Dedico guesto pezzo al mio buon amico

filosofo libero Mauro Castellanu.

Присвячую цей твір моєму доброму другові

вільному філософу Мауро Каштеллану.

 

 

Трагедія

 

Дійові особи

 

ОКСАНА ПЕТРУСЕНКО – співачка.

ОКСАНА – в дитинстві Ксеня, років тринадцять.

ГРИЦЬКО – хлопець, років чотирнадцять. Він же Дух хлопчика Григорія, що був у дитячі роки закоханий в Оксану.

ДИРЕКТОР ТЕАТРУ

РЕЖИСЕР ТЕАТРУ

СЕРГІЙ – офіцер НКВД.

КОМАНДИР Сергія – енкаведист.

АННА БЕГІЧЕВА – агент Московської студії звукозапису.

ХТОСЬ У ЧОРНОМУ.

ХЛОПЧИК. (Років п’ять)

ДІВЧИНКА. (Років п’ять).

МЕДСЕСТРА.

АКТОР.

ЮРІЙ – диригент.

ПОШТАРКА.

ЕНКАВЕДИСТИ.

МОЙРА – Дух нещасливого кохання. Це на половину дуже гарна дівчина, на половину скелет.

ПОТВОРИ.

ГІСТЬ З МАЙБУТНЬОГО.

КВІТИ КАТЕРИНИ БІЛОКУР.

ЧОРНІ КВІТИ ОКСАНИ.

 

 

ВСТУП

 

Зимовий світанок. Скрипкові тремоло. Скрізь біле. Вибігає дівчинка Ксеня, а за нею хлопчик Грицько.

 

КСЕНЯ. Яка краса!

ГРИЦЬКО (обнімає Ксеню). Ксеню… Ти найкраща в світі.

КСЕНЯ (спочатку обнімає хлопця потім відсторонюється). Як виростимо, поберемось?

ГРИЦЬКО. Одне твоє словечко і я зроблю усе, що ти захочеш.

КСЕНЯ. Я хочу, аби ми побрались.

ГРИЦЬКО. Клянусь! Я буду тобі вірним до кінця життя.

КСЕНЯ. Значить, ти будеш моїм чоловіком.

ГРИЦЬКО. Я поставлю хату. Куплю коня, худобу... У нас будуть  діти…

КСЕНЯ. До щастя – один крок. (Співає).

Стоїть гора високая.

А від горою гай.

Зелений гай густесенький,

Неначе справжній рай.

ГРИЦЬКО (злякано). Не співай! Ксеню, не співай!

КСЕНЯ. Чому?

ГРИЦЬКО. Мені страшно, коли ти співаєш. Я бачу, як з твоїх грудей чорні квіти виростають.

КСЕНЯ. Це в тебе фантазії романтичні такі. Коли співається, так гарно на душі…

ГРИЦЬКО (злякано). Не співай! Квіти ці тебе задушать! Я бачу горе…

КСЕНЯ. Григорію коханий мій, пісня – це, як квітка. Коли розцвіте квітка, її цвіт треба бачити. А пісню треба співати…

ГРИЦЬКО (бере її за руку). Ходімо кататись на лід.

КСЕНЯ (пручається). Не можна він ще тонкий.

ГРИЦЬКО. Я побіг. Біжи за мною.

 

Грицько покинув Ксеню і побіг на річку. Ксеня за ним. Згодом страшний крик дівчини.

Тиша.

Спокійно виходить Мойра.

 

МОЙРА. Я – Мойра. Дух нещасливого кохання… Я – поза простором і часом. І не приношу радість… Але я є, бо є трагедія людська… Та творите її ви самі. А я лиш дитя ваше… Ось – ще одного ріка забрала. І талант залишився без опертя. Шкода, могла би вийти гарна пара… Втрутилась крига… Крига – символ. Символ відчуження людини. Відчуження від світу, друзів, відчуження від себе самої. Крига ділить світ і антисвіт... Те, що побачив хлопчина, це дійсність. Чорна, кривава. Її покликали люди, і вона перемелює їх. Стирає з простору і часу та відправляє в небуття... А квіти дівчини насправді чорні. Це квіти слави… Але вона про це не знає ще… (Покидає сцену).

 

Затемнення

 

СЦЕНА 1

 

Кабінет Директора театру. Директор і Режисер.

 

РЕЖИСЕР. Нема нікого на роль Наталки… Не знаю, що робити. Всі, як школярі.

ДИРЕКТОР. Попрацюйте з ними. Навчіть. Зумійте розкріпачити – вони всі скуті, перелякані.

РЕЖИСЕР. А голос? Голос їм не вставиш.

ДИРЕКТОР. Досить, аби правильно вимовляли слова і не пускали півня…

РЕЖИСЕР. Я так намучився з ними…

ДИРЕКТОР. Ми самі обрали собі цю муку.

 

Заходить дівчина. Вона одягнена у завелику шинелю і в таких же великих чоботях.

 

ДІВЧИНА. Добрий день.

ДИРЕКТОР. Добрий день.

ДІВЧИНА. Я хочу до вас на роботу.

ДИРЕКТОР. А що ти вмієш робити?

ДІВЧИНА. Нічого.

РЕЖИСЕР. Але ж нам треба, щоб артист умів грати на сцені.

ДІВЧИНА. Ви мене навчите.

ДИРЕКТОР. Ми самі нічого не вміємо.

РЕЖИСЕР. Іди, дівчино, ти нам не підходиш.

ДІВЧИНА. Я вмію кричати (взяла високу ноту). А-а-а!

 

 Директор і Режисер затуляють вуха.

 

ДИРЕКТОР. Але ж у нас для крикунів вакансії нема.

РЕЖИСЕР. Може, візьмемо її у швейний цех? А знадобиться крик – скористаємось.

ДИРЕКТОР. Судячи з того, як вона одягнена, її наші швачки не приймуть.

ДІВЧИНА. Я ще трохи співати вмію.

РЕЖИСЕР. То заспівай.

ДІВЧИНА. Віють вітри, віють буйні,

Аж дерева гнуться.

Ой, як болить моє серце.

А сльози не ллються.

(Наївно питає). Ну, що?

 

Обидва підхопились.

 

ДИРЕКТОР І РЕЖИСЕР. Співай далі, співай!

ДІВЧИНА. Трачу літа в лютім горі.

А кінця не бачу.

Тільки тоді полегшає,

Як нишком поплачу. (Зупинилась).

 

ДИРЕКТОР і РЕЖИСЕР. Співай далі!

ДІВЧИНА. Де ти, милий, чорнобривий?

Де ти? Озовися!

Як я бідна тут горюю,

Прийди подивися.

ДИРЕКТОР (підійшов і обняв дівчину). Неймовірно! Навіть не знаю, що сказати… Ти нам підходиш. Гратимеш Наталку у п’єсі «Наталка Полтавка». Як тебе звати?

ДІВЧИНА. Ксеня.

ДИРЕКТОР. Будеш Оксаною. Оксаною Петрусенко. (До режисера). Знайдіть, будь ласка, для неї якусь кімнату, нагодуйте, хай дівчата підберуть щось з одежі і завтра починаємо репетиції.

ОКСАНА (не може приховати радості). Дякую! Дякую! (З Режисером покидають сцену).

ДИРЕКТОР ТЕАТРУ (сам, схвильований). Надзвичайний талант. Чистий, проникливий… Як райська квітка… Боюсь, затопчуть… Вона поневолити не дасть себе… (З острахом оглядається). Затопчуть… Якщо не збережемо… Буде мені халепа… На неї накинуться з перших же днів… Усі… Така уже порода наша… Заздрісні… Дикі… Як райська квітка… на болоті… (Покидає сцену).

Виходить Мойра.

МОЙРА. У людини немає кращого цілющого зілля, ніж її ближній. Та через те, що людські душі здрібніли і налилися страхом, злістю, заздрістю, люди стали одне для одного отрутою... Щасливий той, хто зміг отруйне в собі подолати й стати цілителем. Як для себе, так і для ближнього... На жаль, в лихі часи, щоб зберегти в собі людину, такі платити мусять. Нерідко – життям. (Покидає сцену).

 

Затемнення.

 

СЦЕНА 2

 

Артистична кімната Оксани. Портрет Джузеппе Верді…

До кімнати заходять двоє у шкірянках. Це енкаведисти. Сергій та його Командир.

 

КОМАНДИР (показує на портрет Верді). Уже цього портрета досить, щоб її арештувати.

СЕРГІЙ. Це Верді. Геній.

КОМАНДИР. Гаразд. Геній так геній. А твоє завдання – закохати в себе цю співачку. Та так, щоб вона за тобою пішла хоч на край світу.

СЕРГІЙ. Я сам не проти… Завдання не просто романтичне – фантастичне.

КОМАНДИР. Тільки не тягни довго.

 

В образі Маргарити з опери Гуно «Фауст» заходить Оксана. Вона втомлена. Доносяться оплески…

 

ОКСАНА. Хто тут? Я ж просила, щоб нікого не впускали.

КОМАНДИР (дає Оксані букет квітів). Добрий вечір, товариш Петрусенко. Співаєте ви неперевершено.

ОКСАНА. Добрий вечір. Дякую. Але я прошу залишити мене саму.

СЕРГІЙ. На нас просьби не поширюються. Ніякі. Ми з енкаведе. (Зло). Кажуть, у цьому театрі петлюрівці звили собі кубло…

ОКСАНА. З цим питанням не до мене. Я не знаю, що таке петлюрівці…

СЕРГІЙ. Розберемось… А Мефістофель прим’яв вас добряче.

