – ми з вами, пані а панове.

І ще одно. Коли купував сей роман у чернівецькій книгарні, тітонька, же причетна до процесу продавання, порадила го не купувати, бо «нічко там ніпанятна». Але виявилося навпаки: моц а фист панятко та ще й кайфово а художньо вартісно. Ми сеперчаємеся про матюки у прозі наших днів, маститі печуть романи а повісти про секс і мінєти, коронуєме Юрка  Андруховича а недооцінюєме Евгена Пашковського, а  убуковинскому пересічному райцентрі вийшов друком справжній роман, же вартує нашої читацької уваги. І поки в українських райцентрах виходять такі романи українська література є.

Роман КУХАРУК

БУКОВИНСЬКИЙ ЖУРНАЛ Ч.1 1997 рік.