ОКСАНА. То все гра… Не так, як у вас... Я від Мефістофеля звільнилась, лиш тільки опустили завісу. А у вас теж так можна?

СЕРГІЙ. Майже так. Правда, співають у нас трохи інакше…

КОМАНДИР. Не слухайте Сергія. Він не злий – просто, щоб налякати. У нього звичка така. А сам він добрий до непристойності… Бережіть себе.

ОКСАНА (з сарказмом). Особливо добрий у нього погляд…

СЕРГІЙ. Надіюся, наші погляди ще стрінуться. (Підходить до Оксани і тихо). А директорові скажіть, хай не патякає дурниці.  (Покидають сцену).

ОКСАНА (сама). Такі гості – недобрий знак… Просто так вони не приходять… І ніхто від них не може захиститись…

 

Заходить Директор театру.

 

ДИРЕКТОР ТЕАТРУ. Вітаю. Успіх шалений. Як почуваєшся?

ОКСАНА (майже падає в крісло). Та я знищена… Мефістофель таки справній сатана… А ще, знаєте, я відчула, що Маргарита – постать значно трагічніша, ніж то заявлено в опері.

ДИРЕКТОР. Маєш сильну інтуїцію.

ОКСАНА. Музика веде. Заграв оркестр – і все стає зрозумілим.

ДИРЕКТОР. У світ опери ти увірвалася, як налякане пташеня. А зараз – авторитетна оперна діва… Я тепер розумію, чому цієї ролі побоюються виконавиці.

ОКСАНА. Опера може показати всі відтінки звіра… А також усі відтінки жертви.

ДИРЕКТОР. Якщо співак замітить ті відтінки.

ОКСАНА. Якщо співак, то замітить… У мистецтві якийсь фатальний зв’язок – де кохання, там трагедія.

ДИРЕКТОР. Ну… мистецтво різне. А зв’язок: кохання – трагедія, то попередження незрілим душам…

ОКСАНА. Фауста не назвеш незрілою душею.

ДИРЕКТОР. І Фауст незрілий. Він з дурості вигнав рай з душі, а потім все життя тинявся, шукаючи його… Та ми говоримо ні про що. А ти, бачу, сильно стривожена.

ОКСАНА. Ви тільки сьогодні побачили?

ДИРЕКТОР. Сьогодні ти просто налякана.

ОКСАНА. Ні. Я зла… Щойно заходили з енкаведе.

ДИРЕКТОР. Нишпорять скрізь…

ОКСАНА. Так ненав’язливо, але пригрозили…

ДИРЕКТОР. У нас їм нічого шукати.

ОКСАНА. Та ще й ці плітки… Вони мене руйнують.

ДИРЕКТОР. Не зважай. Пліткарі – це порожні душі. Крізь них сльози неба витікають у безвість. Ти ж твориш те, що зруйнувати неможливо.

ОКСАНА. Дякую.

ДИРЕКТОР. Камінь у ближнього завжди норовить кинути людина з кам’яним серцем. А тебе люблять душі чисті. І їх десятки тисяч.

ОКСАНА. Навіть не знаю, що б я робила без вас…

ДИРЕКТОР. І ще додам. Знаходь маленькі радощі. Маленькі. Нерідко вони цінніші за бурхливі овації. Вони закривають дорогу пеклу і не дозволяють йому поглинути людину.

ОКСАНА. Мені важко з учителями. Вони чомусь намагаються ображати мене.

ДИРЕКТОР. Будь обережною з ними, серед них теж є звідти… Завтра матимеш нового педагога. Починаємо працювати над «Тоскою»… Злякалась?

ОКСАНА. Злякалась… Я навіть не знаю, як підступитись… У Тоски скільки добра, ніжності, душа переповнена коханням, а вона вбиває… Мушу вам признатись, я теж убила б такого, як барон Скарпіа…

ДИРЕКТОР. Мабуть, по справжньому таки не змогла б…

ОКСАНА. Тоска захищає в собі людину.  

ДИРЕКТОР. Здається, це найважче.

ОКСАНА. Так. Бо іноді захистити в собі людину можна тільки убивши ґвалтівника…

ДИРЕКТОР. Мистецтво дає нам геніальні уроки…

ОКСАНА. А життя – трагічні…

ДИРЕКТОР. І як їх обійти… І як їх обійти… Ніхто не знає. (Іде зі сцени).

Затемнення.

ОКСАНА (сама). Там оплески, а я нестерпно самотня. І ніхто не скаже щирого слова. Хіба що оті хитрі улесливі посмішки… А Гриць мовчить. Я пишу йому, а він мовчить. Ось ще одного листа написала на Той світ… (Сідає до столу, з сумочки виймає аркуш і читає). Добрий вечір, Григорію. Знову пишу тобі на Небо. Вірю, що ти прочитаєш. Коли б ти знав, як мені без тебе гірко. Уже стільки літ, а забути тебе не можу… Я вже писала тобі, що стала артисткою. Спочатку зіграла Наталку в «Наталці Полтавці», а тепер виконую головні партії у кількох операх. Та ще співаю пісні народні. Успіх великий. І така ж велика заздрість і ненависть. Добре, що директор театру мене захищає... Щойно закінчився спектакль. Співала Маргариту у «Фаусті». Навіть не можу тобі пояснити, як було важко. Особливо страшне місце, де Мефістофель оголошує мені кару. Я ж бо дітовбивця… Його сатанинська сила просто знищує мене… Мені не хотілось виконувати цю партію, але – примусили… Погано, що я не завжди можу відрізнити, де гра, а де справжнє… Оце недавно була у притулку. Одна дівчинка так просила, щоб я стала її матір’ю, що у мене серце розривається від жалю. Не можу я бути матір’ю – мушу тинятись по світі і розважати. Та й своя дитина ледь доглянута… Ти говорив про чорні квіти. Тепер я знаю, що це… Поряд зі славою за мною ходить біда… Та ще – я не маю доброї освіти. І не всі, хто працює з моїм голосом, прихильні до мене… Дехто намагається принизити. Тоді я стаю лютою. Прощавай. (Складає лист і ховає у сумочку).  

 

Повертається Сергій.

 

СЕРГІЙ  (довго дивиться в очі Оксани). Я повернувся, аби ще раз сказати вам, що ви неперевершена. Та головне – будьте обережною.

ОКСАНА. Хто ви?

СЕРГІЙ. Не задавайте дитячих запитань. Я вам сказав: енкаведе… Мене звати Сергій.

ОКСАНА. А… Це ті, що людей убивають. Та я питаю інше – ви теж люди?

СЕРГІЙ. Люди… І нас теж убивають… Бережіться. І менше базікайте… Я не бажаю вам злого.

ОКСАНА (з сарказмом). Не бажаєте… Та ви не лише сієте зло – ви ще й пританцьовуєте при цьому.

СЕРГІЙ. Мовчіть! Ви нічого не розумієте.

ОКСАНА. Що тут розуміти… Ви накрили страхом і ненавистю всю країну.

СЕРГІЙ. А ви переконані, що країна цього не хоче?

ОКСАНА (тихо). Країна? Яка країна?

СЕРГІЙ. Ваша… І моя…

ОКСАНА (замріяно). Десь є світ, де панує кохання. Десь є світ, де звучить музика, де люди усміхаються… І не бояться.

СЕРГІЙ. Я вас здивую. Десь є світ, де не пишуть доноси.

ОКСАНА. Ви ці доноси вибиваєте з людей.

СЕРГІЙ. Я вже можу за ці слова арештувати вас.

ОКСАНА. Та ви можете й без цих слів арештувати… І скільки людей ви уже вбили?

СЕРГІЙ (зло). Товариш Петрусенко. Ви не вмієте жартувати. І я забороняю вам робити це. Зрозуміло?!

ОКСАНА. Та зрозуміло…

СЕРГІЙ (спокійно). Ви артистка великого талану. Не спокушайте долю…

ОКСАНА. Доля… Доля для того, щоб познущатись з нас… Я – невільна пташка у дорогій клітці… На показ і на продаж… А тепер ще – щоб мене лякали арештом… Може, застрелите відразу? Ось я вся. Куди будете стріляти? (Розстібає кофточку). У груди? В голову?

СЕРГІЙ. Не буду. В таку красу я не стріляю.

ОКСАНА. Спочатку відправите в тюрму, тим понівечите, тоді можна буде застрелити спокійно…

СЕРГІЙ. На все свій час… І нікому нічого не говоріть. На вас доносять навіть ваші подруги… І я розтерзав би їх за це…

ОКСАНА. За що? Вони служать вам.

СЕРГІЙ. Вам не зрозуміти… Себе я теж розтерзав би.

ОКСАНА. Щось не ясно… Таке життя прекрасне і – розтерзав би…

СЕРГІЙ (повільно, з акцентом). Я дозволив собі впустити в душу почуття… І це не гра.

ОКСАНА. Ви – і почуття? (Сміється). Таке немислиме.

СЕРГІЙ. Я теж так кажу. До побачення. (Іде зі сцени).

ОКСАНА. До побачення. (Сама). У який страшний час ми живемо! Людина прагне любови, а її кидають у ненависть, людина прагне життя, а її вбивають. Просто так… Друзі зраджують… Пишуть доноси… Зі мною вже ніхто не вітається… Лише почала жити, а смерть уже вишкірила зуби… Була казочка й скінчилась…

 

Затемнення.

 

СЦЕНА 3

 

Кабінет директора. Директор і Режисер.

 

РЕЖИСЕР. Оксана Тоску виконала геніально. Голос сильний, чистий, водночас ніжний, як пелюстка квітки. А воля! Який могутній вияв волі! Іншою Тоску важко собі уявити…

ДИРЕКТОР. Я переживаю за неї.

РЕЖИСЕР. Я теж. Вона жалілася, що боїться втратити голос.

ДИРЕКТОР. Нам треба берегти її.

РЕЖИСЕР. Вона накидається на роботу з такою впертістю, азартом і з таким натхненням, а на зауваження не реагує.

 

До кабінету заходить Актор.

 

АКТОР. Добрий день. Ви звали мене?

РЕЖИСЕР. Так. Сідайте. Скарпіа вам удався не погано. Тепер починаємо працювати над «Ріголетто». 

АКТОР. Дякую. Джільду виконуватиме Петрусенко?

РЕСИСЕР. Так.

АКТОР. Я побоююсь трохи.

РЕЖИСЕР. Даремне. Ви там її батько, а вона закохана в герцога. Так що спокуси не буде.

АКТОР. Не так Оксани, як самої музики. Це якийсь апокаліпсис.

РЕЖИСЕР. Верді феноменально розумів епоху. І відтворив її у звуках.

ДИРЕКТОР. Ваша партія тут не просто складна, а надзвичайно складна. Крім того, вона в’яже заплутаний сюжет. Тож на вас покладено відповідальність не тільки за успіх опери, а й всього сезону.

АКТОР. Успіх забезпечить Петрусенко...

 

Раптом грім і різко відкривається вікно.

 

РЕЖИСЕР. Що це? У нас репетиції з громом сьогодні нема.

ДИРЕКТОР. Це справжня громовиця. Не лякайтесь. Ідіть працюйте.

 

Актор і Режисер покидають сцену. Грім б’є ще раз.

До кабінету заходять три енкаведисти. Командир і два підлеглі. Сергія серед них нема.

 

КОМАНДИР. Добрий день.

ДИРЕКТОР. Добрий день.

КОМАНДИР. Ви директор цього театру?

ДИРЕКТОР. Так.

КОМАНДИР. Підете з нами.

ДИРЕКТОР (приречено). А… Як же ж це… Що з собою взяти?

КОМАНДИР (зловісно посміхається). Нічого не треба.

ДИРЕКТОР (розгублено). Якось несподівано… Хвилинку… Чекайте… Речі вже готові. Правда, я думав, що ви прийдете вночі… (Підходить до шафи і бере звідти сумку. Оглядається довкола, погляд зупинився на портреті Оксани. До портрета). Оксано, я не знаю, що тобі сказати. Тримайся. (До енкаведистів). Ну, то ходімо. (Покидають сцену).

Затемнення.

 

Той же кабінет. Трохи змінена обстановка. Портрета Петрусенко вже нема. Режисер сам.

 

РЕЖИСЕР. Хто буде наступним? (Відкриває двері шафи і переглядає, що є в сумці). Речі підготував… Щоночі будь-який шум сигналить, що за тобою прийшли. Прокидаєшся, вкриваєшся холодним потом, чекаєш кілька хвилин, а потім – тиша. Здається, сьогодні пронесло… І ти засинаєш… А вдень дізнаєшся – того забрали... того забрали… І так щоночі…

 

До кабінету заходить Оксана.

 

ОКСАНА. Добридень.

РЕЖИСЕР. Добрий день, Оксано. Там тобі купа листів. Твоя Джільда перевернула свідомість у тисяч людей.

ОКСАНА. Облиш. Зараз не до Джільди… Відбувається щось страшне.

РЕЖИСЕР (тихо). Взяли Любченка, взяли Хвилю. А менших рангом так і не злічити…

ОКСАНА. Мені натякнули, що можуть прийди і за мною… Я не переживу…

РЕЖИСЕР. Будемо надіятись, що чаша сія обмине нас…

ОКСАНА. Про директора є якісь вісті?

РЕЖИСЕР. Нема.

ОКСАНА. Чому я не втонула тоді разом з Грицьком…

РЕЖИСЕР. Про що ти?

ОКСАНА. Про епізод зі свого химерного життя.

РЕЖИСЕР. Тобі не треба жалітись на життя. Слава, любов народу, а що вже чоловіки упадають за тобою, так помовчу.

ОКСАНА. Все це мало б ціну, якби ти знав, що за тобою ніхто не прийде…

РЕЖИСЕР. На жаль, це так.

ОКСАНА. Зневажено найвищий дар Творця – саме життя…

РЕЖИСЕР. А нас, митців, використовують, як маску, щоб за нею сховати справжнє своє звірине єство.

ОКСАНА. І показують її світові…

РЕЖИСЕР. Щоб приспати його пильність. Коли ж митець не втискається у шаблон карнавальної маски, його просто знищують.

ОКСАНА. А наше життя – щохвилинне чекання того знищення. При тому, ми мусимо ще й співати…

РЕЖИСЕР. Співати про щастя… (Іде зі сцени).

Затемнення.

Висвітлюється Оксана. Вона стоїть сама. Стоїть горда, вільна, як цариця. Мимо проходять колеги, демонстративно відвертаються…

Сумно плаче скрипка…

Виходить Хтось у чорному.  

 

ХТОСЬ. А ви їх обдуріть.

ОКСАНА. Хто ви?

ХТОСЬ. Найбільший поціновувач вашого таланту.

ОКСАНА. Що вам треба?

ХТОСЬ. Щоб ви їх обманули.

ОКСАНА. А ви вже це зробили?

ХТОСЬ. І у вас, і в мене фінал буде страшний. Рано чи пізно. Влада, яка вбиває кращих, добереться і до вас.

ОКСАНА. Навіщо ви це говорите мені?

ХТОСЬ. Підіть з життя красиво. Як Антігона. Ошукайте їх.

ОКСАНА. Я ще бачу надію… У своєму таланті... І не лише для себе. В Антігони вибору не було, у мене є.

ХТОСЬ. Для нас з вами ні вибору, ні надії нема. Надія у людей. А нас перетворили на безсловесний біологічний матеріал.

Чути гул на низьких регістрах.

ОКСАНА. Не зовсім. Небо нам дало безцінне – музику. А музика – це свобода. Доки я можу співати, зі мною прекрасне. А воно безслідно не щезає. Шляхетне – теж. З ними – я нескорена.

ХТОСЬ. Як солодко жити в ілюзіях… Ви не зрозуміли масштабу інфекції зла. Воно всепоглинаюче.  Кажу вам, як брат і як воїн: якщо ви не зробите вибір, то його зроблять за вас. (Покидає сцену).

 

Гул на низьких регістрах змінюється на скрипкові тремоло.

Виходить людина в білому. Це Гість з майбутнього.

 

ОКСАНА. (роздратовано). Хто ти?

ГІСТЬ З МАЙБУТНЬОГО. Я – Гість з майбутнього. Народжений із квітів геніальної художниці і з твого голосу.

ОКСАНА. Хіба таке може бути?

ГІСТЬ. У майбутньому, у яке ти, на жаль, не підеш зі мною, ще й не таке може бути. Я прийшов сказати тобі, що твій спів не був даремним. У найбрутальніший час він торкався людських сердець і робив їх чистішими.

ОКСАНА. Ти вже говориш про мене в минулому часі… а я ще хочу Віолетту заспівати…

ГІСТЬ. Віолетту співатимуть інші. Ті, в чиїх душах ти засіяла прагнення свободи.

ОКСАНА (замріяно). Свобода… Яке прекрасне слово… (Наче отямилась). А що воно значить? Що значить «свобода»?

ГІСТЬ. Свобода – це відсутність страху перед життям, перед смертю і безсмертям.

ОКСАНА. Відсутність страху… А коли від страху тремтить сто п’ятдесят мільйонів?

ГІСТЬ (збентежено). Я не знаю, що це таке…

ОКСАНА. Ти бачив ту… ну, як її, свободу?

ГІСТЬ. Так. Там люди вміють жити в радості, вміють усміхатись. Там звучать пісні юних і шануються слова досвідчених. Там у честі сміливі й нескорені.

ОКСАНА. Візьми мене туди з собою.

ГІСТЬ. Ти мусиш бути тут… Як сигнал, що тут життя ще є…

ОКСАНА. Кому сигнал?

ГІСТЬ. У тебе шукатиме захисту зневажений геній… Навіть якщо ти порятуєш ту одну душу, то проживеш не марно.

ОКСАНА. Мені б самій порятуватись…

ГІСТЬ. Наше бажання не завжди тотожні з приписом.

ОКСАНА. Зрозуміло… Мене також уб’ють…

ГІСТЬ. Смерть не найстрашніше…

ОКСАНА. Так. Найстрашніше – стати спільницею власного ката.

ГІСТЬ. Така небезпека чатує на тебе… Новому божеству потрібні жертви.

ОКСАНА. Не лякай.

ГІСТЬ. Не завжди людина може винести тортури…

ОКСАНА. Мені страшно.

ГІСТЬ. Знаю. Страх часто віднімає розум у людини, а нерідко мобілізує його, загострює і робить людину менш вразливою.

ОКСАНА. Ти готуєш мене до лиха?

ГІСТЬ. Воно чатує на вас з кожної шпаринки. Ви живете й не знаєте, чим закінчиться кожен ваш день. Ви не бачите свого продовження. Ні у власних вчинках, ні у власних дітях. Ця епоха ядучою сірою завісою закрила вас від вас. А нам судилося вас віднайти, скласти з уламків, розгадати, і показати світові.

ОКСАНА. Значить, лихо… А я таки надіялась…  

ГІСТЬ. Світ розминувся сам з собою. І забув, хто він. Тому лиш декому з людей вдасться добігти до самого себе. Ти добігла, та світ цього тобі не вибачить.

ОКСАНА. Що мені робити?

ГІСТЬ. Ти вже нічого зробити не можеш. Ти – поза цивілізаційним виміром. І живеш в часи масштабного дикунства. За твоє мистецтво змагаються смерть, потвора і безсмертя... Твій талант вивів тебе на вершину слави, а це, з погляду дикуна, злочин. Тому, крім любови здалеку – вдячного глядача, – ти мусиш терпіти образи, відчувати ненависть до себе. При тому від усіх – влади, ближніх, самої епохи. Прощавай, чарівна квітко. (Покидає сцену).

ОКСАНА. Прощавай, провіснику лиха.

 

Затемнення.

 

СЦЕНА 4

 

Артистична кімната Оксани.

 

ОКСАНА (сама, читає листа, якого написала Григорію на Той світ). Добрий день, Григорію. Знову пишу тобі на Небо. Світ почав облаву на мене. Я прийшла до нього з піснею, а він ричить звіром…  Знаєш, відчуття втрати реальности болюче. Я – міраж для себе. Шукаю себе і не бачу… Тільки фантом… Недавно виконала Тоску. Світ грався з нею, як з прикрасою на попелищі, а вона прагнула жити в честі й коханні… Світ звірові на відкуп кращих віддає… Я там убиваю дві душі – ґвалтівника й себе. Не можу повірити, але я убивала з охотою. Себе – також… Ту себе, яка щойно відродилась до життя… Грицю, я вже не витримую. Ти, мабуть, бачиш, що тут твориться і відчуваєш, як нестерпно мені. Надіюся, не осудиш, коли я завчасно прийду до тебе. Там у вас чекістів нема. Нема і тих, хто пише доноси. Прошу, зустрінь мене… (Готує вірьовку. У цей час вбігає Бегічева).

БЕГІЧЕВА (кидається до Оксани і вириває з її рук вірьовку). Шалена! Що ти надумала?! Збирайся хутко – їдемо до мене.

ОКСАНА. Навіщо? Хто ви?

БЕГІЧЕВА. Я – Анна Бегічева. З Московської студії звукозапису. Я все знаю… Їдемо записуватись... А там і покровителя знайдемо…

ОКСАНА. Пізно. Ви вже до мертвої прийшли.

БЕГІЧЕВА. Не говори дурниць. Нічого ще не скінчено для тебе.

ОКСАНА. Ці не зупиняться. Вони мене і в Москві знайдуть.

БЕГІЧЕВА. У Москві ще є нормальні… А на тих капкани теж розставлені уже.

ОКСАНА. Хто вас послав?

БЕГІЧЕВА. Моє серце.

ОКСАНА. Де ви були раніше…

БЕГІЧЕВА. Рятувала іншого…

ОКСАНА. Вас послав Грицько?

БЕГІЧЕВА. Так, Грицько.

ОКСАНА. Він не хоче там бачити мене.

БЕГІЧЕВА. Одягайся і їдемо. Все інше буде в мене дома. 

 

Швидко збираються і покидають сцену.

Затемнення.

Виходить Мойра.

 

МОЙРА. Врятована. Та чи на довго… Дика епоха щодня свої жнива збирає. Хто винен? Усі. (Показує рукою в зал). Ви теж… Винен той, хто розуміє… А що мистецтво в цій пекельній грі? Жертва, кат чи спостерігач байдужий? А це від вас залежить… Ви його творите, плекаєте, наповнюєте змістом… Зазвичай – топите… Якщо воно змістовне… І не підозрюєте, що воно, зневажене, осміяне, здатне убогі ваші душі звільнити від Варави… (Покидає сцену).

 

Затемнення.

 

СЦЕНА 5

 

Той же кабінет директора театру. Режисер сам.

 

РЕЖИСЕР. Слава Богу, Оксана повернулась. Кажуть, з центру був сердитий телефонний дзвоник... Ті вміють ставити струнко своїх кріпаків… (Оглядається довкола).

 

Виходить Актор.

 

АКТОР. Добрий день.

РЕЖИСЕР. Добрий день.

АКТОР. Петрусенко повернулася до Києва.

РЕЖИСЕР. Знаю. Відновлюємо постановку «Ріголетто».

АКТОР. Джільда Оксана?

РЕЖИСЕР. Та вже ж. Глядіть, не закохайтеся в неї по справжньому.

АКТОР. Признаюсь, така небезпека є… Зараз у місті розмови тільки про неї  А знаєте, який товар розкуповується в універмазі?

РЕЖИСЕР. Ні.

АКТОР. Патефони. Щоб слухати платівку, яку Петрусенко записала в Москві.

РЕЖИСЕР. А в мене вже є.

АКТОР. У мене теж. Це щось феноменальне.

РЕЖИСЕР. Оксана – храм, ретранслятор величних ідей. І хоч на неї тиснуть також ідеї злі, вона їх вміє фільтрувати.

АКТОР. Це дар. Не кожен зможе так.

РЕЖИСЕР. Не кожен... В опері вона починала, як Попелюшка, а зараз – справжня Сивіла. 

АКТОР. Та й грає вона якось дивно. Коли ми співали «Тоску», я був переконаний, що стане прихильною до мене…

РЕЖИСЕР. А потім отримав ножа в груди… Ріголетто складніший за Скарпіа. Не страшно?

АКТОР. Хвилююся…

РЕЖИСЕР. Петрусенко істота високого лету.

АКТОР. Я не раз пересвідчився в цьому.

РЕЖИСЕР. Завтра починаємо репетиції. Ідіть.

Актор покидає сцену. З-за сцени чути фрази Ріголетто  «Ла-ра, ла-ра… Ла-ра, ла-ра…»

Затемнення.

 

Артистична кімната Оксани.

За сценою овації.

Виходить Оксана в образі Джільди.

 

ОКСАНА (сама, втомлено). Я спустошена… Щоб здолати дві потвори – а це найдорожчі: коханий і батько, – я мусила добровільно померти. Тут Верді перевершив самого себе…

Заходить Сергій.

 

СЕРГІЙ (подає Оксані квіти). Добрий вечір, геніальна співачко.

ОКСАНА. Добрий вечір… Дякую. Але не жартуйте.

СЕРГІЙ. Знати, що той, кого ти любиш, потвора, і все таки любити його, то не нормально. Але проспівати і зіграти це так, щоб зал повірив, може тільки геній. Ви – геній.

ОКСАНА. Дякую… Мені написано – потвор любити.

СЕРГІЙ. Щаслива та, яку ви полюбите… Признаюсь, я все віддав би, щоб нею стати.

ОКСАНА. Сергію, це так банально. Ви не вмієте грати...

СЕРГІЙ. Оксано, я дійсно грати не вмію… Я вмію слухати. Не пропустив жодної вистави, де ви співаєте. По тембру вашого голосу я визначаю ваш настрій… Кожною своєю клітинкою я відчув сьогодні відчай, який охопив вас у квартеті, де ви побачили правду, а життя віддаєте, щоб її не бачити… Ви не можете оцінити тієї вершини, яку сьогодні осягнули…

ОКСАНА. А набір фраз у вас не поганий…

СЕРГІЙ. Даремне ви так. Я й справді розуміюся на цінностях. Ви зуміли передати страх Джільди і її підсвідомий пошук загибелі. Вона зрозуміла страшну правду – той, кого вона покохала, потвора. А цій потворі служить її батько. Теж потвора. І спокутувати його гріхи – а вона батька любить найбільше – приписано саме їй. Тому вона прагне втекти.

ОКСАНА (пильно дивиться на Сергія). Джільда від потвори втекти не могла. За вікном такі ж потвори… Щоб зберегти в собі людину, вона підставила своє серце під ніж.

СЕРГІЙ. Джільда – жертва, яка шукає собі ката. Таких багато і серед вас. А це злочинна наївність.

ОКСАНА. Розумно. Хто вас консультував?

 

Виходить диригент Юрій.

 

ЮРІЙ (до Оксани). Там на тебе чекає половина залу. (побачив Сергія і зупинився). Ви?

СЕРГІЙ. Я, Юрку, я. Чого злякався…

ЮРІЙ. Кажуть, ви стали великою людиною.

СЕРГІЙ (підійшов до диригента і потиснув руку. А ти не змінився. Мрійником був, мрійником і залишився. (До Оксани). Ми з Юрком лазили через вікна до дівчат, коли навчалися в консерваторії. (До Юрія). Оркестр сьогодні звучав відмінно. Але чому так підкреслено домінувала тема фатуму?

ЮРІЙ. Так написав Верді. А я його надто шаную, щоб відступати від партитури. (До Оксани). Оксано, бачу, ти дуже зайнята. Про спектакль поговоримо завтра. Виконання було просто фантастичне. (До Сергія). До побачення. (Покидає сцену).

ОКСАНА. Так ви навчалися в консерваторії?

СЕРГІЙ. Так. У мене майже закінчена консерваторська освіта.

ОКСАНА (здивовано). І з консерваторії ви пішли в енкаведе?

СЕРГІЙ. Стихія затягнула мене. І бажання помститись за батька. Його вбили петлюрівці. Ті, кому він служив…

ОКСАНА. Верді й енкаведе… Це понад розуміння…

СЕРГІЙ. Енкаведе – продукт епохи. Він діє, бо так вимагає час.

ОКСАНА. Енкаведе – ворог самому часові. Він споганив і час, і саме життя. Як смертоносний вірус…

СЕРГІЙ. Ми очищуємо суспільство.

ОКСАНА. І арештовуєте невинних. Де наш директор?

СЕРГІЙ. Він буде жити. Але в Києві його вже нема. Його просто вислали. Не стану хвалитись, та це я його порятував.

ОКСАНА. Дякую…

СЕРГІЙ. Заради вас. Я знаю, що ви його шануєте.

ОКСАНА. Якби ви знали, яка це людина…

СЕРГІЙ. Я вам вірю… Та суспільство треба очищати.

ОКСАНА. Ви забираєте людей, їхнє майно, час, життя і називаєте це очищенням? Знаєте, чому ви змушені виправдовуватись? Ви відчуваєте, що вас нема, що у цьому світі ви зайві…

СЕРГІЙ. Не демонструйте мені свою хоробрість… Багато за не значніші висловлювання заплатило життям…

ОКСАНА. Вибачте… Я ще не звільнилась від опери. Не можу відійти від мерзотного відчуття присутності потвори, тому й говорю всілякі дурниці.

СЕРГІЙ. Я нічого не чув… До речі, в оркестрі мотив кохання звучить не як торжество радості життя, а як мотив спокути… Тут Верді неперевершений…

ОКСАНА (помовчала, пильніше глянула на Сергія). Оркестр у Верді складний. Окремі інструменти зазвичай допомагають краще розуміти психологію образу.

СЕРГІЙ. Якщо уважно прислухатись, як тривожно і надривно звучить флейта, то можна глибше зрозуміти Джільду. Ту дівчинку, яка все життя шукала причини, щоб шанувати себе. І нарешті знайшла її… У смерті.

ОКСАНА. Джільда втекла у смерть, аби не відірватись від потвори.

СЕРГІЙ. Щоб відірватись…

ОКСАНА. Ні. Щоб не відірватись. Вона зрозуміла, що ні з потворами, ні без них жити більше не зможе. Навіть коли дізналася, що людина, яку вона покохала, ница, вигнати з душі прекрасний образ не змогла. Й не захотіла… І я її розумію...

СЕРГІЙ. Ви бачите в мені потвору?

ОКСАНА. Так.

СЕРГІЙ. Я теж її там чую. І не знаю, що робити, щоб ви довірились мені.

ОКСАНА. Україна довірилась потворі і стала її жертвою.

СЕРГІЙ (оглядається довкола і сердито). Я просив вас не говорити дурниці!

ОКСАНА. Бачите, я довірилась вам, а це розлютило вас. (Різко). Виженіть з себе потвору!

СЕРГІЙ. Не вийде. Надто глибоко вона засіла…

ОКСАНА. Розділити добро і зло і вигнати зло із серця.

СЕРГІЙ. Людині, що виросла у світі масок, розрізнити добро і зло не дано… І маски їй не дозволять.

ОКСАНА (хоче припинити розмову). Ой, про що ми…

СЕРГІЙ. Про жертву і потвору.

ОКСАНА. Та хай їм грець.

СЕРГІЙ. Я не все сказав… Потвора теж уміє любити…

ОКСАНА. У цій кімнаті це слово заборонене…

СЕРГІЙ. Гаразд… Оксано, щоб сказати, що люблю тебе, я вийду з кімнати.

ОКСАНА. Я прошу вас. Припинимо цю розмову.

СЕРГІЙ. Заради тебе я на все готовий. Хочеш життя моє? Віддам.

ОКСАНА. Я такого наслухалась уже… Не розкидайтеся словами…

СЕРГІЙ. Тебе люблять тисячі. І за це ненавидять тисячі. Але ніхто не розуміє глибини твоєї самотності... Я розумію…

ОКСАНА (спокійно). Сергію, я всі ці ваші чоловічі штучки вивчила давно.

СЕРГІЙ. Ти сильна у мистецтві, а життя боїшся. Бо не маєш зі світом діалогу. Ти розмовляєш тільки з музикою… Так, штучки ти вивчила, але тільки штучки… Справжнє почуття до себе ти розпізнати не можеш.

ОКСАНА. Кажете, справжнє почуття… Добре. Ви навчалися у консерваторії… Потім… Потім… Скільки викладачів ви посадили?

СЕРГІЙ. Не було такого. Мої викладачі працюють…

ОКСАНА. Гаразд. (Міняє зміст розмови). Може, разом щось виконаємо? Ось прості ноти. З листа зіграєте? (Подає йому аркуші).

СЕРГІЙ. Зіграю. Це щось цікаве. (Починає грати, а Оксана співає).

ОКСАНА. «Тихо над річкою, ніченька темная,

Спить зачарований ліс.

Ніжно шепоче він казку тоємною,

Сумно зітха верболіз.

СЕРГІЙ (захоплено). Слухай! Та це геніальна річ! Ти сама написала?

ОКСАНА. Ні, автор слів поет Спиридон Черкасенко.

СЕРГІЙ (розгублено і налякано). Петлюрівець. Негайно віддай мені аркуші. І забудь про них! Ти хоч розумієш, що ходиш по мінному полю?

ОКСАНА (віддає листи). Я розумію, а ви – ні. Ви клянетеся мені у коханні, та про справжнє почуття хіба що в опері чули.

СЕРГІЙ. Заради тебе, я зроблю що завгодно. Тримати тебе в обіймах – та це найзмістовніше, найвеличніше, що може бути в житті. (Поволі підходить до неї, та вона жестом зупиняє його).

ОКСАНА. Ваш командир знищив сотні людей. І ще знищить багато. Це пихате ніщо, яке самостверджується на стражданні ближнього. Убийте його!

СЕРГІЙ (коротке вагання). Я зроблю це. (Хоче йти).

ОКСАНА. Стій, безумцю! Бачу, вбити людину тобі легше ніж заспівати пісню.

СЕРГІЙ. Що ти робиш зі мною…

ОКСАНА. Людину…

СЕРГІЙ. Боюсь, ти переоцінюєш себе… Для мене сьогодні забагато. До побачення. (Покидає сцену).

ОКСАНА (сама). Господи, порятуй мене від нього. Не знаю, що твориться зі мною, але твориться недобре – я готова піти за ним… Серце чує, він не той, за кого видає себе.

 

Затемнення.

 

СЦЕНА 6

 

Кабінет Директора. Режисер сам.

 

РЕЖИСЕР. Боюсь підступатись до «Аїди»… Хтось щось не так зрозуміє і … Нас так навчили боятися всього, що ніхто не сміє сказати: я людина…  Сьогодні, щоб зберегти в собі людину, треба відчувати себе інакшим… Але таких убивають… Вистежують і убивають… Або відправлять до Сибіру і там… Люди відірвані від самих себе… Громадять всіх, неначе сіно… Ідеш на збори, мов на плаху…

 

Виходить Актор.

 

АКТОР. Добрий день.

РЕЖИСЕР. Добрий день.

АКТОР. Наш «Ріголетто» таки наробив шуму. Оксана розбуркала все місто.

РЕЖИСЕР. Ну, не лише Оксана. Опера нам таки вдалася. 

АКТОР. Хоч би «Аїду» не зіпсувати…

РЕЖИСЕР. Мусимо добряче попрацювати. То річ складніша за «Ріголетто».

АКТОР. Мені здається, навпаки.

РЕЖИСЕР. У «Ріголетто» – прагнення смерті. Навіть Герцог урочисто відмовився бути людиною – такий собі ходячий милий мрець.

АКТОР. Але відтворити це на сцені вельми складно. Після прем’єри я захворів.

РЕЖИСЕР. Подібне трапляється… Та ще складніше відтворити бажання всіх жити і бути щасливими, як в «Аїді», а смерть показати, наче трагічну помилку.

АКТОР. Помилку, яка ламає долі всім.

РЕЖИСЕР. Так.

АКТОР. От Тріумфальний марш для мене загадка.

РЕЖИСЕР. Тріумфальний марш – символ. Тільки не перемоги, як усі помилково думають. Це спосіб примиритися зі смертю.

АКТОР. Складно.

РЕЖИСЕР. Як все у Верді. Якось Оксана сказала, що за митця змагаються три сили: смерть, потвора і безсмертя… І трагедія митця у тому, що він не може перебувати поза протиборством отих трьох сил і залишатись байдужим спостерігачем. Тому від нього багато залежить, хто порядкує його талантом і надбанням.

АКТОР. Вона ще й мудрий філософ.

РЕЖИСЕР. Так. У «Ріголетто» вами правила потвора. Це зле. Але саме тому партія вам удалася.

АКТОР. А я й не подумав… Мною правлять потвори…

РЕЖИСЕР (злякано). Не зовсім так… Це тільки, коли ви є в образі блазня… В «Аїді» вами правитиме смерть… 

АКТОР. Мені страшно.

РЕЖИСЕР. Верховний жрець безпощадний…

АКТОР. Як сама доля... Мушу вам признатись, що я міг стати злочинцем. Верді мене начисто поламав. Він показує апокаліпсис і утримує, щоб вам туди не впасти.

РЕЖИСЕР (якийсь час дивиться на Актора потім підходить, тисне йому руку й обнімає). Дякую. Ідіть відпочивайте. Буде важко.

АКТОР (здивовано дивиться на Режисера і прощається). До побачення.

РЕЖИСЕР. До побачення.

АКТОР (покидає сцену. За сценою чути його голос. «Радамес! Радамес! Радамес! Ти ворогу презренному видав вітчизни таємниці».

РЕЖИСЕР (сам). Прийшов сіренький-сіренький, а дві – три партії Верді зробили з нього велета.

Затемнення.

 

СЦЕНА 7

 

За сценою чути шалені оплески, крики «Браво!». До своєї артистичної кімнати в образі  Аїди заходить Оксана і падає в крісло.

 

ОКСАНА сама). Ще раз прожила і померла… Перед цілим залом… А всі шаленіють від задоволення… І ніхто не здогадається, як зимно мені зараз… І ніхто не знає, якою спустошеною я почуваюсь… Сховатися б десь біля привітного вогнища і хоч трішки відігріти свою втомлену дитячу душу...

 

До кімнати заходить Сергій.

 

ОКСАНА (злякано). Хто там?! Не заходьте!

СЕРГІЙ. Нам можна. (Звертає увагу на оплески). Такого успіху не мала ще жодна артистка.

ОКСАНА. А… це ви… Вони радіють моїй смерті…

СЕРГІЙ. Вони переживають збудження від високого мистецтва.

ОКСАНА. Не говоріть банальностей… Вони на мить забули, хто вони, де вони і що буде з ними завтра...

СЕРГІЙ. Товариш Петрусенко, я попереджую вас ще раз – припиніть свої базікання…

ОКСАНА. Ваша фраза підтверджує мою правоту… Мою страхітливу правоту.

СЕРГІЙ. Моя фраза рятує вас…

ОКСАНА. А треба? Сергію, прошу попередню нашу розмову забудьте…

СЕРГІЙ. Ваше слово – для мене закон... Я зайшов, щоб поділитись з вами враженням від опери і спитати дещо. Там є речі, які мені не зрозумілі.

ОКСАНА. Там все зрозуміло. І вам – теж. А оркестр «розшифровує» всі нюанси.

СЕРГІЙ. Мені здається, що Аїда – не просто закоханий персонаж. Це розтоптана світом ніжність. Світ хотів війни, а вона гармонії.

ОКСАНА. Так.

СЕРГІЙ. Ви там себе зіграли…

ОКСАНА. Можливо. Мій світ теж проти мене.

СЕРГІЙ. Але ж вас обожнюють мільйони…

ОКСАНА. Ну й що. А хтось один там хоче вбити… Оті мільйони зможуть захистити?

СЕРГІЙ. Ні.

ОКСАНА. Тоді навіщо ця розмова…

СЕРГІЙ. Вас захистити зможе лиш одна людина.

ОКСАНА. А себе ця людина здатна вберегти?

СЕРГІЙ (трохи розгублено). Мабуть, що ні.

ОКСАНА. Цей світ уже ніхто не годен захистити…

СЕРГІЙ (трохи сердито). Зі мною ще ніхто не смів так говорити!

ОКСАНА. Бо страх паралізує у людини волю… А ви, хто не може нічого, окрім того, щоб поширювати страх, робите це майстерно…

СЕРГІЙ. Ми захищаємо країну.

ОКСАНА. Це вам здається так. Насправді ви намагаєтесь втекти від страху…

СЕРГІЙ. Як на ваш вік, це розумно.

ОКСАНА. Що таке вік… Я проживаю чужі життя. А своє – все у чернетках.

СЕРГІЙ. Я можу запропонувати справжнє.

ОКСАНА (намагається поміняти тему розмови). Облиште... Ви хотіли про оперу. До речі, як ви розумієте сцену, де в садку для Амнеріс грають арфи?

СЕРГІЙ. Це одна з найкращих і найтаємничіша сцена у Верді… Арфи у епізоді з Амнеріс – красномовне нагадування про рай. Спокій, умиротворення. Та вона того не розуміє. Вона вважає, що світ це декорації до її особи. Декорації, які вона може міняти, як їй заманеться. Та це зовнішній вияв її натури. Насправді Амнеріс вразлива і невпевнена в собі. Вона не усвідомлює свій внутрішній конфлікт. А він настільки сильний, що здатний зруйнувати не тільки її саму, а й тих, хто поруч. Правда, у вашому спектаклі цього не було. Була музика і спів. Винятки – ви та жорстокий жрець… Та я хочу повернутись до минулої нашої розмови.

ОКСАНА. Навіщо?

СЕРГІЙ (Схвильовано). Оксано… Ти єдина, хто у моєму дикому звірячому серці зумів пробудити почуття. Розлучайся зі своїм – він твого мізинчика не вартий – і виходь за мене.

ОКСАНА (злякано). Я боюсь тебе. Ти випромінюєш якесь інфернальне зло. Сам сатана, здається, привабливіший…

СЕРГІЙ. Нема сатани. Його видумали люди, щоб на нього спихнути свої злочини.

ОКСАНА. Ви його видумали. Спочатку видумали, а потім стали ним.

СЕРГІЙ. Оксано, я не знаю, що сталося зі мною. Це якось так несподівано… Я не знаю, що казати… Я люблю тебе… люблю до безумства.

ОКСАНА. Будь ласка, не говори цього… Сергію, то не почуття. Ти його вже знати не будеш. Просто за коханням ти хочеш сховатися від самого себе. І від свого страху.

СЕРГІЙ. Я нічого не боюсь.

ОКСАНА. Ти всього боїшся. Навіть своєї тіні. Та за жорстокістю ти приховуєш страх.

СЕРГІЙ. Ти нічого не розумієш, тому така категорична у помилках… Світ збожеволів, і ми мусимо грати божевільних.

ОКСАНА. Ви граєте, а люди божеволіють по справжньому.

СЕРГІЙ. Мене до НКВД привело бажання помститися за батька. 

ОКСАНА. Помста – найгірший порадник. Вона сліпа. Того, кому ти мстиш, уже нема… Він став тобою, а ти став ним. І з раю вигнали обох вас…

СЕРГІЙ. То філософія. Реалії складніші. Мій батько воював за Україну, а петлюрівці вбили його… Можеш зрозуміти мій стан? Свої вбивають кращого з-поміж них… Я жив у ненависті всі ці роки. Я був мертвим. Привидом. Знаряддям помсти. Тепер… живу коханням до тебе… І вимальовую собі майбутнє…

ОКСАНА. Яке майбутнє… Хто там буде жити… Кращих ви винищуєте, продажні спиваються, підлі гинуть у власних нечистотах.

СЕРГІЙ. Виживуть обережні й мовчазні.

ОКСАНА. Але діти отих мовчазних будуть кричати моїми сльозами. Я не дам їм спокою і з того світу.

СЕРГІЙ (хоче перетворити на жарт). Вони з того світу голосу не почують. Це буде здорове покоління.

ОКСАНА. Хто народить здорове покоління? Окрадені?! Кастровані?! Одурені?!

СЕРГІЙ. Кажу ж, ті, що причаїлись… Якщо і до них не доберуться…

ОКСАНА (підходить до Сергія і торкається його обличчя). Такий гарний і такий жорстокий… За тобою можна сховатись, як за скалою.. І з тобою згоріти можна, як у жерлі вулкана.

СЕРГІЙ. Можливо… Знаєш, коли я відчув, що без тебе не зможу жити, то зненацька побачив, що довкола розцвітають квіти, що дерева напрочуд гарні і мені хочеться висповідатись їм… (Хоче підійти, щоб обняти, Оксана злякано відступає).

ОКСАНА. Ти страшний… Та якби з тобою сталось так, як з Радамесом, я, здається, вчинила б, як Аїда.

СЕРГІЙ. Не кажи так…

ОКСАНА (витримує погляд і спокійно, але з викликом). У наш час все може бути… На цій землі величним місця вже немає…

 

З’являються потвори. Вони несуть труну.

 

ОКСАНА (злякано). Ой! Що це? Навіщо ти жартуєш так?!

СЕРГІЙ. Це не я. (До потвор). Хто ви?! І що ви тут робите?! Ану геть звідси!

ПОТВОРИ. Ми – все і ми – ніщо. Як і ви. Несемо вам колиску вашу. (Співають).

Спи, Сергійку, люлі, люлі.

Скоро підеш ти на гулі.

Ворог шле тобі вітання –

Славні ліки від страждання.

 

Кладуть труну перед Сергієм і Оксаною.

 

ОКСАНА. Це, мабуть, знак. Страшний знак. Я боюсь.

СЕРГІЙ. Не бійся. То якийсь жарт. У театрі все може статись. (До потвор). Ану марш звідси! (Замахується. Потвори починають довкола Сергія танцювати. Він намагається схопити когось, та вони не даються. Згодом зловісно регочуть і втікають). Я мушу йти. Оксано, я прийду ще. Прийду, щоб забрати тебе до себе. Ми маємо право на щастя.  (Покидає сцену).

ОКСАНА (сама). Чує моє серце – його хочуть у нас відняти…

 

Виходить Поштарка, виймає з сумки пачку листів і дає їх Оксані.

 

ПОШТАРКА. Сьогодні листів більше, ніж було вчора.

ОКСАНА. Дякую.

ПОШТАРКА. Там один цікаво заадресований. «Київ академічний театр Оксані Петрусенко».

ОКСАНА. З нього і почнемо… Цікаво. (Починає читати). 

ПОШТАРКА. До побачення. (Іде зі сцени).

ОКСАНА. До побачення... (Розкриває конверт. Там малюнок). Ще одна загублена доля… (Розглядає малюнок). Який гарний і змістовний малюнок… І хвилює до сліз… (Читає). «Добрий день, шановна Оксано. Оце почула вашу пісню «Чи я в лузі не калина була?» і так мені гірко стало, що не змога терпіти. Та це ж пісня про мене. Потоптану, поламану. Я малюю квіти, а мене за те намагаються зневажити. Надсилаю Вам малюночок. Нехай ці квіти пригорнуться до ваших рук і поцілують їх з вдячністю. Я розумію, як Вам важко.  Недобре весь час перебувати під поглядом змій. Будьте уважні, боюсь, щоб не впасти Вам у розквіті сил. Хай доля буде ласкавою до Вас… Катерина Білокур…» Цій жінці треба допомогти… Необхідно звернутись до когось впливового… Піду до Тичини…

 

З’являється Гість з майбутнього.

 

ГІСТЬ. Ти навіть і не здогадуєшся, як твоя допомога змінить вас – тебе і її.

ОКСАНА. А навіщо мені мінятись?

ГІСТЬ. Ти вже змінилась. Духовна сила цієї жінки уже торкнулася тебе. І твого безсмертя. Ти рятуєш душу, яку всі прагнуть затоптати. Дякуючи тобі, народ ваш отримає ще одного генія… Навіть цей єдиний вчинок твій робить тебе безсмертною. Ось подивись… На екрані з’являються Квіти Катерини Білокур).

ОКСАНА (Вражена). Що це таке?

КВІТИ КАТЕРИНИ. Благословляємо тебе, шляхетна жінко. Ти також є причиною того, що ми з’явилися на світ.

ОКСАНА (здивовано). Вони говорять… (Розглядає квіти і не може надивуватись).

ГІСТЬ. Це майбутні картини художниці, яку ти взялась підтримати. Так, ці квіти говорять.

ОКСАНА (розгублено). Господи! Невже я так втомилась, що марити почала?!

КВІТИ КАТЕРИНИ. Ні. Це не втома. Просто до тебе година істини прийшла.

ОКСАНА. І що мені робити?

КВІТИ КАТЕРИНИ. Тобі – нічого. За тебе скажуть твої Квіти.

 

На іншому екрані з’являються Квіти Оксани. Вони чорні. Оксана злякалася.

 

ОКСАНА. А це що?

КВІТИ ОКСАНИ. Ми – зміст твоєї слави.

ОКСАНА. А чому ви такі чорні?

КВІТИ ОКСАНИ. Тому, що ми ще й дзеркало твоїх потаємних думок.

ОКСАНА. Не може бути. Я радісна.

КВІТИ ОКСАНИ. Ти радісна від того, що можеш творити, але не знаєш, що та радість це лише спосіб заглушити тугу, яка з’їдає твоє серце. Ти хотіла б утекти від себе – не можеш.

ГІСТЬ. Іноді корисно послухати себе…

ОКСАНА. Не розумію, хто ви і чому затіяли цю гру. І хоч ці квіти фантастично красиві, я покидаю вас. (Хоче покинути сцену).

ГІСТЬ. І чорні квіти понесеш з собою?

ОКСАНА. Їх зітре наступна овація.

ГІСТЬ. Або жалобний марш…

КВІТИ КАТЕРИНИ. Не покидай нас. Ми такі відкриті, а нас ніхто не розуміє. Ти ж відразу зрозуміла.

ОКСАНА (зупинилась). Якась дивна гра.

КВІТИ ОКСАНИ. А нас оцінили. Ті, що людей убивають. Вони дихають отрутою на нас. Тому ми чорні… І нам так важко…

КВІТИ КАТЕРИНИ. Нам радісно, а на нас дивляться похмуро і мовчать. Дивно.

КВІТИ ОКСАНИ. Це куплене мовчання.

КВІТИ КАТЕРИНИ. Куплене мовчання? Як?! Хіба можна мовчання купити?

КВІТИ ОКСАНИ. За мовчання митцям платять. Вони повинні бачити лиш те, що їм покажуть. Все інше бачити вони не мають права.

КВІТИ КАТЕРИНИ. Чому?

КВІТИ ОКСАНИ. То потойбічні люди. Вони показують антисвіт і говорять, що це світ.

КВІТИ КАТЕРИНИ. Значить, вони себе вивернули навиворіт.

КВІТИ ОКСАНИ. Так. Хтось їх вивернув… А може, вони вже вивернуті були? Може, такими народили їх їхні вивернуті батьки?

ГІСТЬ (до Оксани). Ти шукала правди. Ось вона.

КВІТИ КАТЕРИНИ. Аж дивно. Світ такий прекрасний…

КВІТИ ОКСАНИ. Так, але там, де їх нема.

КВІТИ КАТЕРИНИ. Але ж вони скрізь…

КВІТИ ОКСАНИ. І все топчуть, засмічують, руйнують…

КВІТИ КАТЕРИНИ. Як гарно там, де нема людини.

КВІТИ ОКСАНИ. Але ж тебе створила людина.

КВІТИ КАТЕРИНИ. А тебе?

КВІТИ ОКСАНИ. Мене – краса, музика. А це спосіб спілкуватись з небесами від імені всього людства. На жаль, людство вибрало фальш, злобу і смерть. Тому я чорна. (Квіти зникають).

ОКСАНА. Зникли. (До гостя). Якщо в тебе був намір мене здивувати, то ти домігся цього. Скажу більше. Якби я могла визнати свої гріхи, то покаялась би тільки перед цими квітами. Більшого чуда я не бачила.

ГІСТЬ. Квіти тієї беззахисної жінки – сміливі воїни. Вони здатні захистити людину. Від шкідливих ілюзій і від злості. До зустрічі… За виднокраєм. (Покидає сцену).

Сумно грає скрипка.

Затемнення

 

СЦЕНА 8

 

Сіра кімната. На стіні портрет Дзержинського. Сергій та Командир.

 

КОМАНДИР.  Сергію, хочу, щоб знав. Ти не тільки мій підлеглий, ти мій друг.

СЕРГІЙ (насторожено). Ви щось задумали…

КОМАНДИР (посміхається). Не лякайся. Видам тобі одну таємницю.

СЕРГІЙ. Страшна?

КОМАНДИР. Ну, тебе нічим не здивуєш. Ти стільки вже бачив… Але моя таємниця таки серйозна…

СЕРГІЙ. Говоріть.

КОМАНДИР. Тільки не хвилюйся… Твоїх батьків не петлюрівці вбили, їх убили наші…

СЕРГІЙ (різко встає). Що ви говорите?!

КОМАНДИР. Сядь! І не метушись! Якби про це знали ті, що повинні знати, тебе вже не було б. Так, їх убили чекісти, а скинули на петлюрівців, щоб тебе заполучити. Ти, юний, тоді сподобався одній комісарші… На щастя для тебе, вона вчасно зустріла свою кулю… Її коханці швидко зникали…

СЕРГІЙ. Навіщо ви це говорите мені…

КОМАНДИР. Ну, колись повинен ти про все дізнатись…

СЕРГІЙ. А хто підтвердить це?

КОМАНДИР (спокійно, але роздратовано). Ти хоч розумієш, що ти спитав? Ніхто, звичайно. Адже досить маленького натяку… Тут така справа... Міф, що їх убили петлюрівці мусить існувати й надалі. Твоєю долею я ризикувати не хочу…

СЕРГІЙ. Мені вже все одно…

КОМАНДИР. Та ні… Життя краще за не життя. А доля… Ти знаєш, яка вона капризна…

СЕРГІЙ. Тепер побачив.

КОМАНДИР. Сергію з першим завданням ти справився блискуче – Оксану ти закохав у себе. Тепер для тебе є нове.

СЕРГІЙ. Тільки не говоріть, щоб я йшов до іншої жінки.

КОМАНДИР. Ні. Ти мусиш прибрати Оксану Петрусенко.

СЕРГІЙ. Це неможливо! Я люблю її.

КОМАНДИР. Вона – горішок міцний… Наш агент запропонував їй написати донос на одну бабегу, що завжди допікає їй, так уявляєш? Вона відмовилась.

СЕРГІЙ. Я цього не знав. Але мене це не здивувало.

КОМАНДИР. Ми б взяли її без проблем, та в неї є фотографія від самого Сталіна з його подарунковим підписом. Тому трохи небезпечно… Це має бути нещасний випадок… 

СЕРГІЙ. Я відмовляюсь.

КОМАНДИР. Сергію, у нас  такого терміну нема… Даю тобі три місяці…

СЕРГІЙ. Вона вагітна.

КОМАНДИР. Не від тебе ж… Хоча… хто знає… (Підходить до Сергія, кладе йому руку на плече  і лагідно). Сергію… Вона… Або ви обоє… (Покидає сцену).

СЕРГІЙ (сам). «Вона… Або ви обоє…» Дійшла й до мене черга… А батьків моїх убили наші…  (Береться за голову). О доле зла й лукава! Тепер прокльони повертаються до мене – я ж мстив невинним… Тату, прости мені… Я згадую щодня про тебе. Я так радів, коли ти брав мене на плечі! Мені тоді здавалося, що бачу цілий світ… Як хочеться притулитись до минулого, у якому було затишно! Тату, ти вмів сміятися. Твій сміх я згадую, коли мені нестерпно важко. Тоді мені стає ще важче…  Тепер я служу тим, хто вбив тебе… Як доля може поглумитись... (Кричить). Кого тепер мені вбивати?! І хто тепер для мене «наші»?! (Ходить туди-сюди)… Вперше в житті відчув до жінки щем сердечний, мені ж наказують її убити… Ти, доле, злюча жартівниця… А світ – розщеплений, розхристаний – здичавів геть. Мабуть, і Небо розгубилось… І Бог не зна, де праведник, де грішник й карає всіх підряд… Найгірше тих, хто вірить в Нього…

 (Вмикає радіо звідти спів Оксани).

Стоїть гора високая,

А під горою гай.

Зелений гай густесенький,

Неначе справжній рай.

СЕРГІЙ (вимикає радіо). Вона не раз говорила про рай… Творимо пекло, говоримо про рай… Значить, ми обоє… Я смерті не лякаюсь… Вона ганяється за мною ще з дитинства… Був час, коли боявся виродком померти. Тепер вже знаю: цього не станеться. Усе життя шукав важливого й величного і знайшов у найкращої жінки у світі… А десь є життя…

Тихо грає скрипка…

Затемнення.

 

Чути звуки органа у низьких регістрах. Виходить Мойра.

 

МОЙРА (спокійно говорить до залу). Цей, очевидно, ще встигне стати людиною… Хто зна… Він захотів втекти від хаосу, коли став невід’ємним його елементом. Та хаос так легко не відпускає. (Звуки підсилюються). Він сильний. Його підживлюють ті, кому страшно бути самим собою… (Зловісно). Чуєте, як пекельний холод залазить у ваші душі?! Це хаос заявляє на вас свої права…

 

Затемнення.

 

СЦЕНА 9

 

Літо. Зелень. Пташиний спів.  Шум вітру. Потім Адажіо з 23 Концерту для ф-но з оркестром Моцарта. Сергій сам.

 

СЕРГІЙ. Кінець затягнувся… А біль нестерпний… І вина перед батьком… Я ж навіть застрелитись не можу – Оксана скаже, що втік з життя… Вона не знає, що я захистити її вже не зможу… Тату, простіть мені. Я був негідним вашим сином… Ви повстали проти смерті, що котиться зі сходу, я ж розчищав дорогу їй. Тепер я зрозумів всю глибину свого падіння… І прощення мені не буде…

 

З’являється Дух Грицька.

 

ДУХ ГРИЦЬКА. Не бійся.

СЕРГІЙ (злякано). Хто ти?

ДУХ. Я той, хто кохав Оксану.

СЕРГІЙ. Що ти хочеш від мене?

ДУХ. Нічого.

СЕРГІЙ. А чому ти тут?

ДУХ. Прийшов, щоб дати тобі послухати улюблену мелодію. (Музика звучить голосніше).

СЕРГІЙ. Звідки ця музика?

ДУХ. Це ж твій улюблений Моцарт.

СЕРГІЙ. Для чого він тут?

ДУХ. Моцарт – спроба зрозуміти Бога. Але ти спізнився…

СЕРГІЙ. Хочеш попередити, що мене уб’ють…

ДУХ. Тебе вже нема. Ти вбитий. Сьогодні тобі дали отруту.

СЕРГІЙ. Хто?

ДУХ. Твій друг… Скоро ти впадеш… Скажуть, що хворе серце.

СЕРГІЙ. Я чекав цього… А все одно страшно…

ДУХ. Не бійся. Я тут для того, щоб душу твою захистити. Надто багато захоче її подряпати. Але ти любив ту, яку любив я до нестями… Тому і став твоїм охоронцем.

СЕРГІЙ. Вже почались галюцинації..

ДУХ. Не лякайся. Ти не мариш. А ще я запросив до тебе когось цікавого… (На екрані появляється людина з доброю ласкавою усмішкою).

СЕРГІЙ (вражений). Тату?! (Душа й образ з екрана зникають). Тато… І усміхнувся до мене… Господи! Яке змістовне і щасливе життя могло бути…

 

 Тиша. Сергій якусь хвилину стоїть мовчки. Виходить Командир.

 

СЕРГІЙ (вже ледве тримається на ногах). Ти…

КОМАНДИР. Ти не послухав мене…

СЕРГІЙ. Ти дав мені отруту…

КОМАНДИР. Дав… Сергію, це так буденно… (Сергій хоче на нього опертися, але той відступає).

СЕРГІЙ. Я довірився потворі і став її жертвою...

КОМАНДИР. Так. Але не бери собі це в голову.

СЕРГІЙ. Ми могли бути людьми, а стали звалищем чужих поруйнованих доль.

КОМАНДИР. Це так буденно...

СЕРГІЙ. А ми могли бути людьми… (Падає).

 

Виходить Поштарка і дає Командирові листа.

 

КОМАНДИР (бере листа). Від кого?

ПОШТАРКА. Твій фатум нагадує, що час скінчився твій. (Покидає сцену).

 

Відразу з’являються Потвори і влаштовують довкола Командира танок.

 

ПОТВОРИ. Гей гоп тири-тири, пішли в танець командири. А музика для танка – та-та-та-та-та-та. (Імітують постріли з автомата, кладуть могильний вінок і покидають сцену).

 

Виходять два в шкірянках і з пістолетами.

 

ПЕРШИЙ (до Командира). Ходімо з нами.

КОМАНДИР. Зрозуміло… Це так буденно… (Покидають сцену).

 

Виходить Мойра.

 

МОЙРА. І його уб’ють. Так у скажених водиться…

 

Затемнення.

 

СЦЕНА 10

 

Ніч. Оксана у палаті сама.

 

ОКСАНА (піднялася з подушки і сіла). Я прожила чужі життя і чужі смерті… Моє – покреслена чернетка. Поміняла долю на голос. Тепер дала нове життя… Малий гарний, як ангелятко… А мені страшно… Чую, смерть бродить десь недалеко... А Сергій не приходить. Попередив, що може поїхати у відрядження… (Дивиться у вікно). Яка нестерпно красива ніч. (Чути пісню «Тихо над річкою». Її перекриває арія Каварадосі. Оксана слухає). Марення чи справді хтось співає?... Каварадосі так хотілось жити… Мріяв про свободу… Про людську гідність… Він любив життя, а перед смертю – до божевілля… Колись житимуть люди без страху, ненависті, заздрощів… (Задрімала. Скрипкові тремоло. Прокинулась). Ось вже і ранок… Пташки вітають новий день… Он як розщебетались… (Повернулась до вікна). Господи… Та це ж запах липи! Аж п’янить… Сьогодні ж вийду надвір… Яким ти будеш, день прийдешній? Комусь ти подаруєш радість, у когось забереш життя…

 

На сцену виходять дівчинка і хлопчик і дають Оксані квіти.

 

ОКСАНА (здивовано). Дякую. Хто ви?

ХЛОПЧИК і ДІВЧИНКА. Твоє продовження.  (Покидають сцену).

 

До палати заходить Медсестра.

 

МЕДСЕСТРА. Доброго ранку, товариш Петрусенко.

ОКСАНА. Доброго ранку, сестричко.

МЕДСЕСТРА. Ваш хлопчик такий гарний.

ОКСАНА. Дякую. Принесіть мені його, будь ласка. Уже минуло вісім днів, а я його ще не бачила.

МЕДСЕСТРА. Зараз не можна… Хіба що завтра… Я принесла вам теплого чаю. Випийте і вам стане краще.

 

З’являється Дух Грицька. Він кричить, але голосу не чути. Напис на екрані. «Не пий! Не пий!»

 

ОКСАНА. Дякую. (П’є. Потім схиляється і падає на подушку).

МЕДСЕСТРА (зловтішно). Відспівала своє… І тут відірвався тромб… Ха-ха-ха!

Затемнення.

 

Тиха скорботна музика. На задньому плані кладовище. Могила Оксани. Коло неї стоїть посивілий колишній Директор театру та хлопчик з дівчинкою. (Фото). На музику накладаються їхні голоси. Вони співають «Тихо над річкою…».

 

Виходить Мойра.

 

МОЙРА (коментує музику і спів). Це земля оплакує тих, хто щойно встиг відчути гармонію і зрозуміти себе… Зрозуміли… І – згинули… З волі потвори… А ви змирилися з потворою, вважаєте, що інакше неможливо, що, може, прийде хтось і звільнить вас від неї. Не буде цього! Визволитель у кожному із вас. Та ви його в собі приспали! Прокиньтеся! Згадайте про відвагу предків і виженіть потвору з душ своїх! Потім зметіть її з лиця землі!

 

Затемнення.

 

КІНЕЦЬ

 

ПІСЛЯМОВА

 

Література не є ілюстрацією до історії. Те, що Оксана Петрусенко співала в різних театрах не може бути перешкодою до спроби відтворити деякі риси її творчого портрета. І трагічний фінал.

Її скалічений час іншого фіналу не передбачав. Скалічений настільки, що слабкий міг проявити волю, а сильний шукав захисту. У жінки чи дитини.

Сергій – постать трагічна. Він – символ ошуканої епохи.

Командир – рафіноване упорядковане зло. Таких використовують і знищують. І їх ніхто не оплакує – людини там нема. Є безсуб’єктне створіння.

Кохання Сергія стало для нього потрясінням, і він протестує проти свого почуття. Однак, воно сильне і чисте. Як чиста сльоза. Він благоговіє перед Оксаною. Саме кохання спонукало його розібратись у собі. Хто я? Та є ціна і є плата… І питання з питань: хто я своєму ближньому.

30 03 2019 – 23 04 2020